Як допомогти Україні зупинити Росію й чому це в інтересах Трампа

Висловлена ще в 1970-х роках ідея щодо зменшення лідерства США сьогодні обростає все більшою кількістю підтверджень. Після низки невдач — глобальної війни з тероризмом, Іраку, Сирії, Лівії та Афганістану — Вашингтону, схоже, не вистачає впевненості у своєму статусі єдиної наддержави світу. Старий міжнародний порядок, що існує ще з часів завершення Другої світової, рясніє лініями розмежування і критикується «Глобальним Півднем», а супротивники Заходу становлять дедалі більшу небезпеку, боротьба з якою триватиме не одне десятиліття. На цьому тлі війна Росії проти України на її нинішньому етапі є не стільки шансом переломити цей тренд, скільки ознакою слабкості США, ЄС та очолюваних Заходом інституцій і його безпекових норм загалом.

Така оцінка, безперечно, декого здивує. НАТО щойно прийняло дві нові країни-члени, ЄС упроваджує власну оборонно-промислову стратегію, а Вашингтон формує нові безпекові партнерства. (Прем’єр-міністр Японії та посол США в Токіо навіть заговорили про створення еквіваленту НАТО в Азії.) Росія має територіальні здобутки в Україні, але вони є досить повільними й даються дорогою ціною.

То чому ж розмова про кризу американського лідерства і західного міжнародного порядку має сенс? Усього лише два десятиліття тому перспективи Заходу були набагато позитивнішими, ніж нині. Паростки занепаду американського панування вже проростали внаслідок дороговартісного вторгнення до Афганістану та Іраку, але впевненість Вашингтона у власних синах не виказувала жодних ознак послаблення. Саме тоді, 2006 року, на перший план вийшла ідея «глобального НАТО». Досягнувши мети підтримання політичного порядку в ключовому на той час регіоні після закінчення «холодної війни» — Східній Європі, Альянс був готовий вийти за межі застарілих територіальних кордонів і стати оперативною й ефективною інституцією безпеки в глобальному масштабі. З цією метою США та Велика Британія висунули концепцію «глобального партнерства» для формування тісніших зв’язків із сильними з військового погляду державами в усьому світі. Інакше кажучи, НАТО ставало ядром безпекового стовпа глобального міжнародного порядку, очолюваного Заходом, навколо якого могли б об’єднатися інші держави під час війни з тероризмом.

Як показав подальший розвиток подій, ці плани не виправдалися. Стамбульська ініціатива співпраці та Середземноморський діалог є тому прикладом: безпекова ситуація на Близькому Сході та в Середземномор’ї значно погіршилася за останні 30 років попри залучення НАТО. Те саме можна сказати й про досить обмежену кількість «глобальних партнерів» Альянсу, яких наразі налічується лише вісім. Проте здатність до партнерства досі залишається одним із ключових елементів перемоги в конфліктах і, отже, забезпечення лідерства. І це не абстрактне переконання. У Фундаментальній концепції ведення бойових дій НАТО 2021 року (Warfighting Capstone Concept) визначено шість основних сфер, у яких Альянс має досягти успіху в протистоянні з противниками:

out-thinking («перехитровувати», передбачаючи загрози й розуміючи стратегічне середовище);
out-exceling (перевершувати, пориваючись до переваги в моральному, людському й культурному вимірах);
out-fighting (перемагати, діючи рішуче в межах певного простору ведення війни і в різних таких просторах);
out-pacing (переганяти, випереджати, розрізняючи ризики, користаючи з можливостей і вдаючись до рішучих дій швидше за супротивників);
out-lasting (перетривати, стійко витримуючи конкуренцію та конфліктні ситуації);
та зрештою out-partnering («перепартнерювати», залучаючи на свій бік більшу кількість інших держав шляхом взаємної підтримки).

Одразу зі змісту документа можна судити, наскільки Альянсу вдається реалізувати ці пункти: загрозу від РФ у 2022 році не передбачили, геноцидальну війну в Європі допустили, відповідальність за її завершення не взяли, виробити більше снарядів, ніж росіяни, не спромоглися. З усього згаданого надія залишається лише на розвиток партнерств.

Щоб проілюструвати цю надію, варто згадати, що НАТО зараз має значний інтерес у діалозі з країнами свого південного флангу — Африки та Близького Сходу — де дії США часто призводили до нестабільності (візьмімо хоча б Ірак чи Лівію). Тому зараз, як і в 2006 році, потреба у встановленні нових партнерських відносин і врегулюванні нестабільності залишається центральним елементом підтримання глобального лідерства США і Заходу в цілому.

Можна стверджувати, що тоді обставини були набагато сприятливішими для таких ініціатив, тому Захід змушений зменшити свої плани щодо нових оборонних зв’язків і зосередитися на малосторонніх коаліціях (minilaterals). З огляду на це тісніше партнерство з Україною, ймовірно, не розглядатимуть як пріоритет. Та оскільки ЄС близький до того, щоб об’єднати всі країни Європи під своєю економічною та нормативною парасолькою, й навіть веде переговори про вступ із країною, яка бореться з найбільшою ядерною державою світу, вкрай важливо, щоби ці зусилля були підкріплені надійним стовпом безпеки, який уже існує, — НАТО. Це відповідає інтересам навіть потенційно ізоляціоністської адміністрації Трампа. Хоча посилення ролі США в європейській безпеці в довгостроковій перспективі може бути неможливим, необхідне поступове та контрольоване зменшення цієї ролі, принаймні для того, щоби дати ЄС час завершити розширення й наростити військову могутність. Це дасть йому змогу стати сильнішим і, відповідно, надійнішим партнером для Сполучених Штатів у майбутніх геополітичних потрясіннях. Якщо довіру до НАТО буде підірвано, це також уплине на сьогодення й майбутнє Європи.

У цьому контексті збереження підтримки України з боку Заходу є не забраклою ланкою, ключовою для повного успіху (як дехто може стверджувати), а продовженням викладеної логіки. Після того як цього року зустрічі у форматі «Рамштайн» стали ініціативою під проводом НАТО, вони почали демонструвати всім нинішнім і потенційним партнерам здатність Альянсу врегульовувати складні ситуації у сфері безпеки. Це особливо важливо з огляду на те, що Україна — не Лівія й не Ірак, а демократична країна в безпосередньому сусідстві з НАТО. Розмивання важливості цих двох аспектів є небезпечним кроком у світі, що уявляється як протистояння між демократіями й автократіями.

Часто стверджують, що Росія продовжить існувати незалежно від того, як сильно західні столиці та Київ прагнутимуть її перемогти. Та водночас забувають про те, що Україна також продовжить існувати, навіть коли — або якщо — буде змушена вести переговори з Кремлем. Що сильнішою буде Україна в цей момент, то безпечнішою буде Європа, якщо Росія наважиться завдати удару знову. Це, знов-таки, не абстрактне переконання. Очолювана прем’єр-міністром соціал-демократкою Метте Фредеріксен Данія подає приклад «данською моделлю» дешевих інвестицій в українські безпілотники, ракети й артилерію. Якщо інші члени НАТО підхоплять цю ініціативу, вона може не лише допомогти Києву, а й вдихнути нове життя в партнерські відносини Альянсу в сучасному світі, де завоювання довіри інших є ключовим чинником для збереження західного лідерства. Якщо НАТО відмовиться від цих амбіцій, визначених менш як два десятиліття тому, на користь самоізоляції в обороні, безпечний світ на чолі із Заходом стане недосяжним.

Цей текст є частиною проєкту «Прагматичний діалог із Заходом: чому варто підтримувати Україну», який реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Він відображає погляди автора й не обов’язково збігається з позицією фонду.