Ми програли, але перемогли та втратили

Кілька днів тому письменниця Євгенія Кузнецова написала у себе в фейсбуці коротко та іронічно: «Як спонукати себе до споживання інтелектуального контенту? Береш червоного терпкого вина, нарізаєш кубиками сир. Вмикаєш інтелектуальну дискусію. Щоразу, коли чуєш слово “колоніалізм”, сьорбаєш вина, а на слові “субʼєктність” береш кубик сиру. Правда, так можна і спиться…». Від себе додам: сиру не наїсишся так точно. Швидше за все, доведеться пить без закуски. Ну, або з мінімальною, зо два-три сирних кубики.

Останніми роками я майже не дивлюся телевізор у розумінні «ефірне телебачення». Хоча б тому, що все потрібне наступного дня можна знайти на ютубі чи офіційних сайтах каналів. А на платформах — навіть раніше, коли йдеться про серіали. В мене нема так званого «телескептицизму», бо насправді весь пропонований у мережі контент, котрий створено поза ефірним телебаченням, — ті самі телевізійні формати, окрім хіба новин. Отже, снобістські заяви на кшталт: «Я викинув ящик і принципово його не дивлюся!» — самообман. Дивитеся ви, шановні, той самий «ящик».

Відмінність від ефірного телебачення — в алгоритмах. Згаданий ютуб пропонує контент, подібний до переглянутого раніше. Ймовірно, пані Кузнецова вмикає інтелектуальну дискусію саме на котромусь ютуб-каналі. І не ймовірно, а точно їй пропонується до кольору, до вибору з десяток аналогічних, на ту саму тематику. Бо мені, наприклад, пропонується десь така сама кількість контенту в сегменті, котрий описується загальною назвою «Як російська культура згубно на нас впливала». Це й авторські проєкти, і блоги, і подкасти, і спеціально зроблені інформаційно-просвітницькі серіали з тривалістю епізодів від 22 до 55 хвилин. І всюди, ну всюди, от реально всюди звучить слово «колоніалізм» чи його варіативне «колонізація».

«Моя прекрасна колонізація» — так називається новий публіцистичний фільм, чия прем’єра відбулася на каналі Миколи Княжицького 24 листопада. На момент написання цього тексту відео має майже 10 тисяч переглядів — і хтозна, задовольняє авторів результат, чи ні. Ймовірно, перегляди зростатимуть. Проте і в такого контенту є своя стеля. Хочеться того чи ні, але канали Емми Антонюк чи Аліни Доротюк набирають і набиратимуть більше. Хоча і те, й інше — питомо український контент, та навіть може маркуватися патріотичним і просвітницьким, без лапок. Єдина різниця: блогери мають свій стиль, свою манеру, свою картину світу та свою систему координат. Але вони, хай часом топчуть одне поле, майже ніколи не повторюються.

Натомість «Моя прекрасна колонізація» — фільм, поза всяким сумнівом, потрібний, важливий, дочасний і правильний з усіх точок зору. Проблема одна: автори зайшли на поле, яке топче чимало ніг. А отже, повторів важко уникнути. Зокрема, певна частина почутого й побаченого вже звучала й ілюструвалася відео в проєкті Альберта Цукренка на Суспільному «Русифікація в стилі поп». Навіть один зі спікерів той самий — журналіст Віталій Портников.

Стрічка «Моя прекрасна колонізація» починається з не раз і не десять разів юзаної теми — російського сіткому «Моя прекрасна няня». Втаємниченим зрозуміла алюзія, проте аудиторія, народжена в середині 1990-х, навряд зрозуміє, хто така няня Віка та з чим її їдять. Але в комплекті з «Братом-2», «Білою гвардією» та «Сватами» згаданий сітком усе одно йде як ілюстративний матеріал записної системної українофобії практично в кожному ютуб-відео на тему російського інформаційно-культурного впливу на українську аудиторію. Няню-жлобиху з Маріуполя не обійшов увагою й Олексій Коржун у циклі «Довга війна» на медіа «Грунт», коли так само аналізував «телек» недалекого минулого. Зрозуміло, чому він у матеріалі. Та для блогерів-неофітів і няня Віка, і Данило Багров, і навіть родина Турбіних — разюче, а головне — самостійно зроблене відкриття. Тож виглядає, вони не стежать за роботою один одного. Тому й подають власний контент, як єдиний, неповторний та ексклюзивний.

Також «Моя прекрасна колонізація» вчергове проходиться по інших зразках витіснення питомо українського культуро-розважального контенту з українського ж телебачення у 2000-х. Згадується злет і падіння «Території А», відмову Ірини Білик від українського репертуару, свідому орієнтацію на дружбу з Кіркоровим співачок Таїсії Повалій та Ані Лорак, російські фільми та серіали на кіно- й телеекранах, захоплення без бою одного з найбільш вразливих ринків — книжкового. Словом, знову повторення багато разів пройденого.

Це все цільова аудиторія чула, тільки від інших авторів іншими словами. Ключова фраза тут — «цільова аудиторія». Котра, попри зусилля, а іноді й надзусилля творців культурних продуктів, усе одно лишається ядерною, вдячною, проте, на жаль, не аж такою широкою.

І з цього місця помічаються та відзначаються певні відмінності від аналогічних проєктів. Найперше — зниженням градуса пафосності. Так чи так задіянні в стрічці експерти-спікери озвучують і констатують згадану вище проблему. А саме, цитата Миколи Княжицького, українці не розуміли тієї загрози та тих злих умислів, які є в головах росіян, коли вони просувають тут свою культуру. Тобто не лише росіяни винні в тому, що варили кашу в головах мільйонів українців і перепрошивали їх на свій копил. Самі українці дозволяли пускати собі в голови російську кашу й перепрошиватися. Причому українці не ладні пускати у свій власний простір те, що не подобається та відторгається.

Приклад тому — рейтинги телевізійного перегляду. Я не схильний думати, що їх завжди свідомо й злобно малюють із метою викривлення інформації. Чимало продуктів і проєктів реально просідають навіть у прайм, бо цільова аудиторія не сприймає та перемикається на іншу кнопку. Часом це погано, бо трапляються непогані проєкти, які не «хаває піпл». І телевізійні менеджери не раз наголошували на тому, що не всі західні формати, тенденції та серіальні тренди приживаються у нас з об’єктивних причин: глядач хоче двадцять восьмий сезон про доярку з Хацепетівки чи іронічну комедію, іронічна складова якої завжди під великим питанням.

Таким чином, «Моя прекрасна колонізація» не так у надцятий раз викриває російські плани захоплення України методами м’якої сили (читай, культури), як наголошує на потребах просвітництва й формування правильних смаків у самих українців. Причому Олександр Пономарьов у фільмі є одним із тих, хто говорить цинічну, але правду: наші митці, котрі працювали з росіянами та в Росії, здебільшого зрадниками не були. Вони просто обрали для себе шлях заробляння грошей, яких в Україні заробити не могли. Хто каже, що заробляти — гріх? Це ж не красти. А отже, у «Моїй прекрасній колонізації» акцент робиться не так на неочевидній тоді й очевидній і відчутній тепер російській культурній експансії, як на неспроможності українців ресурсно їй протистояти й чинити відчутний опір. Тож із сумом констатується інший неочевидний тоді й очевидний нині факт: питомо українське протягом тринадцяти років — 2000—2013-го, — поволі, але впевнено витіснялося на маргінеси.

Використано дуже цікаве відео: довоєнний спіч керівниці Inter Media Group Ганни Безлюдної, відомої в медійних колах своїми проросійськими поглядами. Вона впевнено і безапеляційно пояснює, що російська мова охоплює більшу аудиторію, і саме тому російськомовний кінотелепродукт логічно й правильно пропонувати російською. Лише приціл на більшу аудиторію, лише бізнес та рейтинги, нічого особистого й політичного. Натомість Микола Княжицький не опонує, а констатує: так, україноцентричних громадян в Україні станом на 2013 рік була меншість.

Отже, меншість програвала більшості, аж поки не повстала. Затим від 2015 року почалася поступова, не без перешкод, зачистка українського простору від колоніального продукту. Таким чином, Росія здійснила акт масштабного військового вторгнення — але чим наблизила перемогу українізації всередині України під час війни. Проте зарано говорити про повну перемогу, бо все ж таки через тотальний брак фінансування культури ми знову програємо інформаційну війну. Та знову можемо втратити здобуте великою кров’ю військових і цивільних.

У підсумку «Моя прекрасна колонізація» намагається змістити акценти. Й наголошувати не на проявах російського культурного впливу, а українського культурного спротиву. Бо всі нинішні маленькі й великі перемоги — не завдяки нормальному розвитку, а насамперед завдяки опору. Якому — як, власне, й усім без винятку сферам країни у війні, — бракує державної підтримки хоча б у форматі виваженої україноцентричної державницької політики.