Пам’яті військового сапера Олега Марчишина

У січні 2024 року під час виконання бойового завдання командир саперного відділення, молодший сержант Олег Марчишин отримав важке осколкове поранення в грудну клітину. Лікарі провели йому кілька складних операцій, зокрема на легенях, видалили чотири ребра. Військовий близько шести місяців лікувався та проходив реабілітацію у рідному Хотині на Буковині. Олег мав можливість звільнитися за станом здоров’я або проходити службу в тилу. Але не захотів. Наприкінці літа 2024 року повернувся до своїх побратимів на передову, адже прагнув принести якомога більше користі у боротьбі із ворогом. У вересні під час виконання бойового завдання у місті Часів Яр на Донеччині воїн загинув унаслідок осколкового поранення російськими снарядами.

Олег народився і виріс у Хотині. У дитинстві любив грати у футбол, баскетбол, був непосидючим, жвавим, артистичним.

- Брат любив танцювати, відвідував музичну школу. Грав на фортепіано, співав у хорі та сольно, неодноразово був ведучим різних культурних заходів у Хотині. Брав участь у творчих конкурсах, таких як "Містер Хотина", – розповідає молодша сестра Героя Анна.

У школі Олег гарно навчався, неодноразово займав призові місця на олімпіадах та шкільних конкурсах, дуже любив «Історію України». У старших класах за високі оцінки навчався в Криму на базі дитячого табору «Артек». Після закінчення школи Олег вступив до «Буковинського університету», де здобув кваліфікацію юриста.

Рідні розповідають, що Олег завжди був патріотичним. Ще у 18 років хотів піти на строкову військову службу, але його переконали вступити у виш. Та після закінчення університету переконав батьків, що служитиме.

Строкову службу проходив на Львівщині у 2008-2009 роках. Після цього деякий час працював в органах МВС. Після початку АТО Олег вирішив доєднатися до захисту країни. Тричі укладав контракт із ЗСУ. У липні 2016 року отримав посвідчення учасника бойових дій.

Перед початком повномасштабного вторгнення РФ Олег мешкав із родиною у Хотині. У різний час працював охоронцем, робітником у фруктових садах, різноробочим.

- На другий день після початку повномасштабного вторгнення брат пішов до місцевого військкомату. Рідним сказав, що йде служити заради всіх нас, заради захисту сім’ї, родини, побратимів, за тих українців різного віку, в яких агресор забрав найдорожче – життя. За незалежність України, адже давав присягу українському народу. У ті важкі моменти постійно наголошував, що його місце - саме на передовій, його обов’язок – захищати близьких, – каже Анна.

Олега спочатку призначили командиром взводу в артилерійській бригаді, він воював на Житомирщині, неподалік кордону з Білоруссю. Згодом його перевели до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, де призначили командиром відділення інженерно-саперного взводу. Чоловік виконував бойові завдання на Херсонщині, Донеччині та Луганщині.

Олег розповідав сестрі, що служба після початку повномасштабного вторгнення дуже відрізняється від АТО/ООС, що ворог став хитрішим і потужнішим. І якщо раніше на передовій переважно застосовували артилерію, то тепер, наголошував боєць, велике значення мають дрони.

- Він порівнював дрони із бджолами, які постійно літають над окопами, невпинно шукаючи цілі серед наших захисників. Небезпека чатувала буквально на кожному кроці, – пригадує слова Олега сестра.

Військовий не завершив курс реабілітації після важкого поранення і сам подав у частину рапорт щодо повернення в зону бойових дій.

- Родина не знала, що Олег уже оформив документи для повернення на службу. Напередодні відправлення в зону бойових дій лише зателефонував і сказав «Дівчата, їду до вас, зайду трохи додому побачитися, а потім їду до хлопців», – пригадує Анна.

Дівчина каже, що під час їхньої останньої зустрічі відчувала тривогу. Додає, що ніколи раніше не бачила під час прощання в очах брата сліз. А того дня плакали усі.

- Було відчуття, ніби бачимось востаннє, і воно не підвело…

Олег був удома буквально пів дня, на зустріч із ним прийшли всі рідні, і ближче до вечора ми провели його на автобус, що їхав у напрямку Часового Яру, – каже Анна.

Під час оборони саме цього міста Олег Марчишин отримав смертельні поранення. Це сталося 22 вересня 2024 року.

Поховали Героя у рідному Хотині на Алеї Слави. Йому назавжди залишиться 38 років.

Олег Марчишин нагороджений п'ятьма відзнаками за доблесть. Три нагороди отримав уже під час повномасштабного вторгнення. Нагрудний знак «Хрест хоробрих», нагрудний знак «Червона калина», медаль «За оборону міста Бахмут» та дві медалі - за проходження служби та виконання бойових завдань під час АТО.

Автор цієї публікації, журналіст Укрінформу Віталій Олійник, був однокласником Олега:

- За роки навчання в одному класі я не пам’ятаю, щоб Олег колись сумував. Він був дуже позитивний і, певно, найбільш усміхнений учень нашого класу. Водночас Олег знав, коли і де потрібно бути серйозним. Після закінчення школи ми, на жаль, рідко зустрічалися, хоча підтримували зв’язок у соцмережах. Олег розповідав мені про своє поранення на початку цього року, важке відновлення після операції. Ми обговорювали новини, життєві плани… Шкодую, що так і не змогли зустрітися… Ми збережемо пам’ять про нього.

Вічна слава і шана Герою!

Фото із соцмереж та надані Анною Марчишин