Залякування, викрадення родичів, тортури. Як росіяни переслідують і тримають у полоні українських журналістів

Оригінал публікації на сайті «Української правди» за посиланням

Проїхавши деокуповані території від Київщини до Херсонщини неодноразово доводилося чути, що росіяни завжди знали, до кого приходити. Подеколи в окупантів навіть були списки людей, з якими треба провести "співбесіди". Так вони це називали.

За даними Інституту масової інформації, за 2,5 роки повномасштабної війни росіяни захопили або ж знищили приблизно 300 редакцій місцевих ЗМІ в Україні. 

Журналісти, які працювали на окупованих територіях, або опинилися в полоні, або переховуються, або були змушені виїхати через ризики для життя та здоров'я.

А наша колега Вікторія Рощина в полоні загинула. Вона зникла на початку серпня 2023 року під час роботи над одним із матеріалів, імовірно, під час перетину російського кордону. У квітні 2024-го росіяни підтвердили, що утримують її в полоні. За словами представника Головного управління розвідки Андрія Юсова, Віку мали повернути до України, її ім'я значилося в списках на обмін. Нашу колегу мали етапувати до в'язниці Лефортово в Москві, проте Вікторія обміну не дочекалася. Росіяни досі не повернули її тіло додому.

Переслідувати журналістів росіяни почали ще з 2014 року. Відтоді через російський полон пройшли понад 100 медійників: як українських, так і іноземних. 

Частину, як-от Станіслава Асєєва, вдалося повернути ще до повномасштабного вторгнення. Дехто, як Наріман Джелял, повернувся в Україну вже після початку великої війни. А хтось, як Олексій Бессарабов, сидить у полоні вже майже 10 років.

"Українська правда" вирішила розповісти історії кількох наших колег, які потрапили до рук росіян і залишаються там досі.

"Мамо і тату, я живий". Історія журналіста УНІАН Дмитра Хилюка

Невеличке й затишне село Козаровичі в Київській області. Саме тут із старенькими батьками у двоповерховому будинку з фруктовим садом жив наш колега Дмитро Хилюк. В його селі росіяни з'явилися майже одразу – на третій день повномасштабного вторгнення. Спочатку були колони з технікою, які їхали повз, потім окупанти почали рити окопи і займати чужі будинки.

Дмитро працював у інформаційному агентстві УНІАН понад 10 років. До повномасштабної війни відписував новини з "полів". Точніше сказати, з резонансних судів, судів у справах Майдану, з вуличних акцій, мітингів і протестів. 

Приїздив на роботу на улюбленому мотоциклі, з якого не злазив майже весь рік. Казав, що так не треба стояти в заторах і 80 км з дому на роботу і назад можна проїхати значно швидше. Його батько Василь згадує, що Дмитро вперше сів за кермо ще школярем – на початку 90-х.

"Я купив мотоцикл у Києві, радянський такий, з коляскою. Приїхав додому зранку й пішов на роботу. Ввечері вертаюся – ні Дмитра, ні мотоцикла. Він його десь завів, поїхав по селу, злетів у канаву, розбив коляску. І ми наступного дня з ним взяли мішок купонів і поїхали за новою коляскою", – сміючись згадує пан Василь.

Уже коли Дмитро почав працювати, то купив собі два байки. Обидва росіяни вкрали й каталися по околицях Козаровичів, поки не закінчилося пальне. Вже коли окупанти втекли, транспорт знайшли покинутим у полях. Так само, як і автомобіль пана Василя – Zaz Forza. Машина два роки так і стоїть побита й  помальована в гаражі.

Незадовго до повномасштабного вторгнення мати, пані Галина, пережила інсульт. Дмитро допомагав їй із реабілітацією, займався із нею спеціальними вправами, аби мама знову змогла ходити. Проте повноцінно завершити заняття вони не встигли – прийшли росіяни. Інакше як "золота дитина" Галина Дмитра і не називає. Каже, все трималося на ньому.

"Cусідка часом сміялася, що ранок у селі починався з того, що Хилюки роблять вправи (для реабілітації). Все на ньому трималося, бо ми ж уже старі. Василь мій старий. То ми були за ним як за кам'яною стіною. Правда, він останнім часом багато курив, але я кажу, що це поганий приклад батька", – останню фразу пані Галина промовляє дещо іронічно.

Вперше росіяни прийшли до їхнього будинку з обшуком 1 березня 2022 року. Забрали телефони, Дмитра з батьком поставили під дула автоматів, але в них удома нічого не знайшли. Наступного дня в будинок прилетів снаряд від "Граду" – пошкодив стіну, вибив вікна. Сім'ї довелося перебратися до крижаного льоху. Надвечір звідти вони пішли ночувати до сусідів.

"До кінця днів пам'ятатиму, як мене погрузили на тачку і від льоху везли до сусідського будинку. Бо в погребі було холодно, а я важко ходила", – згадує пані Галина.

3 березня Дмитро з батьком пішли перевірити дім. Там уже були російські солдати. Як згадує пан Василь – азіатської зовнішності. Обох чоловіків поклали на землю, зав'язали їм очі й повели до імпровізованої тюрми. Як згодом вдалося з'ясувати правозахисникам з Медійної ініціативи за права людини, це були складські приміщення на території села. 

Пізніше, 8 березня, Дмитра з батьком вивезли в селище Димер, поруч із Козаровичами, на територію підприємства "Вікналенд". Вже там пана Василя відпустили. Дмитра ж після того перевезли до тюрми-катівні на аеродромі Гостомеля, а звідти, ймовірно, через територію Білорусі Хилюк потрапив до СІЗО № 2 міста Новозибків Брянської області. За останньою інформацією, Дмитра утримують у виправній колонії № 7 селища Пакіно, Володимирська область.

Досі точно не відомо, чи знали росіяни, що затримують журналіста. Як з'ясували в МІПЛ, полонених водили на допити, під час яких розпитували про роботу та знайомства серед військових. Пан Василь казав, що Дмитро працює вчителем. Однак, як пояснює МІПЛ, журналіст сам розповів, ким і де працює.

Колега Дмитра, Тетяна Поляковська, приїжджає до Галини й Василя майже щовихідних. Згадує, що після деокупації будинок виглядав так, ніби його перетрусили, мов дитячу іграшку: одна зі стін була розбита снарядом від "Граду", всередині всі меблі здерті з кріплень, ліжка перевернуті, речі – витрушені на підлогу. У саду, де росли яблука й груші, якими Дмитро любив пригощати колег, росіяни вирили капонір для танка, який під кінець окупації використовували як смітник і скидали туди чужі речі – від шкарпеток до побутової техніки.

Пан Василь пригадує, що  поки росіяни стояли в селі, місцеві не могли навіть вийти на вулицю. 

"Був у нас тут один, з Хабаровська. Де ми й де, на бога, той Хабаровськ! То він нам воду носив, через паркан передавав. То вони нам розповідали, що у нас тут "нєплохой городок" (Козаровичі – село на 1,8 тисячі мешканців – авт.), бо у нас є асфальт і туалети в будинках стоять".

Дмитра з батьком у полоні тримали окремо, тож вони не знали, що відбувається одне з одним нарізно. 

"Їх тримали в різних приміщеннях, вони не бачилися одне з одним, не мали інформації одне про одного. Пана Василя відпустили (11 березня – авт.), однак він не знав, що відбувається з Дмитром. У серпні 2022-го прийшов лист, датований квітнем. Там було лише кілька рядків", – пригадує Тетяна.

На шматку паперу було два речення: "Дорогі мої мамо і тату, я живий, здоровий. У мене все харашо. Діма". 

31 травня 2024-го з полону повернувся один із військових, який розповів, що провів із Дмитром в одній камері майже 11 місяців. Він переказав батькам Дмитра вітання. А в коментарі міжнародінй організації "Репортери без кордонів" розповів про тортури, які росіяни застосовували: людей виганяли голими на мороз, нацьковували собак, били. За словами колишнього полоненого, Дмитро втратив у вазі.

Ймовірно, Хилюка кілька разів мали обміняти, однак в останній момент домовленості зривалися. Ми досі не маємо актуальної інформації щодо Дмитра. На жаль.

"Продовжував писати навіть із СІЗО". Історія журналіста Крим. Реалії Владислава Єсипенка

До окупації Криму Владислав не працював журналістом. Вчитися професії йому довелося одразу "в полі". Сам він із Кривого Рогу, займався бізнесом у сфері нерухомості. Освідчився дружині в Криму і восени 2013-го сім'я переїхала жити до Севастополя. А вже за пів року росіяни почали окупацію півострова. 

Зрештою Влад із сім'єю вирішив повернутися до Кривого Рогу, оскільки жити під окупацією не планував. Проте час від часу вертався у справах до Криму. Мав власний архів відео, навіть намагався пропонувати його українським ЗМІ. Проте, як згадувала дружина Владислава в коментарі виданню "Zmina", "в українських медіа інтересу до теми не було". Тож із 2016 року Влад почав співпрацю з Крим.Реалії – проєктом "Радіо Свобода", який розповідав про життя на окупованому півострові.

Керівник проєкту Володимир Притула згадує, що редакція зверталася до Влада по матеріали. 

"Не знаю, була це його нерухомість чи когось іншого. Влад зазвичай казав, що їде до Криму від 3 місяців до пів року і ми можемо до нього звертатися. Нашому проєкту це було потрібно, оскільки більшість наших кореспондентів або виїхали з півострова, або за ними стежили", – розповідає Притула.

Завдання, які давали Владу, були доволі пересічними: зняти короткі відео для сюжетів про кримські міста або ж відзняти відеоряд до теми про "вибори" в окупованому Сімферополі, зняти опитування людей про те, як вони ставляться до вирубки кримських лісів або чи є у них вода в кранах і якої якості. Зняти одне з відгалужень Кримського каналу, коли Єсипенко робив історію про питну воду на півострові.

"Влад ніколи не знімав громадсько-політичні акції. Зазвичай це були теми екології чи опитування людей не на політичні теми. Бо його одразу б помітили і здали ФСБ. Загалом екологія і вода – це була його сфера", – згадує Володимир Притула.

Редакція Крим.Реалії перед кожним виїздом інструктувала своїх журналістів про те, як поводитися. Наприклад, крім Влада так працювали з Тарасом Ібрагімовим та Олександрою Єфименко. Втім, вони були більш публічними, тож їм просто заборонили в'їзд на півострів.

Єсипенка ж від початку звинуватили у шпигунстві та співпраці з українською розвідкою. Коли ж з'ясували, що він журналіст, з'явилося звинувачення в незаконному поводженні з вибухівкою. Точніше з гранатою, яку росіяни підкинули Владу в авто і переконували, що нею він планував захищатися від кримських татар.

Схопили Влада на Ангарському перевалі 10 березня 2021 року, коли він разом із своєю подругою, в якої винаймав кімнату в Ялті, вертався зі зйомок у Сімферополі. Напередодні, 9 березня, у місті він знімав покладання квітів до пам'ятника Тарасові Шевченку, на яке прийшли проукраїнські активісти. Це була чи не перша суспільно-політична зйомка, яку робив Владислав. 

Притула припускає, що журналіста схопили, бо стежили за його подругою. В результаті Влада катували, вибиваючи зізнання: били, підключали електричний струм до тіла. Вже під час суду він відмовився від свідчень, вимагав розслідувати його катування, але очікувано – марно.

Володимир Притула згадує, що Єсипенко продовжував працювати навіть із СІЗО, в якому його тримали росіяни. Спочатку надсилав власні щоденники, у яких описував, як його катували і як з ним "спілкувалися" працівники ФСБ, вимагаючи зізнатися в злочинах, які Влад не скоював. Згодом, правда, редакція вирішила ці записи прибрати з відкритого доступу, щоб не нашкодити журналісту. Та Влад не зупинявся. Здається, саме робота дозволяла йому триматися купи.

"Він сказав, що у СІЗО є цікаві люди. Наприклад, Костянтин Єрманов, активіст "русской вєсни", який опинився в СІЗО. Або ж Костянтин Ширінг, звинувачений у шпигунстві українець (7 лютого 2023 року загинув у російській тюрмі). Влад записував із ними інтерв'ю, потім різними шляхами ці рукописи передавали до нас, і вже в Києві ми їх редагували й обробляли. Влад постійно казав, що хоче працювати. Він ніколи не вчився бути журналістом, але дуже цього хотів", – розповів УП Володимир Притула.

Він додає, що політика "Радіо Свобода" у випадку із затриманнями їхніх журналістів – публічність. Звісно, лише після того як редакція порадиться з адвокатами й родичами, щоб не нашкодити полоненому. Тоді вже медіа виходить із заявами, пресконференціями, тематичними виставками тощо. У виданні переконані – що більше публічності, то імовірніше, що людину не триматимуть у страшних умовах і не вб'ють.

Нині редакції не вистачає Влада. 

"У нас не стало продуктивного журналіста. Він хотів працювати. Швидко вчився. Робив роботу якісно. Був одним з останніх, хто знімав відео в Криму. Це втрата для нашої аудиторії, бо ми передусім працюємо для кримчан. Вже не кажучи про те, що його сім'я лишилася без батька, а що пережив сам Влад – уявити страшно", – ділиться Притула.

Російський окупаційний суд у лютому 2022-го відправив Єсипенка до колонії на 6 років за зберігання й перевезення гранати. Нині він перебуває в одній із колоній в окупованій Керчі.

"Росіяни рік не визнавали, що вона в полоні". Історія колишньої журналістки Анастасії Глуховської

Щойно росіяни заходили на окуповані території, одразу починали брати під контроль засоби зв'язку. Майже за завітами більшовиків – вокзал, телефон, телеграф. Однак телеграф замінив інтернет, телефон – вишки операторів мобільного зв'язку. І додалися медіа. 

Розуміючи вагу місцевих ЗМІ, росіяни одразу пропонували медійникам співпрацю. Якщо ж ті відмовлялися – могли чекати наслідки. Однією з таких журналісток стала редакторка регіональної інформаційної агенції "РІА Мелітополь" Світлана Залізецька: спочатку окупанти покликали її на співбесіду.

В інтерв'ю Суспільному журналістка розповіла, що вирішила виїхати з Мелітополя того ж дня, за підробленими документами. Поки вибиралася з окупації, росіяни схопили її батька. Фактично тримали його в заручниках.

"Вони вимагали, щоб я повернулася до міста в обмін на звільнення батька. Коли я сказала, що не повернуся – вони почали вимагати паролі від сайту і соцмереж. Я пояснювала, що всі доступи я віддала іншим людям. Врешті вони сказали, що я маю зробити публічну заяву, що не маю стосунку до РІА Мелітополь. І лише після того, як я про це заявила, батька звільнили", – розповідає Світлана.

Але це був лише початок. Згодом росіяни фактично відкрили полювання на тих, хто лишився в окупованому місті. Анастасія Глуховська – одна з журналісток, яка працювала на РІА "Мелітополь". Писала здебільшого на соціальні теми. А з початком повномасштабного вторгнення дівчина вирішила припинити роботу. Як пояснює її сестра, Діана Фоменко, через очевидні ризики.

"У перший день вторгнення я була у Києві, а Настя і мої родичі – на окупованій території. Ми намагалися підтримувати зв'язок, поки він був. Коли Мелітополь окупували – всі перелякалися. Було зрозуміло, що Настя не може працювати журналісткою. Бо ми з 2014 року на прикладах окупованих Донеччини, Луганщини і Криму бачили, що професія журналіста в таких умовах одна з найбільш небезпечних. Мови не йшло про те, щоб Настя щось писала. Зрештою ми навіть про її роботу не говорили телефоном – завжди є ризик, що росіяни слухають", – розповіла в розмові з УП Діана.

Попри те, що Анастасія не працювала, росіяни все одно звернули на неї увагу. І в ніч з 19 на 20 серпня 2023 року схопили її. Окрім Насті в полон до росіян потрапили й інші люди, пов'язані з журналістикою: здебільшого це були адміністратори проукраїнських телеграм-каналів. 

За кілька місяців росіяни прозвітували про розкриття "мережі ГУР". А російські пропагандистські ЗМІ, наприклад, "Россія 1", навіть показали відео цих затримань.

В ніч на 20 серпня Анастасію привезли до складських приміщень на території Мелітополя. Там її протримали якийсь час, імовірно, у підвалі. Згодом перевели до ангару з імпровізованою камерою для жінок. Чи висували їй бодай якісь обвинувачення – не відомо. Так само мало відомо про те, де вона зараз.

"Матері Анастасії розповідали, що її в полоні не тримають. Але майже через рік таки визнали, що вона затримана. І при цьому на російських федеральних каналах показували її затримання, як її виводять з дому, як саджають у авто. За останніми даними, які у нас є, Настю переправили з Мелітополя до СІЗО № 2 Таганрога. Звідти її кудись перевезли. Ані місця, ані часу, коли це сталося, ми не знаємо", – розповідає Залізецька. 

Редакторка припускає, що росіяни могли затримати Настю, користуючись контактними книгами мобільних телефонів уже затриманих. Загалом, в ті дні окупанти схопили орієнтовно 10 людей.

"Пам'ятаю, коли зникла Настя. Того дня я прокинулася близько 9 ранку. Знала, що наша мама мала їхати до сестри в гості. Десь близько 10 ранку я написала Насті, мовляв, як справи, чи доїхала мама. А відповіді не було. Пізніше мені чи то подзвонив, чи то написав її хлопець. Точно уже не пригадаю, багато часу пройшло. Каже: "Насті немає". Без подробиць", – розповідає Діана.

Вона пригадує, що було дуже моторошно. Сім'я розуміла, що Анастасію викрала окупаційна влада, однак хто саме це зробив, куди її повезли і що з нею відбувається – ніхто не знав. Наступного дня після затримання Діана звернулася до Служби безпеки України та поліції. Після викрадення сестри минуло більше ніж рік, проте й досі Діана не знає, де вона, а більшість інформації про Настю черпає з новин.

Окрім Анастасії окупанти 2023-го в Мелітополі затримали ще двох журналістів РІА "Мелітополь": адміністратора телеграм-каналу Георгія Левченка та колишню журналістку Ірину Левченко (однофамільці – УП), яка на момент затримання окупантами уже була на пенсії.

Щодо Георгія – росіяни майже одразу визнали затримання. Навіть звинуватили його у "тероризмі". Як зауважує Залізецька – через те, що він писав про життя в окупації, танки на вулицях і те, як затримують людей. Що ж до Ірини, то її схопили разом із чоловіком 6 травня 2023-го. Рік по тому чоловіка відпустили, однак колишню медійницю досі тримають у полоні.

Найбільша проблема для полонених журналістів, та й власне для всіх цивільних, яких росіяни захопили в полон – відсутність механізму для обмінів. Власне, міжнародне гуманітарне право говорить, що захоплення й утримання цивільних заборонене. Але це не зупиняє росіян. Вони практикують затримання з 2014 року – фактично з початку окупації Криму. 

Кожен обмін цивільних заручників, чи то краще сказати цивільних полонених, хоча міжнародне право і не знає такого терміну, супроводжувався окремими домовленостями. Так, до повномасштабної війни з російського полону вдалося повернути кількох наших колег, серед яких були Станіслав Асєєв, Володимир Фомічов, Марія Варфоломєєва та Роман Сущенко. 

Після початку повномасштабного вторгнення додому вдалося забрати лише одного журналіста, який також був заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу – Нарімана Джеляла. Якого, до слова, росіяни "судили" в окупованому Криму нібито за спробу підриву газогону. В результаті він опинився в російській тюрмі і лише влітку 2024-го зміг повернутися до України. 

Ще одним медійником, якого вдалося забрати з полону, став Максим Буткевич, однак він потрапив до рук росіян як військовий.

Вікторія Рощина, яка мала бути на обміні ще у вересні 2024-го, загинула.

"З початку війни в 2014 році в заручниках у Росії побувало щонайменше 100 журналістів, 30 із них перебувають у полоні зараз. Всі вони – цивільні, утримання яких заборонено міжнародним гуманітарним правом. Не згадуючи вже про те, що Росія протизаконно засуджує їх до тривалих термінів ув'язнення за повністю надуманими звинуваченнями.

Наприклад, громадянських журналістів "Кримської солідарності" Росія звинуватила в тероризмі та засудила до 12–19 років ув'язнення. Є свідчення, що застосовує до полонених журналістів катування, знущання, відмовляється надавати медичну допомогу", – пояснила заступниця директорки Інституту масової інформації Ганна Чабарай.

Представниця ІМІ в Запорізькій області Наталя Виговська, яка досліджувала наслідки окупації для місцевих медіа, додає, що найбільша хвиля переслідувань журналістів була на початку повномасштабного вторгнення. За її словами, росіяни намагалися вмовити місцеві медіа на співпрацю в Енергодарі, Токмаку, Мелітополі, Бердянську. Більшість журналістів відмовилися. Після цього почалися репресії та переслідування.

"Найбільш відомі – це візити до журналістів Мелітополя. Наприклад, у невідомому напрямку вивозили журналістів МВ Медіа, керівника холдингу МВ Плюс Михайла Кумока, його доньку, журналістів, зокрема Євгенію Борян. Так росіяни намагалися примусити їх до співпраці", – розповіла Виговська.

За її словами, більшість місцевих ЗМІ змогли вчасно закритися і виїхати. Втім, росіяни не полишають спроб вмовити журналістів співпрацювати. Час від часу в місцевих телеграм-каналах, за словами Виговської, з'являються оголошення з пропозицією "покаятися". Таким чином росіяни намагаються знайти медійників, які досі не лояльні до місцевої влади і заодно вмовити їх вийти на роботу. Росіяни відчувають брак кадрів попри те, що спромоглися на базі захоплених редакцій запустити свої пропагандистські ЗМІ.

Ця схема не нова – подібною вона була і в Криму в 2014-му. Тоді, після так званого референдуму, росіяни почали шукати нелояльних медійників. Їх хотіли або змусити припинити роботу, або ж піти на співпрацю.

Керівник Крим.Реалії Володимир Притула згадує, що з 2014-го з їхнім проєктом припинили співпрацю приблизно 80 журналістів – половина відмовилася від роботи з різних причин: хтось прямо говорив, що їм погрожують, тиснуть на бізнес, викликають на "співбесіди" їх чи членів їхніх сімей, хтось припиняв працювати без пояснень. 

Ці люди згодом або перейшли в місцеві медіа, або взагалі пішли з професії. Інша половина виїхала з окупованого півострова. Хтось перебрався за кордон, хтось нині працює в загальнонаціональних ЗМІ, хтось – воює на фронті. 

Після 2022-го, за словами Притули, працювати на півострові стало неможливо – "Радіо Свобода" визнали "небажаною організацією". Фактично ж, будь-хто, хто не те що співпрацює, дає коментарі для цього ЗМІ, може отримати у відповідь від окупантів кримінальні справи.

"Найстрашніше було 2014 року, коли приходили СМС. Мені колега якось пише: "У мене за дверима ФСБ, що робити?". Це дуже страшно. Або коли приходять новини, що відбуваються обшуки у твоїх колег. А ти не можеш їм допомогти. Хіба що дати контакти адвокатів. Я не бажаю цього жодному редактору: пережити момент, коли затримують твоїх журналістів", – каже Притула.

Чи не єдиним шансом повернути колег з-за російських ґрат лишається міжнародний тиск. Так, 2 жовтня 2024 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Зниклі безвісти, військовополонені та цивільні в ув'язненні внаслідок агресії Російської Федерації проти України".

Вперше резолюція містить окрему згадку про полонених журналістів. Хотілося б сподіватися, що це прискорить звільнення наших колег.

***

Від початку повномасштабного вторгнення в російському полоні перебуває 30 журналістів. Повний список можна побачити тут.

Водночас, від початку вторгнення росіяни убили 93 журналістів, 12 з них загинули під час виконання своєї роботи, інші або як учасники бойових дій, або внаслідок російських обстрілів чи катувань. Повний список тут.

Стас Козлюк, для УП

Редактор: Євген Будерацький