Росія програла Туреччині. Хто і яку вигоду отримує зі зміни влади в Сирії

Сирія. Турецькі уроки і неявні перспективи

Отже, Туреччина вийшла основним вигодонабувачем від зміни влади в Сирії. Наразі завдання Анкари — стабілізувати ситуацію всередині країни, не допустити масштабних сутичок між різними групами, які називаються опозицією. І, що вкрай важливо, завершити операцію проти курдів, по можливості, відсунувши "західний кордон" Курдистану на 50-70 км на схід.

З інших залучених сторін ситуація виглядає так.

США — "залишаються при своїх". Точніше, не зовсім: на їхню зону контролю ніхто не претендує. Але Туреччина має намір істотно послабити вплив (зокрема, на формування нового уряду) курдів. Тобто, послабити основну проамериканську силу в країні.

Іран — був одним із найактивніших учасників процесу. І намагався брати участь (за допомогою своїх проксі з "Хезболли") у війні до останнього. Але при цьому вів активні переговори з Туреччиною про майбутнє Сирії. Досить сказати, що керівник іранського МЗС відвідав Анкару відразу після падіння Алеппо.

Аравійські монархії. Як не парадоксально, але вони дещо посилять свої позиції. Пов'язані з ними опозиційні групи на півдні (та їхні союзники з-поміж друзів, християн) "вчасно" розпочали повстання, що зумовило падіння Дамаска. Зрештою, до столиці увійшли переважно ці загони, а не ХТШ чи сирійські туркомани.

Росія — втрачає вплив, але зберігає шанс навіть залишитися в Сирії. Щоправда, на нових умовах, у форматі однієї з сил "другого порядку".

Таким чином, контури нового уряду багато в чому визначатиме Анкара з часткою впливу аравійських монархій і, можливо, Ірану. Чому не РФ? А тому що на відміну від перерахованих зовнішніх сил, вона зробила лише одну ставку, працюючи з оточенням Асада. Що, до речі, дивно з огляду на її спроби працювати з кількома групами одночасно в "проблемних" африканських країнах.

У медіа вже обговорюється питання майбутнього російських військових баз у Сирії. Так, їхня евакуація ускладнить операції в Африці. Але не зробить їх неможливими.

А от якщо Туреччина таки створить стійкий уряд і він протримається хоча б рік, наслідки можуть бути надзвичайно цікавими.

Мова тут не про військову силу, а, умовно, про металоконструкції.

Точніше, про трубопроводи. Перший проєкт — Arab Gas Pipeline — замислювався як газопровід, що з'єднує Єгипет, Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину і навіть Ізраїль. Першу чергу було здано у 2003 році. Але будівництво гілки Хомс — територія Туреччини так і не почалося. Тому контроль над Хомсом для Туреччини вкрай важливий — адже можна почати "тягнути трубу" територією, яка навіть патрулюватися може твоїми військами.

Другий проєкт так і не розпочався через непоступливість Асада. Йдеться про проєкт Qatar-Turkey pipeline, який у першому проєкті мав пройти територією Сирії. Але сирійський уряд хотів зіграти з іншими партнерами й ставив на трубопровід Іран-Ірак-Сирія. Який також не почали будувати.

Альтернативний маршрут для трубопроводу Qatar-Turkey був. Але він, у такому разі, проходив би через територію, контрольовану іракськими курдами. Тобто давав би додаткову економічну (і політичну) базу для курдських сил. Що неприйнятно для Анкари.

Тепер повертаємося до проєктів. Якщо в Дамаску не почнеться громадянська війна між групами опозиції (війна проти курдів "не береться до уваги" — її тією чи іншою мірою протурецькі сили продовжуватимуть), то є можливість реанімувати обидва проєкти. Першим піде Arab Gas Pipeline.

А далі, можливий запуск будівництва і "труби" з Катару до Туреччини. Тут головне — політичне рішення "нової влади", визначення маршруту з відведенням землі (важливо, щоб у можливі конфлікти з місцевим населенням вступав саме "новий, демократичний" уряд) і згода на присутність іноземних ПВК або армійських підрозділів для охорони об'єкта.

Тобто, від моменту початку реалізації трубопроводу з Катару потрібен рік стійкості нового уряду, який забезпечить потрібні рішення. Далі вже можна працювати.

Найцікавіше, що в реалізації таких проєктів будуть зацікавлені країни ЄС (газ піде до них). Противником можуть стати США і… Іран (якщо він не буде учасником проєктів). Але з Вашингтоном можна домовитися, враховуючи зростаючу вагу Туреччини в регіоні.

А ось для РФ це погано, набагато болючіше, ніж можлива евакуація військових баз. Тому що:

• лінійне — РФ втрачає європейський ринок газу. І причина тут не в санкціях. Просто катарський газ (як і єгипетський), доставлений трубопровідною системою, буде дешевшим за російський. Там банально собівартість видобутку нижча;
• нелінійне або політичне. Регіон. Туреччина вже стає регіональною супердержавою. І посилення її в енергетичній сфері матиме для РФ неприємні наслідки на Кавказі та в Центральній Азії. При цьому, окреме застереження для мрійників: Туреччина не піде "священною війною проти РФ". Ердоган уже двічі (перший раз із Карабахом) показав, що таке політика: мовчиш про плани, навіть працюєш із РФ, а потім у потрібний момент дієш швидко;
• нелінійне геополітичне. Тут уже йдеться про послаблення позицій Росії в арабському світі. Вона не зникне як партнер (проєкти в Єгипті, Алжирі, в Лівії, Ірані, Іраку, Афганістані, Пакистані тривають), але дещо втратить "у вазі" як партнер.

А Туреччина вже навіть не заявила, а просто підтвердила факт появи нової регіональної супердержави. З цим доведеться рахуватися.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Диктатори падають швидко. Чому Путіну саме час замислитися після краху режиму Асада