Невидимі герої: рятувальники зі спецназу ВПС США Pararescue Jumpers

Ви чули про "зелених беретів", "морських котиків" та інші спецпідрозділи, але як щодо спецназу ВПС?

Фокус переклав статтю колишнього офіцера ВПС Крістіана Д. Орра про унікальний підрозділ Військово-повітряних сил США — рятувальників Pararescue Jumpers.

Коли мова заходить про елітні підрозділи спеціального призначення збройних сил США, багато хто чув про армійські підрозділи Delta Force, спецназ "зелені берети", рейнджерів і "морських котиків". На слуху також підрозділи морської піхоти Recon, Force Recon і Marine Raiders.

Але набагато менше людей знають про існування набагато м'якших і пухнастіших підрозділів ВПС США, таких як група тактичної повітряної координації (Tactical Air Control Party, TACP), спеціальна розвідка (Special Reconnaissance, SR) і наших сьогоднішніх героїв — парашутистів-рятувальників, вони ж Pararescue Jumpers (PJs).

Опис роботи та місія

Парашутисти-рятувальники ВМС США володіють унікальною рисою: вони є єдиною спеціальністю Міністерства оборони США, спеціально підготовленою та оснащеною для проведення звичайних і нетрадиційних рятувальних операцій, тобто порятунку персоналу, а також пошуку і порятунку в бою (CSAR). Попри те, що в усіх ВПС налічується трохи більше 500 парарятувальників, за свою славну історію вони виконали тисячі бойових рятувальних операцій для військового та цивільного персоналу.

Кредо цих парашутистів звучить так: "Мій обов'язок як парашутиста-рятувальника — рятувати життя і допомагати пораненим. Я завжди буду готовий швидко й ефективно виконувати покладені на мене обов'язки, ставлячи ці обов'язки вище від особистих бажань і зручностей. Я роблю це, щоб інші могли жити".

Остання фраза також є девізом PJ.

З чого все починалося

Парашутисти-рятувальники ВПС США ведуть свою історію з 29 травня 1946 року, за 16 місяців до того, як ВПС США були офіційно створені як окремий і незалежний рід військ, коли зі складу ВПС армії США була сформована Служба повітряного порятунку (ARS). Перенесемося в 1 липня 1947 року, коли команди парашутистів-рятувальників затвердили офіційно. Шеврон з'явився 1952 року, а відмітний бордовий берет був затверджений штабом ВПС США 1966 року.

Парашутисти-рятувальники відмінно показали себе в безлічі найрізноманітніших конфліктів часів холодної війни — від Корейської війни до війни у В'єтнамі, від Гренади до Панами і до війни в Перській затоці 1991 року, відомої як операція "Буря в пустелі".

На особливу згадку заслуговує льотчик 1-го класу (A1C) Вільям Гарт Пітсенбаргер, посмертно нагороджений Хрестом ВПС за дії під час війни у В'єтнамі. 8 грудня 2000 року він був нагороджений Почесною медаллю, як було показано у зворушливому фільмі 2019 року "Остання міра" (The Last Full Measure). "Пітс", як його ласкаво називали, також отримав посмертне підвищення до старшого сержанта (SSgt).

Парашутисти-рятувальники ВПС США після холодної війни

Парашутисти-рятувальники ВПС та їхні товариші-бойові контролери нарешті почали набувати невеличкого розголосу завдяки своїм героїчним діям в операції "Готичний змій", битві за Могадішо 1993 року, зокрема завдяки бестселеру 1999 року Марку Боудену "Чорний яструб: історія сучасної війни". У ній технічний сержант Тім Вілкінсон став першим володарем Хреста ВПС з часів війни у В'єтнамі, а майстер-сержант Скотт Фейлз — володарем Срібної зірки за героїчні дії в тих же важких боях.

Після терактів 11 вересня і початку глобальної війни з тероризмом операцій для PJ стало ще більше. З 11 Хрестів ВПС, вручених за операції в Афганістані з 2001 року, три дісталися "піджеям" (інші вісім — бойовим контролерам ВПС). Загалом, із двадцяти двох Хрестів ВПС, які коли-небудь вручали рядовим льотчикам, дванадцять отримали парашутисти-рятувальники.

Зброя парашутистів-рятувальників ВПС США:

• Пістолет Beretta M9 9×19 мм.
• Карабін M4 5,56×45 мм.
• Гвинтівка спеціального призначення MK12 калібру 5,56×45 мм.

Отже, ви хочете стати парашутистом-рятувальником?

Ну що ж, честь вам і хвала! Але це точно буде нелегко.

Ось шлях, який вам доведеться пройти, якщо ви хочете заслужити престижний бордовий берет PJ. Примітка: про всяк випадок, ВПС носять берет іншого відтінку червоного, а саме червоного.

• Базова військова підготовка (БВП) ВПС США: 7,5 тижнів.
• Курс кандидатів на участь у спеціальних бойових діях (SWCC): 7 тижнів.
• Курс оцінки та відбору кандидатів на участь у спеціальних бойових діях: 4 тижні.
• Спеціальний курс підготовки до занурення: 4 тижні.
• Спеціальний курс бойового занурення: 5 тижнів.
• Повітряно-десантна школа: 5 тижнів.
• Військовий курс вільного падіння: 4 тижні.
• Навчання виживанню, ухиленню, опору і втечі (SERE): 3 тижні.
• Модернізована програма парашутистів-рятувальників (MP3): 39 тижнів.
• Курс молодого парашутиста-рятувальника: 22 тижні.

Для того, щоб вас хоча б пустили на поріг як кандидата в PJ, ось мінімальні стандарти для початкового тесту фізичної підготовки (IFT) AFSPECWAR:

• підтягування — 8;
• присідання — 50;
• віджимання — 40;
• біг на 2,4 км — 10:20;
• два 25-метрові запливи під водою;
• 500-метровий заплив на поверхні — 12:30;

Знову ж таки, це мінімальні показники; щоб справити враження на інструкторів і бути всерйоз розглянутим як кандидат, вам доведеться значно перевищити ці мінімальні стандарти. Відсоток відсіву становить 90-95%.

За свою кар'єру у ВПС я так і не став PJ, але не тому, що не намагався. У свій перший вікенд у BMT я пройшов випробування PJ/CCT просто заради інтересу.

На жаль, я не зміг затримати дихання під водою досить довго, щоб проплисти двадцять п'ять метрів. Таким чином, мені не дістався бордовий берет, але я все одно пишаюся тим, що заслужив блакитний берет військовослужбовця сил безпеки ВПС США.

Уперед, парашутисти-рятувальники ВПС США!

Про автора

Крістіан Д. Орр — колишній офіцер ВПС, співробітник федеральних правоохоронних органів і приватний військовий підрядник (працював в Іраку, Об'єднаних Арабських Еміратах, Косові, Японії, Німеччині та Пентагоні). Кріс здобув ступінь бакалавра в галузі міжнародних відносин в Університеті Південної Каліфорнії (USC) і ступінь магістра в галузі розвідки (з ухилом у вивчення тероризму) в Американському військовому університеті (AMU). Він також публікувався в журналах The Daily Torch і The Journal of Intelligence and Cyber Security.