«Росія не хоче евакуювувати цих людей, вони – живі свідки». Як живе Курщина, підконтрольна ЗСУ

Близько двох тисяч цивільних громадян РФ досі перебувають на території Курської області, яку контролюють Збройні Сили України. Попри велику інтенсивність боїв, Росія не вивозить звідси всіх своїх громадян.

Як розповів «Главкому» пресофіцер Олексій Дмитрашківський, серед росіян, які залишаються в Суджанському районі, переважають люди 40-80 років, але є й майже 20 дітей. Найменшій дівчинці – три роки.

За словами пресофіцера, сьогодні із зони бойових дій хотіла б евакуюватися переважна більшість мешканців, і лише кількадесят дуже літніх самотніх людей налаштовані фаталістично – хочуть будь-що лишатися вдома. «Росія не хоче їх евакуйовувати, адже ці люди – живі свідки, які бачили ЗСУ не як «фашистів», а навпаки, можуть розповісти, як їм допомагали наші воїни», – вважає Дмитрашківський.

«Главком» поспілкувався з полковником Дмитрашківським та дізнався, як живуть і чим займаються російські громадяни на території, підконтрольній ЗСУ. Їхня батьківщина, ігноруючи пропозиції України, досі не вивезла цих людей з зони бойових дій.

Гаряча зима у підвалі інтернату

У листопаді обстріли району і самого містечка Суджа стали надзвичайно інтенсивними. «Країна-терорист бомбить своїх же громадян, знищує їхні домівки, – констатує Олексій Дмитрашківський. – Днями скинули на місто КАБи – шість будинків згоріло, добре, що в них ніхто не жив. Але  постраждав десяток сусідніх хат настільки, що вони стали непридатними для життя, і люди змушені були переселитися в інтернат».

На сьогодні обстрілами знищено близько третини будівель та інфраструктурних об’єктів, загалом 350 споруд – школа, дитсадок, приміщення суду, всі трансформаторні будки та водонапірні вежі, пошкоджено церкву в селі Козача Локня констатує пресофіцер.

Від 6 серпня, коли ЗСУ розпочали операцію на Курщині, в будівлі у Суджі, де розташовувалася школа-інтернат, знайшли прихисток місцеві мешканці, які лишилися без домівки або потребували догляду. Пізньої осені, коли обстріли стали дуже інтенсивними, в інтернаті зібралося ще більше людей, оскільки тут є непогане сховище, є світло та їжа.

Військова комендатура привезла сюди генератори, забезпечує ліками, засобами гігієни і найнеобхіднішими продуктами. Україна дотримується Женевської конвенції про захист цивільного населення.

Пресофіцер нагадує, що від серпня і дотепер гумантіарну допомогу, їжу та медикаменти місцевим мешканцям надають наші Збройні Сили, тоді як російські та міжнародні гуманітарні організації не з’являлися в Суджанському районі. Усю «гуманітарку» забезпечують Сумська обласна військова адміністрація та благодійні організації з України.

Зараз мешканці інтернату живуть у підвалі, оскільки обстірли тривають майже безупинно, а до того ж, велике приміщення складно обігріти. Водночас деякі люди продовжують жити у своїх будинках, куди, за словами полковника Дмитрашківського, комендатура ще до настання холодів завезла пічки-«буржуйки»,  «а дровами вони забезпечують себе самі».

Військова комендатура пропонує жителям віддалених сіл району, що опинилися на лінії вогню, переїхати в суджанський інтернат. Проте не всі погоджуються. У селі Свердликове, наводить приклад Дмитрашківський, залишитися ризикнули семеро місцевих. «Ми пропонували вивезти їх у Суджу, але люди відмовилися. Сьогодні до цього села можна дістатися хіба що на броньованій техніці, ризикуючи життям», – пояснює пресофіцер. 

Кожен із «залишенців» називає свої причини, коли вирішує випробувати долю в сірій зоні війни. Наприклад, Микола Логвин втратив дружину і тепер каже українським військовим, що його «не відпускає звідси дружина». У серпні, коли почався наступ ЗСУ, дружина пана Миколи разом з сусідкою визирали з вікна і, знімаючи бій на мобільні телефони, загинули під перехресним вогнем. «Чоловік майже місяць тримав їхні тіла у ящику для зберігання зерна. Каже, не знав, хто випише довідку про смерть дружини. Ми приїхали і допомогли йому поховати жінок на сільському цвинтарі», –  розповів Дмитрашківський.

70 літрів «для хоробрості»

Дбати про мирних мешканців, серед яких чимало літніх та немічних людей, тепер стало значно складніше, ніж влітку. Посилення бойових дій наклалося на початок зими (минулого тижня по ночах у Суджі було 5 градусів морозу).

Як стверджує Олексій Дмитрашківський, люди, які мешкають поза інтернатом, у своїх домівках, нерідко мародерять у сусідських покинутих хатах та магазинах, не гребують простроченими продуктами, але головною метою пошуку є алкоголь та будь-які його альтернативи, «все, що горить». За спостереженням пресофіцера, тутешній люд п’є багато і безжально до себе.

Як виявилося, майже кожне обійстя має чималі запаси саморобного алкоголю. «Я знав одного діда Михайла з села Лебедівка, в якого у погребі зберігалося 70 літрів», –  пресофіцер розповідає історію, яка може стати окрасою роману про новітніх Швейків. На початку серпня дід Михайло пиячив кілька днів з російськими солдатами у своїй садибі, потім спакувалися в автівку і поїхали в магазин по їжу, навіть не знаючи, що Суджа вже контролюється ЗСУ. Захмелілі Z-вояки були дещо здивовані, коли їхню машину намагалися спинити чоловіки у військовій формі іншої країни. Машину, яка розверталася, щоб дати драпака, спинила автоматна черга; українські військові взяли російських вояків у полон, діда Михайла потримали добу в буцегарні. Перша його думка, коли відпустили цілим та неушкодженим, була про чарівний погріб. Поки чоловік дістався додому, погріб уже зяяв пусткою –  відсутністю власника 70 літрів оковитої скористалися спритні сусіди.

Алкоголь став причиною загибелі вже не одного суджанина, зазначає Дмитрашківський. Нещодавно виявили просто на вулиці тіла двох чоловіків, які ввечері настільки перебрали оковитої, що не змогли дістатися додому, заснули прямо на мерзлій землі. Один літній чоловік помер від цирозу печінки.

Усі ці випадки військова комендатура фіксує та документує.

За останній час, свідчить співрозмовник «Главкома», на підконтрольній території померло ще кілька цивільних, однак причина смерті не пов’язані з алкоголем: в одного дідуся відмовили нирки, ще один, із деменцією, пішов з інтернату додому і там, у холодній хаті, помер.

Військова комендатура спростовує повідомлення ворожих «воєнкорів» про те, що, залишаючи курські села на лінії зіткнення, українські військові розстрілюють мирних мешканців.  «Російські пропагандисти діють за методичкою Геббельса, де головне правило: хто першим збрехав – той і правий», – запевняє Дмитрашківський. – Жодних розстрілів. Хіба що мирні можуть потрапити під перехресний вогонь, коли йде бій».

Фейкові матеріали російські пропагандисти видають чи не щодня, констатує пресофіцер. На його думку, таким чином вони готують суспільство до того, начебто всі суджанці вже мертві, хоча Росія може просто відкрити зелений коридор і вивезти всіх своїх громадян із Суджанського району.

Нещодавно, коли відеогрупа Дмитрашківського та американський журналіст потрапили під обстріл під час зйомок в Заолешенці, передмісті Суджі, сюжет ТРО Медіа використав один з ворожих телеканалів з анотацією: «Українські війська стирають з лиця землі російські села для «телекартинки». У цьому ж ряду ІПСО пресофіцер згадує відомий сюжет про «українських мародерів у формі», які начебто пограбували і потрощили будинки в селищі, яке насправді навіть не було під контролем ЗСУ; невдовзі навіть у російських соцмережах визнали, що мародерили там солдати армії РФ.

Останнім часом Олексію Дмитрашківському почали надходити телефонні погрози, як він вважає, від ФСБ Росії. Невідомі абоненти погрожують пресофіцеру військовим трибуналом.  Разом з тим, каже він, надходять повідомлення з подяками від звичайних росіян, родичів яких він з побратимами розшукав та вивіз з сіл, найближчих до лінії вогню. «Одна жінка з Росії написала мені: «Спасібо за спасьонную внучку. Обязатєльно виживі в етой сучєй войнє», – розповідає полковник. – Але коли я починаю запитувати, а хто почав цю війну і навіщо, то і ця жінка, і майже всі росіяни, з якими я зараз багато спілкуюся, відразу починають говорити: «ми поза політикою». Чомусь війну вони називають політикою».

Олена Зварич, «Главком»