Хто грає сирійський пасьянс

Сирійська опозиція почала наступ і практично без бою захопила місто Алеппо – найбільше місто країни та адміністративний центр провінції Халеб (Алеппо). Після цього війська противників Асада швидким маршем просунулися до міста Хама і мало не взяли його. Такою є загальна канва інформаційної хвилі про події в Сирії.

Друга важлива теза, яка просувається в українському медіа – поразка Російської Федерації через невдачу її проксі, яким сприймають Башара Асада.

І, нарешті, третє, можливе повалення президента країни. Насправді ситуація дещо складніша.

І для її розуміння варто звернутися до періоду громадянської війни в Сирії.

Сирійський клубок простими словами

Щоб не перевантажувати деталями, наведу кілька дуже важливих тез:

1. У Громадянській війні брали участь не дві сторони (як прийнято рахувати) і близько десятка політичних груп і формувань, якщо говорити простою мовою «усі воювали проти всіх» і на певному етапі проти «Ісламської держави». Остання сила була єдиною, якій вдалося поставити «по одній лінії фронту» непримиренних противників сирійського протистояння.
2. У громадянську війну (формально – у боротьбу проти ІД) на території Сирії було залучено не менше 15 іноземних держав. З яких шість – Росія, Іран, Туреччина, Ірак, США, Ліван, Великобританія брали участь у боях «на землі». Ще 12+ завдавали ударів по позиціях ІД силами своїх ВПС.
3. Громадянська війна у Сирії для значної частини провінцій завершилася не «боєм до останнього солдата», а політичними домовленостями з місцевими угрупованнями. Частина лідерів і бійців «неприкладної» опозиції виїхали на північ – Ідліб чи Південь країни.
4. Таке «ущільнення» призвело до більшої терпимості всередині так званої «сирійської опозиції», де абсолютно різні за ідеологією сили – від умовних «світських демократів» до ісламістів з «Аль-Каїди» змушені співіснувати на одній території. При цьому Південний опозиційний анклав (Частина провінції Хомс) економічно реінтегрується з рештою країни.

Але найцікавіше стосується балансу сил на півночі Сирії. Ще на початку конфлікту Туреччина активно підтримала політичні та воєнізовані формування сирійських туркменів, або, як їх ще називають «сирійських туркоманів». У результаті на території їхнього розселення було створено «протодержаву» зі своїми органами влади, з економікою, що направлена до Туреччини, а не до Сирії. Для розуміння українським читачем – це якийсь аналог так званої «ДНР» на сирійській території.

Другий великий анклав – Сирійський Курдистан. Територія, населена курдами, контрольована ними й така, що існувала у форматі невизнаної держави. Це важлива деталь, оскільки втручання Туреччини у громадянську війну в Сирії було обумовлено не лише активністю ІДІЛ та зобов'язаннями перед союзниками по НАТО, скільки (або, насамперед) розширенням зони контролю курдських сил. Якби Сирійський Курдистан отримав вихід до моря, можна було б говорити про виникнення нової держави та перспективи її визнання, як мінімум, частиною Західних держав. Чого Туреччина допустити не могла. Тому наймасштабніші турецькі військові операції на півночі Сирії були спрямовані не проти Ісламської держави, а проти курдських сил.

Криза не завершена чи очікування політичного процесу

Як сказано вище, громадянську війну в Сирії не завершено. Точніше, до 2023 року було закінчено її активну фазу. Наступний етап – політичне врегулювання, що передбачало реформу системи управління, кооптацію у владу частини з опозиційних сил. З цим Асад не поспішав. Швидше, навпаки, зміцнював свою владу, відсуваючи процес консультацій від транзиту на пізніші терміни. Тим більше єдності «опозиційних сил» не було. Є «об'єднана опозиція» зі своїми вимогами (до речі, не єдина всередині), є протурецькі формування на Півночі, є курди. З кожною з таких груп уряд Асада намагався вийти на контакт для обговорення майбутнього. А ось посадити всіх разом «за один стіл» по серйозному (з реальним результатом) не вдалося ні в кого. І, зрештою, є зовнішні сили. Це РФ, Іран (і залежна від них Хезболла), які відіграють важливу роль у стабілізації ситуації. Це США, які зберегли свій контингент на території Сирійського Курдистану. І, звичайно, Туреччина. Кожна з цих сторін має своє бачення майбутнього устрою Сирії та свої інтереси в цій країні.

Причому у разі незговірливості опозиційних сил Башар Асад міг зіграти в політичну реформу всередині та домовленості з якоюсь однією з груп – чи з Курдами, чи з Опозицією в Хомсі, чи з туркоманами.

Водночас домовленість з курдами не на користь Туреччині. Домовленість з туркоманами (читай Туреччиною) не на користь курдів, а також Ірану (який конкурує з Туреччиною за вплив) і, за певних обставин, РФ.

Переформатування влади «всередині», максимум з урахуванням компромісу з півднем вигідне Ірану та РФ, але неприйнятне для Туреччини, туркоманів, курдів та США.

Відтак Анкара починає думати про свою операцію метою якої стало б різке посилення своїх позицій всупереч позиціям насамперед Ірану. І це вкрай важливий аспект, оскільки обмеження впливу Ірану в регіоні вигідне США, а отже Сполучені Штати можуть погодитися з реалізацією другої мети – ослаблення позицій Курдів. Тим більше, що на північ від Алеппо залишився курдський анклав, який турки не змогли ліквідувати під час операції «Оливкова гілка».

У разі успіху під впливом Туреччини виявляється територія розміром півтори провінції, до якої входить найбільше місто країни (принаймні станом на початок громадянської війни). І якщо там існує власна адміністрація – вона є першим та основним потенційним учасником переговорів із Дамаском про майбутній устрій країни. Тобто Анкара різко посилює власні позиції у сирійській кризі. При цьому повалення Башара Асада турецькій стороні ні до чого. Послаблення, транзит влади, формалізація турецького впливу – так. А ось перехоплення влади та відповідальність за досить велику державу не потрібне від слова «зовсім».

Реалізація задуму та короткий прогноз

Бойові дії почалися і проходили повністю в рамках описаної логіки. Атака почалася в момент різкого ослаблення присутності Ірану та Хезболли. Перші зайняті своїми внутрішніми проблемами та підтримкою проксі з протистояння з Ізраїлем, другі були безпосередньо залучені до бойових дій проти ізраїльських силових структур.

Першими розпочали атаку загони ХТШ (Хайят Тахрір аш-Шам) – ісламістської організації, що виникла внаслідок злиття місцевої філії «Аль-Каїди» та трьох сирійських салафітських угруповань. Географія їхнього просування збігалася з географією розташування блок-постів Хезболли та КВІР. При цьому місцеві армійські чини були або деморалізовані, або підкуплені. Про справедливість цього припущення говорить те, що основні загиблі «з асадівської сторони» – іранці чи ліванці. А сирійська моторизована бригада вийшла з Алеппо. У тому числі із фортеці у центрі міста, яку урядові війська утримували усі чотири роки боїв за місто (а це важливо, з погляду інформаційного впливу у регіоні).

Подальше просування загонів ХТШ супроводжувалося закликами Туреччини до «мирного вирішення кризи» та одночасно атакою «Сирійської національної армії» (військова структура, яка виконує роль армії сирійських туркоманів) на північ від Алеппо.

Паралельно з цим, передбачаючи майбутні проблеми, розпочали свої дії загони «Сирійських демократичних сил» – це вже одна з «курдських армій». СДС увійшли до населених курдами північно-східних передмість Алеппо і спробували маршем на схід створити сухопутний коридор, який би з'єднував сирійський анклав у провінції Халеб (Алеппо) із Сирійським Курдистаном.

Такого розвитку подій протурецькі сили не могли допустити. СНА вела бої проти СДС і таки витіснила курдів із сіл уздовж траси №4 на ділянці Алеппо – Дейр Хафіра. За сам Дейр Хафір почалися бої між Курдами та туркоманами. Паралельно з цим ХТШ висунула вимогу курдській СДС вийти з Алеппо «задля безпеки».

Тобто найближчими днями зона на північний схід від Алеппо може стати зоною запеклих боїв між протурецькими формуваннями та курдськими загонами. Тим більше, що на території Сирійського Курдистану вже оголошено мобілізацію.

Другий фронт (а не основний) – рух на Хаму і далі на південь. Там розпочинаються активні бої між урядовими силами Сирії та загонами ХТШ. Підкреслю саме загонами Хайят Тахрір аш-Шам, а не СНА. Вони навряд чи завершаться швидкою поразкою однієї зі сторін, а лише зафіксують нову лінію фронту. При цьому як Сирійська армія, так і ХТШ будуть суттєво ослаблені.

Туреччина (і її проксі у вигляді СНА) у цей час вестиме бої з курдськими загонами, прагнучи не допустити з'єднання курдського анклаву в Халебі з основною територією Сирійського Курдистану. А в ідеалі ліквідувати його.

Що в результаті?

В результаті операції вплив Ірану (і Хезболли) у Сирії суттєво слабшає. Росія, яка не змогла продемонструвати здатність оперативно надати потрібний рівень допомоги, так само втрачає свої позиції (але меншою мірою ніж Іран).

Сирійські опозиційні угруповання півночі (які знайшли притулок у провінції Ідліб) виходять із кризи ослабленими. Їхнє ключове бойове крило – Хайят Тахрір аш-Шам буде сильно пошарпане в боях проти сирійської армії. А це означає, що Туреччина різко посилює своє становище і, найімовірніше, починає «будівництво держави Туркоманів» зі столицею в Алеппо. Формально це буде зона контрольована «опозиційними силами», але їхній військовий потенціал буде підірваний.

Наступний етап – поновлення політичних консультацій щодо формування нової системи влади в Сирії, де турецька сторона розраховує отримати додаткові поступки.

А що Курди? Сирійський Курдистан збережеться. Анклав на північ від Алеппо – не впевнений. Загалом курдські сили вкотре стануть розмінною монетою у більш масштабній грі.