"Це був лютий треш": інтерв'ю з військовим "Барбером" про пекельні бої Сході, 3 ОШБр і дрони

Командир відділення батальйону безпілотних систем Третьої окремої штурмової бригади Семен "Барбер" Семків в інтерв'ю 24 Каналу розповів про найгарячіші бої, найважчий місяць за всю війну та внутрішнє життя 3 ОШБр.

"Думав, це прикол": як "Барбер" став військовим

Розкажіть, як ви приєдналися до війська, якою є ваша історія, мотивація тощо.

Як я приєднався до війська – це дуже довга історія. Більшість речей, які я говоритиму – я говоритиму суб'єктивно, з власного досвіду та переживань.

Історія почалася, мабуть, ще у 2020 році. Після останніх виборів я прийняв рішення приєднатися до "Національного корпусу" у Львові. Відповідно, середовище моїх друзів і до того було націоналістичне, зараз і поготів, тобто ветерани "Азову", колишні бійці, теперішні бійці. Такий собі хаб, "тусовка" однодумців, які, звісно ж, обмінювалися думками, враженнями про те, що відбувається в країні. Люди пасіонарні, завжди активні у своїй громадській позиції.

Розмови про те, що буде продовження АТО в якомусь іншому – більшому вигляді, велися давно. Щонайменше, в нашому колективі., ми розуміли, що це буде. Це зараз початок великої війни за нашу свободу проти агресора – Росії. Ми не знали, коли це буде, ми знали, що це точно буде, що ми це застанемо.

Власне, коли прийшло 24 лютого 2022 року, багато хто з нас не був здивований. Якщо ви глянете певні сторінки історії раніше, то "Нацкорпус", як громадська організація, проводив певні ініціативи з підготовки цивільного населення. Це, по суті, вже говорило про те, що було таке загальне відчуття, яке накопичувалося.

Я зрозумів, що буде якесь "заворушення" ще восени. Я тоді приїхав до батьків, ми розмовляли за столом, на фоні грав телевізор, якісь новини, і я звертаю увагу, що в Білорусі планують проводити навчання – стягується техніка й Росія як партнер буде залучена в цьому всьому. Я звернув увагу, що в цей момент показали стрічки, де на потягах з Далекого Сходу перекидається велика кількість техніки.

Ми з татом почали дискусію, мовляв, може щось буде? Батько сказав, що ні, вони просто "пограють м'язами", ти несповна розуму – війна у XXI столітті – такого не буває. А я розумів, що нелогічно з економічного погляду перекидати з Далекого Сходу велику кількість техніки на якісь навчання. Щось буде.

Правда, я не думав в ключі, що це буде отак: ширший фронт, глибоке проникнення до столиці, бої в Київській області. Думав, що, можливо, це буде розширення (фронту – 24 Канал) біля Криму, в Донецькій та Луганській областях; що там просто буде більша інтенсивність. Я помилявся, але, якщо брати глобально, то розумів, що щось намічається. 24 числа, як і всі, прокинувся від сирени повітряної тривоги. Війна.

Мені було простіше, бо, як я згадав раніше, коло мого спілкування розуміло, що робити, куди йти. Ми просто зібралися, почали обговорювати наші подальші дії. Особисто я не вмістився нікуди – не мав досвіду строкової служби, не мав досвіду військової служби. Відповідно, ні в який бойовий підрозділ мене брати не хотіли, як і багато кого насправді. Ми волонтерили. Перший період часу ми приймали біженців тоді ще з виїзного Маріуполя, з Харківщини. Адже, нагадаю, частина Харківської області теж була окупована на початку повномасштабної війни.

На той момент у нас у Львові був такий собі перевалковий хаб – певні приміщення з ліжкомісцями. Багато людей, переважно діти, жінки, люди похилого віку, приїжджали, могли перебути ніч і далі за кордон. Здебільшого це були бійці тоді ще полку "Азов" – їхні родичі, друзі, знайомі. Насамперед ми допомагали їм, тому що знали їх особисто. Вони до нас зверталися, знали, куди йти.

8 березня 2022 року в нашому чатику прийшла цікава інформація – що потрібні люди на Київ. Було оголошення, що треба парамедики, бажано з профільною медичною освітою, мехводи та барбери. Я звернувся до знайомого, який вже був там у бойовому підрозділі, і спитав: "Прикол чи що?" Сказав, що ні, реально треба в підрозділ, але не знає, наскільки актуально, тобто номер є – дзвони, дізнавайся. Подзвонив, дізнався, дійсно треба.

Інтерв'ю Софії Трощук із Семеном "Барбером" Семківим / Скриншот з відео

У цивільному житті до початку повномасштабного вторгнення я був барбером, вмію стригти. Заповнив форму, поспілкувався. Звісно, що там була певна процедура перевірки, хто я взагалі такий. Тодішній очільник львівського осередку "Нацкорпусу" підтвердив мою особу, і все – 9 числа я мав виїжджати на Київ.

Мав приїхати з-за кордону пікап для хлопців, він приїхав із затримкою. Ми разом з водієм завантажили його волонтеркою, мали вдвох їхати. Одним словом, в результаті все відклалося на добу. До Києва я доїхав 10 березня 2022 року й десь з того дня і починається моя історія у тепер вже Третій штурмовій бригаді. Тоді це ще було ТрО "Азов Київ".

Я потрапив барбером в роту забезпечення. Стриг хлопців день і ніч, чим міг, тим допомагав. Смішно було те, що з Києва люди моєї спеціальності втікали, а я їхав зі Львова вперед. Знаєте, мене дивувало, що така велика кількість людей і я один, хто вміє стригти, не може такого бути.

Як виявилося пізніше, барберів було більше, тільки частина з них не признавалися, що вони вміють стригти, бо знали, що їм легше буде просто бути мінометником, піхотинцем чи штурмовиком. Робота спочатку цікава, але пізніше стає монотонною. А воювати завжди цікавіше, це адреналін, це щось нове. До кінця квітня я побув якраз в ролі барбера.

Кінець квітня 2022 року був цікавий тим, що ми вже були в складі ССО. Тоді ми називалися ССО "Азов Київ", були вже полком і почали розширюватися, тобто мова пішла про те, що з'являтиметься артилерійський підрозділ, танковий і ще один штурмовий. Відповідно, була ціла купа вакантних місць, куди можна було перевестися з роти забезпечення.

У кінці квітня я почав розмовляти з командирами, які до мене на стрижку приходили, і проситися до них, тому що хотілося трошки й повоювати. Завжди в багатьох цивільних людей є таке відчуття, мовляв, я роблю недостатньо. От бувши там, де йдуть бої в Київській області, у мене все одно було відчуття, що я роблю недостатньо.

Я просто завжди бачив хлопців, ми тоді ще з іноземцями жили – були білоруси, грузини, люди з Ічкерії, вони приїжджали всі в багнюці, поранені. Ти на них дивишся і думаєш: "А чого я тут отакий стою і не беру участі у цій "веселій двіжусі".

Смішно, але спочатку місць не було, а коли почали з'являтися, тоді я і почав кудись проситися. По суті, так почався мій шлях вже в бойовому підрозділі. Почав службу тоді ще в ССО. Це був артилерійський дивізіон, група аеророзвідки. З кінця квітня почалося моє навчання, злагодження і перший вихід в сектор. Це був кінець червня – початок липня, Запорізький напрямок.

Про внутрішнє життя Третьої штурмової

Третя штурмова – легендарна бригада для України, про неї навіть режисер Любомир Левицький зняв фільм. Яка вона зсередини, наскільки вам подобається, якими фактами можете поділитися про те, як це бути військовим 3 ОШБр?

Не просто так кажуть, мовляв, вривайтеся до нас, будемо "двіжувати". От скільки я там перебуваю, скільки я проходжу службу і воюю в складі цієї доблесної бригади, ніколи у нас не було такої історії, що нам давали завдання, а ми відмовлялися його виконувати, чи не хотіли йти, чи ще щось. Хлопці завжди весело кажуть, мовляв, та давайте зробимо, що тут такого?

Попри те, що там деякі наші кампанії були доволі тяжкими, це ви самі можете зрозуміти і по тому, що відбувалося довкола – Бахмутська та Авдіївська кампанії підтверджують це не тільки нашою бригадою, хлопці почуття гумору не втрачали. Не падали духом, завжди хотіли показати результат.

Чому так? На мою суб'єктивну думку, це, мабуть, такий елемент доброї волі людей, тобто добровольців, які розуміють, для чого вони прийшли. Згадуючи 2022 рік, ми там зібралися всі різні: хтось м'ясник, хтось барбер, хтось автомеханік. Думали, зараз швиденько наваляємо і по домах займатися своїми справами. Та трохи затягнулося все, але ми справляємося.

Результативність є. Думаю, ніхто не дасть збрехати, що велика кількість важких боїв, яка є на рахунку 3 ОШБр – це заслуга насамперед солдатів, сержантського складу, командирів на низових рівнях – саме тих, які в полях.

Тому що багато де, якщо втрачається зв'язок і не є можливим знати, бачити оперативну обстановку, з важких ситуацій "вирулювали" на низовому рівні, ухвалюючи, як потім виявилося, доволі правильні рішення. Я не знаю, що на це може впливати: інстинкт, досвід, можливо, просто дух і запал. Ми такі, які ми є, ми – різні, це Третя штурмова.

Можливо, тоді це все в комплексі?

Звісно, треба розуміти, що не тільки 3 ОШБр, – будь-яка бригада Сил оборони України комплектується з різних людей, регіонів, професій, різного соціального статусу. Тобто є люди, які могли жити все життя в бідних районах, є люди, які мали великі бізнеси, – і всі вони попадають в один підрозділ.

Мабуть, найкращий зріз суспільства, який є, це навіть не стільки армія, як війна. Саме війна, яка об'єднує, змушує тебе ставати пліч-о-пліч, тому що як інакше? І Третя штурмова не виняток, це так само зріз суспільства. Ми є різні, ми з різних регіонів.

Є, безумовно, люди, які є російськомовними, але за потреби вони переходять на українську. Є люди з західної частини України – наддніпрянці, галичани, буковинці, – але ми всі робимо одну справу. Більшість з нас є людьми, які чітко розуміють, куди вони прийшли і для чого.

Я уточню, чому більшість, а не всі – тому що, коли ми стали бригадою, в нас теж з'явилася така історія, як мобілізація. Люди, які до нас потрапляють по мобілізації, не завжди стандартно хочуть цього. Вони, можливо, не хотіли йти воювати. Мав чоловік ферму, займався своєю справою, в нього все було добре. Прийшла російська армія та спалила ферму. Чоловік переїхав в Київ, сам пішов чи, можливо, зловив "бусіка" ТЦКшного і потрапив на розподілення. Опинився потім в нашій бригаді, тобто мотивації в нього небагато.

Але за певний проміжок часу вже в бригаді він потрапляє в певний підрозділ, колектив. Притирається, набирається досвіду. І він теж з часом починає розуміти, що ми не просто так тут. Ми зібралися не тому, що нам більше немає чого робити вдома. Та ні, ми всі хочемо додому. У нас всіх є сім'ї, ми всі сумуємо, але у нас є певна пріоритетність і розуміння цієї пріоритетності.

Це, мабуть, змушує нас рухатися активніше. Тобто не просто сидіти собі та міркувати, що ми на війні. Ні, є можливість десь штурмувати позицію, забрати її – говоримо собі: "Давайте візьмемо, чого ні, це ж наша земля".

До складу Третьої штурмової входять люди різних професій, ілюстративне фото / Shutterstock

Про найгірший місяць за всю війну і найважчі бої

Частково ви згадали про напрямки, на яких були: Південь, Схід. Розкажіть, які місця боїв були найгарячішими на вашому досвіді? Чим, можливо, вони були особливими?

Найтяжчою була Київська кампанія. Це самий початок. Я в бою безпосередньої участі не брав, у бойовому підрозділі. Але для хлопців, які воювали тоді в Київській області, це, мабуть, було найважче – коли проти тебе йде регулярна армія, а ти в спортивних штанах і з автоматом, всього-на-всього. Були випадки, коли люди здирали з мертвого ворога броню прямо під час бою. Це, мабуть, найскладніше.

Потім Запорізький напрямок, він теж був важкий. Були 2 операції, про них згадували деякі люди з нашої бригади, давали інтерв'ю на ту тему, розкривали аспекти. Не буду дублювати, просто скажу, що операції були тяжкими, і, на жаль, деякі з них були неуспішними. Тому цей напрямок теж можна вважати доволі тяжким.

Можна ще зважати на те, що ми були доволі молодою структурою, і в нас не було такого великого бойового досвіду, як у певних регулярних частинах Збройних Сил на той час. Особисто в мене на Запорізькому напрямку, коли йшла ця кампанія, загинула величезна кількість друзів. Причому більшість причин – це "повітря". Ми не мали можливості прикрити себе з повітря. Ворог атакував з неба. Це конкретно історія про те, як загинули мої знайомі.

Після Запорізької кампанії ми стали 3 ОШБр. І Бахмут, всім відомий, оспіваний Бахмут. Доволі довго ми були там, практично рік. Це був наш напрямок. Бої були важкі, були певні моменти загострення, певні фази. Це переважно фази штурмових дій. 2023 рік був доволі щедрий на дощ, було вогко й багато коли просто не було змоги здійснити штурмові дії через те, що не проходила техніка, а з однією піхотою багато що не зробиш.

Однак є позитивні аспекти. Ми просунулися, ми забрали там великий кавалок нашої української землі. Ми багато чому навчилися. Бахмут для багатьох з нас став таким горнилом війни, де ми здобули справжній бойовий досвід.

Запорізький напрямок був ситуативний. Особисто в мене він легко пройшов. У мене є побратими для яких він доволі важко пройшов, тобто він неоднорідний і я тоді насправді мало чому навчився. Дехто з наших друзів був поранений, отримав ампутацію і так далі. Тобто це неприємно, але це історія про те, що люди, можливо, не були достатньо підготовлені на той проміжок часу.

Цей період завершення Запорізької кампанії – кінець 2022 року і весь 2023 рік – сформував нас, ми з заліза стали сталлю. Викував з нас ту бригаду, яку зараз знають всі. Ми закріпили успіх, пішли на відновлення. Після того була цікава історія – наша бригада ще відпочивала, а ми поїхали вже воювати. Частина нашої батареї не була відряджена.

Це був січень 2024 року. Ми встигли повоювати трохи окремо від нашої бригади. Були відряджені до іншої, не буду говорити до якої зі зрозумілих причин, але особисто для мене, мабуть, це був найгірший місяць війни в моєму житті. І це був найгірший досвід: стосовно забезпечення, бойових умов.

Це показує, що деяким бригадам варто звернути увагу на менеджерську ланку, на своє управління і покращити її. Росія воює за радянськими методами, по методичках, але іноді ці книжки є доволі ефективними – що стосується інженерних робіт, вкопувань, певних тактик, наприклад, тактики випаленої землі, яку росіяни застосовували, зокрема, в Авдіївці.

У нас в головах застрягли 1980-ті роки, Афганістан, тобто взагалі не ті умови, не та техніка, не ті люди. Усе помінялося і давно пішло вперед. Реалії змінилися, а люди чомусь не звертають на це увагу й це дуже погано. Потім почався лютий місяць і Авдіївка.

Авдіївка почалася для мене доволі випадково. Ми тільки з сектора повернулися, нас нарешті відрядили й сказали: "Хлопці, готуйтеся, скоро будемо їхати на війну". 4 дні пройшло, ми тільки з війни. Нагадаю, що Третя штурмова ще відпочиває. Куди? Як?

Ми моніторили оперативну ситуацію, де що відбувається цей час. Ми розуміли, що були 2 або 3 напрямки, на які, ймовірно, нас могли перекинути. І Авдіївка – була одним з них. Ми усвідомлювали, що оскільки ми 3 штурмова, то, може, нас і залучать до бою. Так і сталося. Бої були цікавими, інтенсивними. Не можу сказати, що нам вдалося зробити все, що ми хотіли. Ми зробили все, що могли, але все, що хотіли – не зробили.

Бої за Авдіївку були дуже інтенсивними, ілюстративне фото / Getty Images

Ми тоді зайшли в місто, конкретно наша бригада відповідала тоді за промзону, це верхня західна частина міста. Один мій колега сказав дуже гарний вислів, що росіяни нас звідти виб'ють, тому що в них є тактична авіація, КАБи, ФАБи. Тож вони просто зітруть цю промзону й нам не буде за що зачепитися в сенсі оборони, де вкопатись. А ми, якщо росіяни зайдуть на наше місце, їх вже так вибити не зможемо, бо в нас немає паритету на тому напрямі. По суті так і сталося.

Багато з тих речей, які відбувались на Авдіївці, я сподіваюся, ніхто в Україні не буде переживати, тому що це був такий лютий треш – здорові бетонні споруди та величезні ангари складалися, як карткові будинки. Удень по кілька десятків авіабомб падали на маленьку ділянку.

У тому ще була така особливість, що наша зона відповідальності доволі вузька була і велика концентрація війська: і з нашого боку, і з боку ворога. Відповідно, куди не кинь, куди не плюнь, то кудись влучиш. Хтось буде або поранений, або загине. Без варіантів, там не промахнутися. Це якраз про Авдіївку.

Бої були різної інтенсивності. Початок був доволі веселий, цікавий, класний, стандартний сектор і робота, все як завжди. Мені в тому сенсі навіть пощастило, тому що коли я пішов на своє чергування, то воно виявилося трошки задовгим. Я мав бути там певну кількість днів, а був у 3 рази довше. Таке буває, це війна.

Третину цього часу я був на другій лінії, а дві третини – на першій лінії. Таке буває іноді. Мені пощастило, що поки ми працювали була погана погода, тобто дуже сильні опади, мокрий сніг, нульова видимість. Зрозуміло, що ані дрони, ані авіація ворога нормально не могла функціонувати в таких погодних умовах. Таке завмирання, тиша.

Потім нас поміняли колеги і понеслося. Символічно те, що багато всяких неприємних речей відбулось на День святого Валентина, 14 лютого. Я почав отримувати повідомлення від нашої групи, що там капець. Потім хлопці облетіли свою позицію дроном. Це був здоровезний бетонний ангар на 4 поверхи – там залишилось 1,5 поверху і буквально залишки стін.

Завдяки тому, що більшість солдат, коли воюють, стараються робити це з підвальних чи напівпідвальних приміщень, вони вижили. А, наприклад, вище – 3 – 4 поверхи, дах – у нас була техніка, устаткування, певні антени, то цього всього не стало.

"До України цього ніхто ще не робив"

Як дрони, безпілотники змінили хід війни? Хтось говорить, що вони справді змінили хід цієї війни, а хтось говорить, що дрон це допоміжний інструмент, коли не вистачає іншого озброєння.

Це насправді дві сторони однієї медалі. По факту, обидві версії є правдивими одночасно. Особисто я схиляюся до першої – що дрони змінили хід війни. Не тому, що це мій профіль, усе дуже просто.

До початку повномасштабної війни не тільки в нас, а взагалі у всьому світі, було таке негласне правило, що на війні має воювати виключно військова техніка. Тобто якщо БпЛА, то це мають бути дорогі військові розробки, на кшталт Bayraktar. Однак у нас з озброєнням таке собі було. Думаю, початки цих історій ви розумієте – не один рік наша армія просідала в тому питанні. Це історія на кілька десятиліть, на жаль, втрачених у тому сенсі.

Тут є заслуга певних наших людей з інженерним складом мислення, які придумали, як виходити з ситуації й маючи мінімум ресурсів, дати максимум результату. Перші такі історії – це були так звані "весільні" дрони, про це ходять меми, але це було рішення. Нам було потрібне спостереження, потрібно було дивитися якось з повітря.

У нас немає достатньо кількості, умовно, Bayraktar, щоб перекрити всю лінію розмежування, але є Mavic. Він не так багато летить, не так багато дивиться, але в нього доволі якісна камера, хороша картинка. Тоді хлопці такі: "Це наше життя, це ж наше здоров'я, давайте якось використовувати це, спробуємо, можливо вийде". Вийшло. До того ж вийшло доволі добре.

Коли вже справа дійшла до певної систематизації, то побачили, що це доволі дешево, результативно. Маю на увазі, що дешево в порівнянні з такими військовими розробками як Bayraktar. І доступно – можеш замовити собі в будь-якому інтернет-магазині й воно приїжджає. Не маєш грошей – просиш знайомих, вони це купують, і в тебе є засіб, який допомагає тобі вижити. Це не так дорого, як той самий нічник чи тепловізор. Плюс ти можеш знімати з повітря, що в принципі покращує твій радіус огляду.

Далі FPV – та сама історія. Що таке FPV? Це по суті дрони, які використовувалися для перегонів, також для так званого фристайлу, різних трюків. Тобто певні радіолюбителі просто гралися у радіокерування машинками. Однак все-таки комусь в голову прийшла така думка хороша, щоб щось до нього прикрутити, а це щось може бабахне.

Спробували, вийшло один раз, може, пощастило. Другий, третій, четвертий і воно пішло. Знову ж таки, це історія про певну постійність і напрацювання, тобто коли ти певну річ можеш повторити з хорошою ефективністю велику кількість раз. У цьому сенс.

До України ще ніхто так не використовував дрони / Getty Images

Люди побачили, що в нас є певна кількість старих радянських снарядів, які ми не маємо як використати, бо немає засобу, який може стріляти цим снарядом. Зате є FPV-дрон, до якого це можна примотати, тим чи іншим методом активувати, і воно зробить свою дію. Ба більше, з часом, коли навички пілотів покращилися, то покращилася і точність. Тобто в деяких моментах воно працює набагато краще і точніше, ніж стандартна артилерія.

Стандартна артилерія має певні таблиці, має певний розрахунок, скільки снарядів тобі треба на пристрілку. Є снаряди, які йдуть на холодний ствол, там теж є свої поправки. Це ціла наука, яка допускає, що ти не з першого разу можеш попасти. А тут ти набагато економніше та ефективніше використовуєш наявний ресурс. У нас дефіцит снарядів, ми повинні використовувати його максимально ефективно.

В ідеалі, щоб один постріл зразу в ціль. Не завжди так виходить, але все одно, якщо порівнювати, то ефективність набагато вища. Звісно, що простота й дешевизна теж дуже сильно підкуповують. Люди почали на це звертати увагу.

Це була більше така ініціатива "на низах". Тобто хлопці почали це пробувати, просили в командира залучати цей спосіб. Проходить рік – другий і це вже береться на озброєння, закупляється у великих масштабах. Чому ні? Воно показує свій результат. Колони російської техніки прекрасно горіли. У нас не було такої кількості Javelin, яка могла б забезпечити такий результат як FPV-дрони. Отже, якщо об'єктивно дивитися, то це заміна нестачі снарядів, таке собі перекриття.

З іншого боку, це зміна ведення війни, тому що до України, цього ніхто не робив. Можливо, причина в тому, що не було таких величезних локальних конфліктів. Так, Африка постійно воює – приватні військові компанії, в деяких країнах Азії відбуваються військові дії. Десь щось, трохи та небагато.

Там є певна сторона повстанців, які мають звичайну стрілецьку зброю, є сторона великої розвиненої країни, в якої багато важкої техніки й немає паритету. Велика країна накочується вертольотами, давить танками й все, до побачення. Тут так не вийшло. Наша країна – не маленька країна, а велика. Люди у нас дуже хороші й розумні. Вони придумали, як "весільні" дрони та спортивне захоплення радіоентузіастів використати у військових цілях, причому доволі ефективно.

Зараз з'являється ще така тенденція про так звані НРК – наземні роботизовані комплекси, машини для евакуації, підвозу боєкомплекту, їжі, медицини, турелі ставлять тощо. Зараз вони не настільки ефективні, як хотілося б. Поки це "сирий" варіант. Так само як з FPV – перший рік з ким не говорив, всі казали, що це "нічого такого". Три роки й всі тепер кажуть, щоб їм дали підрозділи FPV-шників для прикриття.

Як нам не допустити повторної агресії Росії

Якою має бути наша армія для того, аби не допустити повторної війни, не допустити повторного нападу Росії?

Насправді для мене це доволі очевидно і просто. Не знаю, як для більшості людей в Україні, можливо вони не задумуються над цим питанням, але відповідь у нас завжди на поверхні. Для того щоб наша Україна не мала таких проблем з агресивними сусідами як зараз – достатньо просто любити свою країну.

Коли ти любиш свою країну, коли в тебе візія на 30 – 50 років вперед, що можливо ти не доживеш, але твої діти чи онуки – доживуть до цього моменту, то це змушує замислитись. Можливо зараз не потрібно робити дорогу – навіщо зараз її робити й так нормально ті ями об'їжджати. Утім, якщо подивитися в трошки ширшому горизонті – на роки вперед, то змінюється підхід.

Мені в цьому сенсі дуже сильно подобається Японія, Сінгапур та невеликими епізодами США. Вони планують набагато років вперед. Так, це є генеральний план, він може мати певні поправки, які вносяться з роками, з часом, але в них є ця візія. Ми ж пасивно рухаємося за течією, десь у якийсь бік, незрозуміло куди, незрозуміло, що ми хочемо й що нам потрібно.

Для себе я розумію наступне: якщо в нас є чітка ціль, певні чіткі завдання – називаємо це орієнтирами в контексті держави. Ми розуміємо, в який бік нам йти і тоді вже думатимемо над тим, як нам туди дійти. Розробимо план, будемо його дробити на менші шматочки – на 1 – 5 років. Це банальне планування на невеликий проміжок часу сприятиме досягненню цих цілей.

Давайте так – поставимо собі за мету увійти в ТОП 10 економік світу. Чому ні? Можемо це? Можемо – ресурсна база дозволяє, інтелектуальна база дозволяє. Питання, як ми це зробимо? Над цим треба подумати. Треба, щоб люди в такому ключі думали про свою країну. На жаль, у нас люди не серйозно ставляться до того, що таке свобода, незалежність, що таке наша країна.

Можливо, проблема в тому, що нам, як дехто любить казати, незалежність "впала". Це неправда. Я не прихильник такої теорії, що в 1991 році нам та незалежність "впала". Насправді велика кількість людей була замордована і загинула, щоб ми цю країну отримали незалежною. Ми могли бути тою самою Білоруссю в контексті Росії. Тобто, наша проблема в тому, що ми, мабуть, самі собі не повірили, що в нас ця країна може бути.

Те, що відбувається зараз є логічним. Я про війну з Росією – ця подія повинна була відбутися рано чи пізно. Залежно від результатів цієї війни, ми або здобудемо свободу, або загинемо в боротьбі за неї. Ми повинні любити насамперед свою країну й думати про неї.

Треба думати, що ця країна належить навіть не нам, а нашим дітям і онукам. І діяти приблизно в такому контексті, що я це робитиму для прийдешніх поколінь, не для себе. Тоді, думаю, все буде набагато краще.