"Під час війни немає кордонів, є лише фронт": інтерв'ю з бійцем 47-ї ОМБр "Маґура" до дня ЗСУ

Владислав Данко – командир відділення аеророзвідки у 47-їй окремій механізованій бригаді "Маґура". До 24 лютого 2022 року працював журналістом у Львові, але з початком повномасштабної війни одразу долучився до війська.

Йому лише 24 роки, але за плечима майже 3 роки великої війни. За цей час Владислав був частиною різних родів військ – спершу піхотинцем у 125-й бригаді ТрО, потім артилеристом у новоствореній на той час "Маґурі", а згодом став у ній аеророзвідником.

Владислав з побратимами пройшов бої на важких напрямках – під Кремінною, на Запоріжжі під час контрнаступу у 2023 році, брав участь в обороні Авдіївки, боях поблизу Покровська, а зараз – в боях у Курській області Росії.

Напередодні Дня Збройних Сил України, яке відзначаємо 6 грудня, ми поговорили з Владиславом про його шлях в армії, мотивацію, складність служби, важливість Курської операції, мобілізацію, закінчення війни та загрози, які нависають над Україною. Про це і не тільки читайте в інтервʼю бійця 24 Каналу.

"Уявлення про війну було зруйноване": про початок військової служби

Весною буде 3 роки твоєї військової служби. Як починався цей шлях?

Початок був банальним, як і в більшості людей. Розпочалося повномасштабне вторгнення. Я, як молодий хлопець, який може принести користь не тільки своїм пером як журналіст, а чимось більшим – захистити свою землю і свою державу, виконати свій чоловічий обов'язок, долучився до війська, до лав Збройних Сил України. Мене одразу попередили, що першочергово набирають людей з досвідом, які вже щось вміють.

Владислав до повномасштабного вторгнення / Фото з соцмереж Владислава Данка

Тому я вирішив податися до новоствореної 125-ї бригади Територіальної оборони. Я одразу пройшов курс молодого бійця. Підготовка була пришвидшена. Потім склав присягу й одразу приступив до виконання завдань. Спершу це були завдання в тилу на Заході країни.

Згодом ми перемістилися в Донецьку область, готували оборонні рубежі. Потім був на нулі під Кремінною. Весною 2023 року перевівся до новоствореної на той час бригади "Маґура". Перевівся, тому що хотілося ефективніше працювати. Я відчував, що можу приносити більше користі та займатися чимось важливішим, оскільки бригада ТрО виконує інші задачі.

Я потрапив при розподіленні в артилерію. Далі було навчання і контрнаступ в складі артилерійського підрозділу на бойовій машині "Град". Після переміщення бригади на Авдіївський напрямок було поставлено завдання про створення екіпажу аеророзвідки і я очолив його. Ми пройшли навчання і з того часу працюємо в цій сфері. Розвідуємо, виявляємо завчасно ворога, техніку, ворожі засоби ураження і знищуємо їх.

Зараз виконуємо завдання на Курському напрямку.

На фронт ти потрапив як піхотинець. Чи можеш пригадати свій перший бойовий вихід? Яким він був?

Це була осінь 2022 року. Після наступу українських військ на Лиманському напрямку ми зайняли оборону під Кремінною, де зупинилися наші бійці. Пам'ятаю, перший вихід був одразу на 5 діб. І моє уявлення про фронт було знищене одразу. Я думав, що там цілі лінії оборони, де займають позиції та тримають рубежі, а ми зайшли в голу посадку і почали окопуватися.

З місця висадки до позиції ми йшли 4 кілометри. Я готувався до цього, але нести на собі БК, провізію, воду, продукти та сухпаї важко. Штурмових дій на першому виході не було – у нас було завдання окопатися і тримати оборону. Ворог обстрілював нас переважно з мінометів і танків – це було неприємно.

Владислав з побратимами зі 125-ї бригади після одного з виходів під Кремінною / Фото, надане 24 Каналу

Мені треба було піти в окоп командира, щоб взяти батареї до рацій, а йти довелося просто посадкою і якраз тоді почався обстріл "Градами". Я одразу ж впав на землю. На щастя для мене, я залишився неушкодженим, але, на жаль, у нас був поранений.

Тоді я вперше побачив усі ті спалахи на власні очі.

Чи є якісь дні за час служби, які ти міг би назвати найкращими та найскладнішими?

На війні найкращих днів немає. А найважчі дні були тоді, коли я був піхотинцем. Заступати доводилося на 3, 4, а то й 5 діб. Бувало, що ти просто живеш в тому окопі, який собі вирив. А це зима. Неважливо, яка погода на вулиці, неважливо плюс чи мінус, ти все одно в окопі – і це незмінно. І таке враження, наче весь світ – це поле, а в ньому тільки ти, ворог і ці довбані окопи. Потім ти виходиш звідти, виїжджаєш в цивілізацію і бачиш, що люди живуть, усе добре і дякуєш Богу, що сам далі живеш. Найважче в цій війні на плечах піхотинців.

А про найкращий день… Пам'ятаю, ми поверталися з позицій, коли я ще був у піхоті. Ми сіли в машину, і водій каже: "Хлопці, а ви знаєте, що Херсон звільнили?". Ми були в шоці, відчувалася така радість і піднесення. Хоч ми були виснажені, але настрій був уже зовсім інший. Ось такі дні сильно запам'ятовуються.

"Це було масштабно, але й Росія підготувалася": про контрнаступ у 2023 році

Контрнаступ у 2023 році – про нього говорили ще задовго до його початку і чи не у всіх з'явилася надія, що от-от і війна закінчиться, а росіян вийде вибити з України. З яким настроєм тоді ви були на Запоріжжі?

В усіх було емоційне піднесення – ми знали, куди й чому йдемо. Зараз це вже не секрет, що нашу бригаду називали тоді "бригадою прориву", адже перед нами стояло завдання прорвати першу лінію оборони й, так би мовити, створити плацдарм, через який би ішли інші бригади продовжувати наступ.

Це було масштабно. Ми тоді вперше побачили, як проявляють себе в боях німецькі Leopard, американські Bradley і САУ Paladin. Дуже велика кількість нашої техніки ішла в наступ. Однак уже в перші тижні ми зіштовхнулися з величезною проблемою – росіяни спорудили сильні укріплення, зробили бетонні споруди, вирили великі траншеї. Ворог готувався до наступу і знав, що він буде. Можливо, говорити публічно про наступ до його початку було помилкою.

Десь до місяця часу стало зрозуміло, що прориву на Запорізькому напрямку не буде. Тоді я почав думати, що, можливо, ми були відволікаючим маневром. Тобто росіяни стягнули більшість живої сили і техніки на цей напрямок, готуючись до наступу, а головний удар з нашого боку, відповідно, буде в іншому місці.

Владислав на Запоріжжі / Фото, надане 24 Каналу

Але після Дня Незалежності стало зрозуміло, що це не так. Тоді вже зайшов десятий наш корпус, тому було очевидно, що справді війська кидають на цей напрямок. Я не знаю, чого очікувало українське командування, але, на жаль, з кожним тижнем ця операція все більше виглядала як провальна.

Восени нашу бригаду перекинули на Авдіївський напрямок для забезпечення оборони, оскільки ворог сконцентрував сили там і наступав з двох флангів. Ми мали тримати північний фланг в районі коксохімічного заводу. Наша бригада завдання виконала успішно, адже майже до самого кінця в нашій зоні відповідальності фронт тримався – буквально кілька посадок ворог захопив.

Згодом Авдіївський напрямок переріс у Покровський і ми до цієї осені були там. Я переконаний, що наші воїни і на Запорізькому, і на Авдіївському напрямках здійснили велику відвагу і довели, що ми не є простою бригадою і ті завдання, які ставлять перед нами – вони не з'являються просто так.

У контрнаступі ми здобули досвід, хоча, можливо, на той час брак досвіду теж міг вплинути на бойові дії. Однак варто зазначити, що прорвати оборонні укріплення на Запорізькому напрямку на той час було майже неможливо. Особливо з урахуванням того, що українські сили не були укомплектовані на 100% тим, що нам обіцяли партнери, і про це вже заявляли неодноразово. І не вистачало авіації – ворог переважав нас у небі та завдавав ударів по наших позиціях. На жаль, усе це спричинило такий результат.

"Під час війни немає кордону": про Курську операцію ЗСУ

Президент Зеленський днями заявив, що росіяни мають намір до 20 січня вибити наші війська з Курської області. Якою зараз є ситуація в зоні відповідальності вашої бригади і на скільки росіяни зараз намагаються повернути контроль над Курщиною. Ну й не можу не запитати – чи бачили ви військових з КНДР?

Почну з кінця. Наразі є інформація, що корейські війська залучені, але я особисто не спостерігав цього. Немає інформації, де саме вони залучені. Водночас ми знаємо, що було уражено в Мар'їно ворожий штаб, де були поранені корейські військові в чинах генералів. Щодо піхотинців – не можу відповісти, тому що не знаю, чи залучені вони безпосередньо в штурмах на напрямку, чи ні.

Те, про що говорив президент, відповідає дійсності. Ворог зараз, так би мовити, має два ключові завдання – захопити Донецьку область і відбити Курщину. І це Росії потрібно, скажімо так, для свого впливу на майбутніх переговорах, про які зараз так багато говорять. Можливо, їх не буде найближчим часом, але ворогу потрібно відбити Курщину, щоб як мінімум показати, що українських військових на території Росії більше немає.

Дуже велика концентрація ворожих військ на цьому напрямку. Станом на початок листопада була інформація про 50 тисяч російських військових на Курському напрямку, що є досить великою цифрою. Зараз, на мою думку, цифра зросла, оскільки в середині листопада були здійснені масовані наступи. Такого, як на Курщині, я не бачив навіть на Авдіївському напрямку.

Мене це вразило, бо ворог пішов у штурм накатами. Тобто поїхали 7 – 10 одиниць бронетехніки, за пів години їде друга колона, і ось так потім по 5 – 6 накатів. Ворог зазнав величезних втрат за останній місяць на нашому напрямку, оскільки тактика росіян – "просто вперед", іншого наказу немає. Ми знищили багато бронетехніки. Лише за один тиждень наступу з суміжними підрозділами 47-ма бригада знищила 80 одиниць. Вдумайтеся, 80 одиниць техніки за 7 днів – це дуже багато. А ця техніка ще перевозить особовий склад.

Однак, на жаль, в деяких місцях наші військові були змушені відступити. Це сталося виключно через те, що ворог сильно переважає в кількості та тиснув на наші позиції.

Проте наші військовослужбовці тримають фронт, оскільки як ворог, так і ми розуміємо важливість цього напрямку. Ми стримуємо величезне російське угруповання, яке, наприклад, могло бути задіяне на Запорізькому напрямку, про який зараз часто говорять, як ймовірний новий напрямок російського наступу. Або ж на Курахівському чи Покровському напрямках, де росіяни активно просуваються. Можливо, ці війська могли задіяти на Куп'янському напрямку, що б дало росіянам можливість захопити Куп'янськ. Та цього немає, бо перед цим угрупованням стоїть завдання – вибити нас з Курщини, з історичних українських земель.

Владислав у Курській області / Фото, надане 24 Каналу

Втрати на Курському напрямку приблизно 1 до 8, 1 до 10. І що не може не тішити тут – майже не знищуються українські села й українські домівки. Тобто коли ми були на Авдіївському і Покровському напрямках, важко було спостерігати, як населені пункти просто стиралися під нуль. Я пам'ятаю перше село, яке ми тримали, – це було Степове. Жодної будівлі там не залишилося. Залишилися тільки руїни. Так само й інші села. Росіяни використовують майже всюди тактику "випаленої землі" – знищують все, усі будинки і позиції, аби могти далі наступати. Зараз ми ту саму картину бачимо на Курщині – ворог знищує свої села і стирає їх з лиця землі.

Можливо так не можна казати, але приємно дивитися, як виглядають знищені ворожі села. Зараз ми бачимо, що війна не тільки на нашій території. Дуже багато КАБів падає на цьому напрямку. Одного дня я з побратимами нарахував 60 авіабомб – і це тільки ті, які ми почули.

А якими були твої відчуття, коли ти вперше потрапив на Курщину? Адже це територія ворога, який свого часу приніс війну в нашу країну й ось вона повертається до нього.

Одразу хотілося поїхати та подивитися виключно з цікавості. Але коли ми вже їхали на цей напрямок, я сказав хлопцям: "Неважливо, ворожа чи наша це територія, бо є фронт. І він рухається в один або інший бік". Для мене зараз це так і виглядає – є фронт. Він рухається у наш або ворожий бік. На жаль, зараз більше в наш.

Під час війни не може існувати кордонів. Під час війни існує тільки фронт. Немає кордону в Сумській чи Чернігівській областях. Є фронт. Й по-іншому я це не сприймаю.

Владислав у Суджі / Фото, надане 24 Каналу

Але так, цікаво було глянути, що ж відбувається на ворожій території. Та водночас маємо за честь виконувати бойові завдання тут і знищувати ворога на його землі. Ще й як ми знаємо, росіяни бояться нашої бригади "Маґури", зокрема і тому, що ми озброєні американською технікою. Через це ми з хлопцями жартували, що нарешті ми дожили до тих часів, коли американська демократія проїхалася по ворожій землі.

"Ми продовжуємо справу предків": про мотивацію і службу

Ти уже третій рік у війську і за цей час пройшов шлях від рядового до сержанта й змінив підрозділ. Тобто це означає, що ти й сам не стоїш на місці. Що мотивує рухатися?

Мотивує, як співають в гімні ОУН, злість на ворогів. Я журналіст, я вивчав історію і зробив висновки з попередніх століть, з того, що робила Росія на нашій землі. Ми знаємо про заборони української мови, революції, знищення української інтелігенції, знищення нашого народу Голодомором… Росія протягом щонайменше трьох століть намагається знищити Україну і стерти нас з лиця землі, але їм це не вдається.

Ми читали про воїнів УНР, ОУН-УПА, Героїв Крут. Ми не маємо права зрадити нашим предкам і чинити інакше. Особливо зараз, коли Росія знову повторює ту саму історію. Століття змінюються, а ворог той же. Тому ми просто продовжуємо справу предків.

Я пішов на війну у 21 рік. Коли почалася АТО, мені було тільки 13 років і я вчився у школі. Але відтоді я виховувався на прикладі наших Героїв. Тому коли почалася повномасштабна війна і довелося брати в руки зброю, – в мене сумнівів уже не було жодних. Це та справа, яку ми маємо продовжувати.

Владислав Данко / Фото, надане 24 Каналу

Минулого року, після свого другого поранення, я лікувався в Хмельницькому і саме в той період зустрів свою дівчину. За цей невеликий за часом, але багатий на події відрізок життя, вона стала моєю опорою, підтримкою та своєю мірою мотивацією на фронті.

Знаєте, під час війни в кожного з нас часто наступає період психологічної втоми. І саме в цей час моя дівчина слугує моїм натхненням та не дає впасти у відчай. Кохання на відстані, це складна річ, але водночас дуже щира. Ти просто відчуваєш людину і не бачиш між вами жодних перешкод. Я часто говорю, що всі події, які з нами трапляються є взаємоповʼязані. Так і в цьому випадку. Хто знає, чи зустрілися б ми, якби мене тоді не було поранено.

Зараз все менше людей добровільно долучаються до армії і є серйозні проблеми з мобілізацією. Часто від багатьох чинних військовослужбовців чую таку фразу: "Якби не пішов у 22-му, то не знаю, чи пішов би зараз". Як ставишся до такої тези? Якби ти не пішов на війну на початку повномасштабного вторгнення, чи пішов би зараз?

У мене немає іншого варіанту, я б все одно пішов у 2022 році, тому я відкидаю будь-які інші варіанти. Добровольці були у перші роки війни, і так, хто хотів долучитися – уже тут, в армії.

А тим, хто не хоче і зараз долучатися, я скажу так – ситуація зараз, можливо, навіть ще критичніша, ніж була у 2022 році. Так, війна зайшла в глухий кут. Але Росія просувається надто швидко. Ми щодня бачимо захоплені ворогом українські села. Фронт рухається до Дніпропетровської області і рухається й на інших напрямках. Ворог не полишає своїх спроб і сподівається на нашу втому і на те, що українці видихнуться і більше не долучатимуться до армії.

Психологічна, моральна, фізична втома – це грає на руку ворога. А у ворога сил достатньо, людей достатньо, армія велика. І вони можуть продовжувати наступати 1 рік, 2, 3. Як ми будемо триматися? І що тут може мотивувати? Втрата державності? Втрата України як такої? Варто задуматися, що якщо ти сьогодні не йдеш в армію, то завтра тобою керуватимуть росіяни. Ось мотивація. Ми бачимо приклад на окупованих територіях, де наших людей мобілізовує Росія і відправляє на фронт.

Іноді бачу відео в соцмережах, де чоловіки чи жінки діляться тим, що готуються долучитися до війська. І там часто коментарі можна поділити на два типи – перші питають: "Навіщо?", а інші: "Де ти був/була 2 роки тому?", мовляв, що зараз нібито вже запізно іти у військо. Чи справді зараз може бути запізно іти в армію?

Запізно буде лише якщо ворог захопить нашу державу. Тоді не буде куди йти. А для того, щоб цього не сталося, потрібно іти у військо вже. І це обов’язок кожного громадянина.

Звичайно, краще було приходити у 2022-му, бо зараз у нас відчутний брак людей. І я підтримую США в питанні зменшення мобілізаційного віку в Україні. Зараз середній вік нашої армії – 40+. Тому армії потрібна молодь. Молода людина має більше сил і здоров’я, вона може принести більше користі та більше результату.

Зараз у нашої країни стратегія – робити ставку на цвіт нації, а молодь потім має розвивати цю країну. Головне, щоб молоді було що розвивати.

Владислав Данко / Фото, надане 24 Каналу

Я знаю, що ти не любиш героїзацію і коли тебе називають Героєм. Нещодавно почув таку думку, що, зокрема, і героїзація, яка в нас була з 2022 року, є однією з причин того, що між цивільними та військовими утворюється прірва, хоч фактично відмінність між людиною у формі та людиною без форми – у зробленому виборі і власне формі. Чи погоджуєшся ти з таким твердженням?

Героїзація більше нашкодила, ніж допомогла. Правильно зазначено, що людина у формі відрізняється від людини без форми хіба що формою. Я вступив до лав ТрО маючи лише 21 рік. Я не тямив у військовій справі абсолютно нічого. І на КМБ вдруге в житті взяв у руки автомат, але за місяць – два опанував базові речі. Тому кожен може опанувати військову справу. Якщо я у 21 рік навчився, що заважає іншим у 30 чи 40?

Кожен цивільний може опанувати основи військової підготовки. Це потрібно і нескладно.

"Виглядає так, що ця війна на роки": про загрози від Росії в майбутньому

Якимось чином в інформаційному полі постійно з’являються якісь "дедлайни" на закінчення війни. І то не тільки "2 – 3 тижні". Наприклад, чомусь була поширена думка, що в листопаді війна закінчиться, але на календарі вже грудень. Як ти ставишся до таких "прогнозів" і, на твою думку, чи шкодять вони нам?

Якщо коротко – не тіште себе ілюзіями і не будете розчаровуватися. Говорити про завершення можна тільки тоді, коли наша перемога, або, не дай Бог, наша поразка буде очевидна. Наразі перспектив для закінчення війни в найближчі кілька місяців я не бачу.

Багато людей кажуть, що після інавгурації Трампа війна завершиться. Хоча, можливо, переговори почнуться, але це ж ніяк не завершення війни. Фронт змінюється щодня і перемагати буде той, хто буде рухатися, розвиватися і розробляти щось нове. Як ми бачимо, дрони дуже допомогли у стримуванні Росії. Використання дронів у сучасній війні показало неабиякий результат.

Можливо, далі з’явиться ще щось нове. І той, хто розвиватиметься, матиме перевагу. Але наразі виглядає, що ця війна – на роки. Та не треба забувати, що вона і так уже триває століттями.

А ще неабияк важливо те, що навіть після закінчення війни ми не маємо розслаблятися. Росія ніколи не відмовиться від планів на Україну. І це триватиме щонайменше поки ми живемо. Тому потрібно готувати військо, мати сильну і озброєну армію, яка в будь-який момент може дати ворогу відсіч.

І що для нас критично важливо – реформа Збройних Сил. Багато накопичилося уже питань, які можна вирішити з сучасною системою ЗСУ. Як і багато військових, так і чимало експертів кажуть, що нам треба переходити на дивізійну систему. Потрібна і реформа ТЦК, бо ми бачимо проблеми з цим. Добре, що зараз відкриваються рекрутингові центри, тому що так можна залучати людей туди, де їм буде цікаво і де вони можуть себе проявити.

Зараз у нас у суспільстві чимало скандалів, сварок, викриттів різних схем і махінацій. Як ставишся до цього і чи стежиш узагалі за тим, що відбувається в інформаційному полі?

Ну, це наш менталітет – українці не можуть не сваритися. Але колись непорозуміння та розбрат призводили до катастрофічних наслідків. Звичайно, до деяких питань ставлюся негативно, але є і позитивні. Не все можна обговорювати під час війни. Все ж таки мусить бути якась цензура.

Українці порушують багато питань, але іноді роблять з мухи слона. Коли почалося повномасштабне вторгнення і на нас наступала Росія, відповідно до закону кожен військовозобов’язаний мав з’явитися до ТЦК і оновити свої дані. І якби тоді оновлювалися всі, то їх усіх би не забрали, бо це просто неможливо.

А так одні пішли воювати, інші жили своє життя. Проходить 2 роки й до них підходять й просять показати документи, а вони влаштовують скандал і починають заявляти про права. Однак питання – де ці люди були, коли в них був обов’язок прийти й оновити облікові дані? Це порушення обов’язку. То як можна говорити про права?

"Згадувати потрібно не тільки на свята": про День ЗСУ та привітання

Уже втретє День Збройних Сил – і твоє свято, в тому числі. Що для себе ти зрозумів за цей час і що, на твою думку, сьогодні мають почути люди в тилу?

Що я зрозумів для себе і що я хотів би сказати іншим – одне і те ж. Збройні Сили – це чи не найважливіше, що має наша держава. Першочергове. І покладатися ми можемо тільки на Збройні Сили України. Якщо не буде у нас доброї та озброєної власної армії, то пануватиме тут чужа. І якщо ти не годуєш свою армію, то годуватимеш чужу.

Сьогодні День Збройних Сил України. І є така річ, про яку говорять не часто, але турбує вона багатьох. Багато людей в такі дні зіштовхуються з тим, що хочеться привітати знайомого, друга чи родича зі святом, але є страх, якою буде реакція і чи доречно це. Як ти сприймаєш увагу від знайомих чи незнайомих людей в такі дні? Тому що точно чимало людей захочуть привітати і тебе.

Згадувати потрібно не лише у свята, а щодня. І навіть не згадувати та вітати, а донатити. І у свята, і ні, – щодня. Краще знайти збір у родичів, друзів чи знайомих і підтримати його. Бо зараз зборів дуже багато і закривати їх все важче.

Привітання – звичайно потрібні. Навіть якщо хтось відреагує не надто позитивно. Це може бути моментна реакція, але потім військовий собі подумає, що таки приємно, що згадали і не забули.

Владислав Данко з побратимами / Фото, надане 24 Каналу

Знаєте, колись, сидячи в окопі у грудні 22-го року, коли було холодно, а наша позиція була дуже сильно розбита танком, мені прийшло в голову і одне відео я підписав так: "Кожного ранку, коли ти прокидаєшся, донать на ЗСУ. Донать навіть тоді, коли сум бере гору над тобою. Бо перед нами пітьма, яку переможемо тільки з твоєї допомоги. Ти наша опора, а ми твоя надія на майбутнє".

Ось такими словами хотів би закінчити і закликати всіх більше допомагати Збройним Силам, вірити в Збройні Сили. Адже тільки ми з допомогою нашого українського народу зможемо протистояти ворогу і знищувати його. Тільки будучи єдиним цілим, ми зможемо чогось досягти.

Важливо! До Дня Збройних Сил та Дня Святого Миколая Владислав відкрив збір на антену та батареї для аеророзвідки 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура". Долучитися до збору ви можете задонативши:
- на монобанку;
- за номером карти 4441 1111 2901 0827.