Сміх, гріх і бабак. У прокат виходить новий фільм Романа Бондарчука «Редакція»

Діється в містечку на Херсонщині. Науковець природничого музею Юра (херсонський журналіст Дмитро Багненко) стає свідком навмисного підпалу лісу. Прагнучи розповісти правду про лісові пожежі, він починає працювати в редакції місцевої газети. Однак натомість опиняється у вирі фейкових новин і корупційних схем. Адже на носі вибори мера, і головний кандидат роздає передвиборчі обіцянки попри те, що перебуває в комі.

Життя містян просякнуте абсурдом. Кандидати влаштовують на відео і на вулицях якісь ідіотські танці. Мама Юрка (Римма Зюбіна) хоче інвестувати в біткойн, нічого в цьому не тямлячи. Кавалер мами, впливовий чиновник Руслан (Андрій Кирильчук), весь час витягає довірливу панну з халеп, а ще керує цілим екопоселенням, у якому проводять ритуал виведення мера з коми. Юрко разом з активісткою Лерою (Жанна Озірна) намагається добитися правди, але потрапляє як не у перестрілку, то в мордобій.

В епілозі, втім, Україні випадає кілька шелягів надії: ми перемогли ворогів, журналісти вивчили фемінітиви, на пустирі висаджують новий ліс.

Ми поговорили з Романом Бондарчуком після офіційної прем’єри фільму.

— Як тобі спала на думку ця доволі химерна ідея?

— Це тягнеться ще з вражень юності. Батько працював на обласному телебаченні, вів новини, потім був журналістом, їздив по області, знімав колгоспи. Я приходив після школи і пропадав у редакторській кімнаті. Все виглядало дуже незвично й цікаво. У 1990-х усе розвалювалося, платили дуже мало, тож основним джерелом прибутку родини були ці виїзди в колгоспи, звідки привозили їжу, овочі, м’ясо. І це все називалося журналістикою. Коли я зацікавився фотографією, батько став брати мене на виїзди. Пам’ятаю ці безкінечні, по 4—5 днів, подорожі Херсонщиною, коли ми від ферми до ферми їздили й записували одні й ті самі інтерв’ю, а потім нас чекав стіл, накритий у якій-небудь посадці, і все закінчувалося анекдотами, танцями навколо або на столі. Провідний журналіст, який ці репортажі вів, щоранку просив: «Ромчик, зніми мені сонечко, щоб відрізнити один репортаж від другого». Це дуже тоді вразило.

Кадр фільму «Редакція»

Потім батько працював у одній із перших комерційних газет на Херсонщині. Треба було писати якісь вигадані історії про ювелірний магазин і спроби його пограбування. Згодом ми видавали молодіжну газету «Бивні», в якій усю цю реальність намагалися висміювати, брали оці абсурдні дикуваті речі, але писали про них інакше. Було ще одне видання нової хвилі, розслідувальницька журналістика — викривали корупціонерів, писали про активістів і благодійність. Але тогочасна влада сказала всім бізнесменам цій газеті реклами не давати, інакше розоримо і закриємо.

Коли з’явилася можливість повернутися до тих вражень, у 2019 році я приїхав із Дар’єю Аверченко, ми підключили Дмитра Багненка до розмов із найактивнішими журналістами. З’ясували, що є нові медіа, але збереглися й старі з 1990-х, вони мали своїх читачів, формували громадську думку, робили вибори всяким негідникам. Найбільш успішні журналісти, як правило, мали найменше публікацій, бо несли одразу ці публікації фігурантам розслідувань і отримували гроші за те, що це не буде оприлюднено. Зібравши там кількадесят свідчень, я зрозумів, що реалії не надто змінилися за останні 15—20 років. Тож із поєднання давніх спогадів і нових вражень ми й зробили цю історію.

Кадр фільму «Редакція»

— А наскільки задум змінився в процесі роботи?

— Не особливо змінився. Потрібна була магістральна тема, яка об’єднає журналістські історії. На той момент із півднем України асоціювалися лісові пожежі. Була жахлива історія з Катериною Гандзюк, яка писала про лісові пожежі та прямо вступила в конфлікт із людьми, які цей ліс і палили, і пиляли. Її облили кислотою і вона померла в лікарні. А пожежі були дуже помітні в Херсоні. Є багато фотографій, де чорний дим стоїть стіною, а люди гуляють по набережній на його тлі. Тобто така потужна візуальна метафора, що пожежа наближається, а всі хочуть жити своє життя і просто не помічати загрози. Тож ми вибрали лісові пожежі як хребет, на який усе нашаровується. Нам потрібен був персонаж, який проведе нас крізь цей абсурд. Я знав Дмитра Багненка як доволі помітного журналіста в Херсоні. Багато характеристик героя я позичив у нього. Але ми придумали йому професію, пов’язану напряму з лісами: співробітника природничого музею, який шукає рідкісний вид бабака, бо якщо знайде, той ліс внесуть у Смарагдову мережу Європи. Це не змінилося. Ми все зняли до повномасштабного вторгнення. Єдине, що ми змінили, — це епілог, зроблений вже у 2023 році. Загалом фільм знятий так, як був написаний.

Кадр фільму «Редакція»

— Ти поєднуєш і професійних акторів різних поколінь, і непрофесіоналів. У тебе є спільний метод для роботи з ними?

— Усе досі інтуїтивно відбувається. Немає отакого плану, що я хочу зняти фільм із непрофесіоналами. Може, це моя зіпсутість документальним кіно, коли я шукаю сюжети у своєму досвіді або в досвіді тих, із ким говорю перед написанням сценарію, і потім шукаю цю правду в акторах. У «Редакції» я просто не міг уявити в головній ролі нікого, крім Дмитра. Ми робили кастинг, дивилися професійних акторів, але я розумів, що має бути він. Ми організували йому і Жанні Озірній індивідуальні акторські курси.

Римма Зюбіна підійшла одразу: ідеальна мама, турботлива, з елементами гіперопіки, водночас довірлива і зворушлива. Андрій Кирильчук, відомий в Івано-Франківську як мім, має харизму проповідника і гіпнотизера, теж гарно з ним склалося. А епізоди, маленькі ролі, не кажучи про масовку — це все херсонці. Це в мене давно: хочу, щоб люди з цієї землі представляли її.

Кадр фільму «Редакція»

— Ти не тільки завжди фільмуєш на Херсонщині, а ще й Херсонщина в тебе постає більш чи менш абсурдною. Це все ґрунтується на реальних ситуаціях і людях?

— Ми зараз їздимо Україною, показуємо картину регіональним журналістам і питаємо, чи вони впізнають ці історії. В Херсоні впізнавання було аж до заголовків, обговорюваних героями. Тобто за кожною, навіть цілком сюрреалістичною сценою є конкретна подія. Ти можеш назвати епізод, а я можу розповісти, де ми це взяли.

— Ну, наприклад, обряд воскресіння мера в цьому божевільному екопоселенні.

— Я бачив це. Звичайно, вони не оживляли мера, але в Олешках місцевий бізнесмен, розбагатівши, ставши депутатом міськради, вирішив, що цього недостатньо і треба розвивати духовність. І дійсно збудував екопоселення класу люкс. Справді мальовниче, з дуже гарних матеріалів. Переїхав туди, ходив там босий і носив білі сорочки. Раз на рік влаштовував фестиваль: на автобусах привозили людей, він читав зі сцени проповіді про здорове харчування, про енергії, про цигун. Запрошував різних «учителів», які проводили майстер-класи. І це все в лісі, який горів постійно. З одного боку вогонь підбирається, а з другого люди намагаються жити в гармонії з природою і практикувати тонкі енергії. Готова метафора. Звичайно, у фільмі вже все будується на ритуалах. А чим ритуал оживлення мера принципово відрізняється від відкриття фальшивої газової труби? Або ці всі ритуальні передвиборчі танці, які, до речі, всі херсонські політики впізнали — фотки ж розходилися з майданчика.

Кадр фільму «Редакція»

— До речі, як вони відреагували?

— Подумали, що ми знімаємо на них пасквіль, і почали зачиняти перед нами двері в різні локації навіть із дозволами на зйомки — тому що тоді танцювали всі. У той передвиборчий сезон ішли в хід і чечітка, і циганочка, і Сальдо танцював із комунальниками, які з мітлами танцювали на вулиці. Спільна технологія для всіх. У сюжеті нам треба було підіймати градус абсурду, і ми його підняли оцим трагікомічним ритуалом оживлення мера, знятим у реальному поселенні. Власник погодився, але з умовами: не їсти м’ясо, не матюкатися і не курити. На щастя, в нас було два мікроавтобуси, які возили кіногрупу за межі поселення — покурити, поматючити й поїсти м’яса.

Кадр фільму «Редакція»

— Наостанок: у тебе доволі саркастичний фінал — таке враження, що все йде по колу, і знову ті ж пройдисвіти говорять правильні речі та саджають ліс, який раніше спалили. Ми як суспільство маємо хоч якусь надію?

— Безумовно. Для мене це не виглядає як замкнене коло. Адже це відбувається через 6 місяців після перемоги України, і землю вже розміновано так, що на ній можна садити ліси. Звичайно, є елемент іронії та показухи, але в будь-якому разі ті, хто приїхав на показуху, сфотографувалися і поїхали, але ж лишилися небайдужі люди далі садити ліс. Вони завжди в меншості, вони не такі видимі, але на них усе тримається. Для мене це фінал про те, що ми переможемо, але буде ще більше роботи, зокрема з відновлення цих територій, із відновлення соціальних зв’язків між нами. Так, відкрите завершення, але не таке вже й сумне.