Опублікуйте наш нудний пресреліз і приїздіть на беззмістовну пресконференцію. Вічна тема медіа VS пресслужба

Питання пошуку спільної мови варто сприймати буквально. Здавалося б, і журналісти, і працівники пресслужб — це частіше за все колишні однокурсники. Всіх однаково навчали писати тексти. А подекуди в пресслужбах працюють якраз колишні кореспонденти. Але в ту саму мить, як людина змінює прескарту на посвідчення, руйнується чергова Вавилонська башта і з'являються дві мови замість однієї: мова сторителінгу і мова канцеляризму. Тема протистояння незмінно випливає то там, то там у соцмережах.

Редакторка дніпровського видання «Інформатор» Ольга Палій опублікувала скрини переписки з пресслужбою МОН. У фейсбуці вона отримала запрошення на пресконференцію, в якій не побачила для видання інфоприводу. 

Журналістів намагалися запросити на те, що в медійній тусовці називається «паркет», а в харківській та дніпровській на це явище кажуть «сижа». Паркет — тому що операторам немає чого знімати на таких подіях, окрім паркету на підлозі, а сижа — тому що всі сидять, і більше нічого не відбувається. Звучить як страшний сон для телевізійників. Але й онлайн-медіа теж на таке неохоче ходять, якщо це, звісно, не пресконференція людини, слова якої неодмінно стануть новинами.

Конкретно в цьому випадку дівчина, яка писала редакторці видання, навіть не представилася. Просто закинула пресанонс.

Зробимо невеличкий відступ. Спробуймо приміряти капці пресслужби. Хоча одразу погодимося з авторкою посту: пресслужби, не робіть так. Пишіть на пошту. Приватні повідомлення, якщо ви не є давно особисто знайомі з редактором / журналістом, тільки роздратують людину (особливо зважаючи на те, що чомусь такі листи щастя нерідко розсилаються в неробочий час).

А відступ такий.

Уявімо умовну Наталку, яка працює в пресслужбі. У неї є шеф (назвемо його Степан Петрович) — чиновник, який ще має над собою шефа. І його департаменту виділяють бюджети на проєкти. Він має за них звітувати. А звітувати він хоче не тільки на папері, але й у пресі. Тому що Степану Петровичу та його шефу треба ще й «типу перед народом» звітувати.

І вирішує чиновник, що треба плідно попрацювати і придумати ініціативу. Ну наприклад, перефарбувати всі світлофори. Ні, це поганий приклад. На таке журналісти приїдуть. Щоб спитати, чи не впав чиновник у делірій.

Скажімо, хоче Петрович заявити, що його департамент цього року не сидів, склавши руки, і хоче звітувати, що таки «плідно попрацював». Бажано без конкретики. Але щоб з десяток камер знімали і журналісти брали інтерв'ю про те, який він молодець.

Пресслужбі ставиться задача — організувати брифінг і нагнати журналістів (переважно саме в такому формулюванні — «нагнати»).

І починає наша умовна Наталка виконувати. Може, вона й розуміє, що звіт департаменту — не найбажаніша для журналістів тема. Але ж шеф сказав. 

Тут уже два нових питання: чи розуміє сам чиновник, що є новиною, а що не є. А також чи має хоч якийсь авторитет пресслужба, щоби переконати його, що тема, на яку охоче зберуться журналісти, — це точно не звіт за друге півріччя.

За великим рахунком, якщо хоч на одне з двох цих питань є позитивна відповідь, то все спрацює. Хоча на всіляких курсах піарників часто навчають висмоктувати інфопривід із пальця. Щоб «загорнути» це для преси.

Надії на розуміння самим чиновником важливості тієї чи іншої інформації мало. Для нього все, що він робить, — важливо. Ба більше, зрозуміти, як уявляють гідні інформприводи люди, далекі від журналістики, можна на прикладі кіно та серіалів. Ви ж теж бачили всі ці епізоди, де якийсь багатій відкриває новий офіс у своїй корпорації, на цю мегаподію злітаються журналісти і просто-таки з ніг одне одного збивають, щоб запитати, як йому вдалося бути таким вправним, що аж новий офіс оце відкривається. І це пишуть сценаристи, які загалом десь не надто далеко від журналістів ходять стежками. А це краєм ока ввечері бачить Степан Петрович, який проходить повз телевізор. Ну хіба ж він гірший?

Тема вічна, адже пов'язана вона, вочевидь, з людською натурою і непрофесійністю водночас.