Рецензія на фільм «Дитячий потяг» / The Children’s Train

4 грудня на платформі Netflix вийшла історична драма італійського виробництва «Дитячий потяг». Її сюжет заснований на однойменному історичному романі італійської письменниці Віоли Ардоне, що побачив світ у 2019 році. У рецензії нижче розповідаємо, про яку ініціативу у післявоєнній Італії йдеться та наскільки чіпляє ця драматична історія загалом.

«Дитячий потяг» / The Children’s Train

Жанр історична драма
Режисерка Крістіна Коменчіні
У ролях Барбара Рончі, Серена Россі, Крістіан Червоне, Стефано Аккорсі, Джорджія Арена, Франческо Ді Лева, Антонія Труппо, Беатріс Широс, Моніка Наппо, Нунція Скіано, Дора Романо
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Неаполь, 1946 рік. У напівзруйнованому місті панують злидні та скрута. Антонієтта Сперанца самотужки виховує 8-річного сина Амеріґо. Родина, як і багато інших, живе бідно, і тяжкі обставини впливають на стосунки матері та сина, адже втомлена жінка сприймає малого не інакше як «кару Божу», хоча, звісно, усім серцем любить його. Останній змушений підробляти і допомагати матері наскільки це можливо у його віці, в той час, як мова про відвідування школи не йшла апріорі.

З огляду на ситуацію, що склалася, Антонієтта вирішує скористатися можливістю відправити сина на північ країни, де він матиме змогу тимчасово пожити у родині, що забезпечить його їжею, доглядом, гарними умовами життя і навіть відправити до школи. Спочатку юний Амеріґо, наляканий байками про те, що дітей везуть на жахливі тортури, з пересторогою ставиться до рішення матері. Але хлопець ще не підозрює, що ця мандрівка змінить його життя назавжди.

У «Дитячому потязі» йдеться про реальну ініціативу солідарності «Treni della felicità», яка мала місце у післявоєнній Італії та була організована тамтешньою комуністичною партією (за підтримки Союза італійських жінок). В рамках цієї ініціативи родинами з центральних та північних регіонів Італії були прийняті понад 70 000 італійських дітей з півдня. За кілька років дітвора поверталася до рідних, однак нерідко малі підтримували зв’язок з тими, хто їх прихистив. А іноді траплялося й таке, що залишалися у своїх нових сім’ях.

«Treni della felicità» з італійської буквально перекладається як «поїзди щастя», бо дітей перевозили буквально цілими поїздами. І під час перегляду стрічки на розум одразу приходить інший сюжет про постраждалу внаслідок Другої світової війни малечу у вагонах — «Одне життя» з Ентоні Гопкінсом, котре прокатувалося у кіно влітку і ще не встигло вивітритися з пам’яті. Щоправда, там йшлося про єврейських дітлахів, яких евакуювали з окупованої німцями Чехословаччини наприкінці 30-х років, тут же події відбуваються в Італії вже по закінченню бойових дій.

На додаток «Життя» було драмою біографічною, де першочергово йшлося про британського філантропа Ніколаса Вінтона, завдяки якому і відбулося це рятування. У «Дитячому потязі» головним героєм став юний Амеріґо Сперанца, тож фільм перетворився на оду не якійсь конкретній історичній особистості, а дітям і матерям усіх воєн загалом, що підтверджує фінальний титр. Власне, нині хто як не українські діти та матері знають, що таке війна, постійні повітряні тривоги і обстріли, влаштовані запоребриковими недолюдками.

От малий бешкетник разом з однолітком фарбують звичайних щурів у білий колір, щоб продати їх як живе хутро, та їх зрадницьки викриває невчасна злива. От ми дізнаємось, що жінка колись вже втратила одне дитя. А от бачимо, як їй важко дається розлука з сином. Та, на жаль, цей відрізок скоріше викликає байдужість.

Історія розкривається краще і стає цікавішою, коли Амеріґо потрапляє у нову родину. Його тимчасовою матір’ю стає доброзичлива Дерна, яка не планувала брати дитину, але обставини змусили її це зробити. Поступово абсолютно чужі одне одному люди стають ближчими, хлопчик прив’язується до нової сім’ї. Замість того, щоб фарбувати щурів, він отримує у подарунок іменну скрипку і виявляє у собі неабиякий хист до музики. Саме тут глядачу дають можливість порадіти за дитину, і саме ці емоції, яких до цього так не вистачало, стають певною мірою рятівними.

З емоційної, емпатійної точки зору те ж «Одне життя» виглядає привабливіше. В обох стрічках автори приберегли щемливу кінцівку, що претендує на глядацькі сльози. Але фінал фільма з Гопкінсом влучає у саме серденько, не кажучи вже про те, що там фігурує така видатна акторська постать, як, власне, сер Ентоні. «Дитячий потяг» виглядає куди скромнішим, емоційно більш сухим і менш талановито зіграним.