Що журналісти України, Польщі та Білорусі говорять про війну

Наприкінці листопада у Варшаві відбулася дводенна конференція «Круглий стіл для медіа Білорусі та України». Мета зустрічі полягала у створенні простору для спілкування між білоруськими опозиційними медіа, що релокувалися до Польщі, з українськими колегами задля кращого висвітлення подій в обох країнах.

Спікером з боку України став політичний аналітик, директор Інституту світової політики Євген Магда, а про ситуацію в Білорусі розповідав засновник і політичний аналітик у Sense Analytics Артем Шрайбман. До заходу долучалися і польські медійники, зокрема перший заступник головного редактора Gazeta Wyborcza Роман Імєльський і віцепрезидентка правління Res Publica та Visegrad Insight Магда Якубовська.

Журналісти обговорили, які методи утиску використовує білоруська влада щодо учасників протестів 2020 року, як жителі Білорусі ставляться до російського вторгнення в Україну та що про війну думають у Польщі. Головні висновки зустрічі — в матеріалі «Детектора медіа».

Ставлення білорусів до війни в Україні та репресії проти незгодних

Польща була обрана майданчиком для діалогу між українськими та білоруськими медійниками невипадково — саме сюди переїхало чимало журналістів після протестів у Білорусі 2020 року. До зустрічі долучилися журналісти Belsat.eu, Euroradio, Belarus Press Club, Reform.news і Media Hub.

За словами медійників, репресивні методи, які використовують щодо опозиції білоруські силовики, мають багато спільного з діями росіян на українських окупованих територіях. Незалежні медіа блокують, а за підписки та лайки людей можуть заарештувати або звільнити з роботи. Під час дискусії  «Білорусь: політичні репресії та війна» політолог Артем Шрайбман розповів, що білорусам, які не підтримують владу, задля безпеки треба мати декілька телефонів — для читання новин і той, що не страшно показати поліції.

Шрайбман додає, що на ставлення інших країн до білорусів впливають два міфи: перший — що вони абсолютно асимільовані росіянами, та другий, хоч оптимістичний, але теж неправдивий, — що всі білоруси категорично проти війни Росії та підтримують Україну.

За словами політолога, репресіями проти журналістів та опозиційних діячів у Білорусі займається весь державний правоохоронний апарат. Наприклад, Мінцифри блокує «незручні» для влади медіаресурси, Тюремна адміністрація катує в’язнів, Комітет державного контролю — це орган фінансового моніторингу, який влаштовує перевірки та закриває нелояльні до влади підприємства. Окрім того, за словами Артема Шрайбмана, є два відомства, для яких репресії є основною функцією — це Комітет державної безпеки (КДБ) та Головне управління боротьби з організованою злочинністю та корупцією при МВС Білорусі. Їхній офіс у Мінську неофіційно називається «білоруським гестапо», бо саме на них припадає більшість найстрашніших тортур.

До репресій долучаються ідеологи — в кожному великому державному та приватному бізнесі, корпорації, банку чи установі, навіть бібліотеках, театрах чи лікарнях, є спеціальна людина, яка відповідає за політичну цензуру та чистки в організації.

Класична форма репресій, до яких вдаються вищезгадані органи — це затримання на різні запобіжні терміни. За оцінкою Шрайбмана, в Білорусі через кримінальні справи пройшли понад 5 тисяч людей. Більш як 2 тисячі вже відбули свій термін після 2020 року, але є люди, родичі яких наполягають, щоб їх не називали політв’язнями, бо це може нашкодити їм. Через утримання й арешти пройшло понад 50 тисяч людей, каже політолог.

Ще одна форма репресій, яку в Білорусі за радянською традицією називають «домашньою хімією» — утримання за місцем проживання. Офіційно людина може не перебувати під домашнім арештом, але до неї завжди можуть прийти та перевірити, де вона зараз, чи не вживала вона алкоголь або чи не була на вулиці після 22 години.

Обмеження волі у СІЗО та в’язницях можуть позначитися на фізичному та психічному здоров’ї через переповнені камери (у приміщенні на чотири людини можуть поселити двадцять), відсутність ліжок і матраців, через що людям доводиться спати на підлозі, ненадання медичної допомоги, катування холодом, голодом і порушенням сну. Політв’язням заборонено пересилати листи адвокатам і спілкуватися з іншими ув’язненими.

 Артем Шрайбман

Наймасовішою формою репресій, за словами Артема Шрайбмана, є звільнення. Після вироку людина потрапляє у «сірі» або «чорні» списки, які передають роботодавцям. Згідно з цими списками, колишній в’язень уже не може отримати роботу за фахом. «Сірий» список дозволяє влаштуватися, наприклад, кур’єром або водієм. А от «чорний» дозволяє отримати роботу прибиральника або двірника.

Репресії поширюються і на дітей політв’язнів. Наприклад, дитина учасників акцій протестів 2020 року позбавлена права брати участь у шкільних змаганнях та олімпіадах. Якщо правоохоронці зафіксували, що людина пожертвувала активістам гроші, її можуть заарештувати за фінансування екстремізму або змусити виплатити суму в десятиразовому розмірі на користь якоїсь державної установи. Якщо людина не в змозі виплатити ці кошти, її можуть змусити взяти кредит.

Об’єктами репресій стають політики, журналісти й весь «третій сектор», тобто не комерційні та не державні організації. «2021 рік став останнім цвяхом, забитим в існування третього сектору в Білорусі. Влітку почалася масова кампанія зі знищення організацій, зараз їх ліквідовано понад 1500. Це все об’єднання правозахисників, ЛГБТ-активістів, екологів, феміністок, історичні та культурні товариства. Арештовують людей, чий номер телефону можна знайти в зоні активності у районі, де проходила акція протесту, працює система розпізнавання відео та фото», — каже Шрайбман.

Окрема категорія репресованих — це адвокати, які захищали політв’язнів. Їх можуть позбавити ліцензії та загалом права на професію. Якщо до політв’язнів і потрапляють листи, то їх детально перевіряють правоохоронці. Щодо тих, хто пише ці листи зі словами підтримки, теж можуть використовувати утиски.

«Влада робить усе, щоб люди боялися проявляти солідарність. Це дуже важливий фактор, який пояснює фобію білорусів перед політичною та будь-якою іншою діяльністю. Аватарка у фейсбуці з біло-червоно-білим або українським прапором кваліфікується як одиночний пікет», — каже політолог.

Очевидно, що в Білорусі заборонено проводити опитування щодо війни в України. Проте низка соціологів, як от незалежний дослідник Пилип Биканов, організації Chatham house або iSans все ж намагаються провести телефонні або онлайн-опитування. Артем Шрайбман каже, що зміна медіаландшафту, масова чистка білоруських незалежних медіа та більш агресивна проросійська пропаганда білоруських державних медіа мають свій вплив на білоруську громадськість.

«У Білорусі є консенсус проти прямого втручання у війну проти України. Інтернет-опитування дають від трьох до восьми відсотків тих, хто за участь білоруської армії у війні, навіть пару відсотків за участь у війні на боці України. У телефонних опитуваннях близько 10% підтримують участь білоруської армії у війні проти України. Це означає, що навіть більший проросійський сегмент у Білорусі не підтримує участь у війні. Це важлива константа білоруської громадської думки, яка не змінюється, попри вплив пропаганди», — сказав Шрайбман.

Політичний аналітик Євген Магда в рамках дискусії «Відносини між Україною та Білоруссю: виклики та можливості» висловив думку, що українці мають більше уваги приділяти білоруському питанню.

«Я противник того, щоб українці вчили білорусів, як робити революцію. Це неправильно, тому що багато українців просто не знають, що в Білорусі ще до 20-го року людина, яка виходила на протест, уже наступного дня могла не приходити на роботу. Ми не знаємо один про одного багатьох реалій», — каже експерт.

За його словами, українська влада має спілкуватися з білоруською опозицією за кордоном: «По-перше, вони не живуть в умовах білоруської пропаганди, яка промиває мізки доволі якісно. Можна сміятися над Азарьонком скільки завгодно, але пропагандистська білоруська машина працює — й у 2020 році там став активнішим російський вплив. Друга причина — вони є носіями зв’язків із білорусами всередині держави. За моїми спостереженнями, практично всі білоруси, які виїхали за кордон, підтримують контакти зі своїми друзями чи родичами, які залишилися на території Білорусі. Я не провокую людей через ці контакти, щоб вони зривали червоно-зелені прапори чи підписувалися на заборонені телеграм-канали — так вони перетворяться на в’язнів. Я хочу, щоб вони доносили всередину Білорусі абсолютно адекватні, на мою думку, ідеї, що білоруси — це не “русскіє со знаком качества”, як про них сказав Лукашенко. Білоруси — це люди, які живуть у центрі Європи, в європейській країні, а розмови, наприклад, про розміщення ядерної зброї на території Білорусі перетворюють білорусів на мішень.

Ми маємо робити спільні культурні заходи щодо моментів, які нас пов’язують, робити переклади творів. Я вважаю, що якщо ми не вивчаємо країну, з якою у нас 1084 км спільного кордону, то ми створюємо проблеми насамперед собі».

Погляд поляків щодо ситуації в Україні

Під час візиту українських і білоруських журналістів до редакції Gazeta Wyborcza заступник головного редактора Роман Імєльський розповів більше про те, як живе газета зараз і як її позиція на польському медіаринку визначає її роботу. Імєльський розповів про те, що якщо 20 років тому газета продавала 500 тисяч примірників щодня, то зараз обсяг продажу становить близько 40 тисяч.

  Редакція Gazeta Wyborcza

Пан Роман кілька разів наголосив на важливості підтримки України з початку повномасштабного російського вторгнення. «Це не українська війна, це російське вторгнення», — так він прокоментував тенденцію західних медіа називати російську агресію проти України «українською кризою». «Не Україна почала цю війну», — сказав Імєльський. Він додав, що видання не лише висвітлює події в Україні, але й активно допомагає українським журналістам, організовує постачання гуманітарної допомоги у прифронтові регіони.

Серед викликів, які обговорювали під час зустрічі, особливу увагу було приділено російській дезінформації. Роман сказав, що основна мета російської дези у Польщі — розколювати польське суспільство і поширювати зневіру. Як приклад був згаданий випадок хакерських атак на польські інформаційні платформи, зокрема на державну пресагенцію. Йшлося про створення фейкових новин про мобілізацію польських чоловіків для відправлення на фронт в Україну. Імєльський сказав, що російські пропагандисти діють витончено, уникаючи прямих заяв на підтримку Москви, натомість розпалюючи емоції навколо чутливих тем, таких як вакцинація, економічна криза чи права меншин.

Журналіст пояснив, що для його команди журналістика — це більше, ніж просто професія, це місія. Він нагадав, що незалежні медіа повинні залишатися осередком боротьби з популізмом, дезінформацією та політичним тиском. Особливо це актуально в умовах, коли політичні сили намагаються контролювати медіа. Імєльський розповів про те, як Gazeta Wyborcza свого часу неодноразово зазнавала тиску від попередньої влади країни. Він згадував, як тоді політична верхівка фактично позбавила видання реклами та намагалася зруйнувати його фінансову стабільність.

Також у дискусії обговорювали підтримку українських медіа. Зокрема, представники редакції газети організували постачання журналістського обладнання для своїх українських колег, а деякі з них навіть стажувалися у цьому ж офісі. Імєльський говорив про важливість висвітлення подій в Україні з точки зору як місцевого населення, так і міжнародної аудиторії, враховуючи локальний польський контекст і реалії країни. Водночас Імєльський розповів про потребу створювати якісний контент. «Люди хочуть читати хороші історії, а не лише сухі новини», — пояснив він, наголошуючи на важливості аналітики, репортажів і глибоких інтерв’ю.

Не оминули увагою і виклики перед польсько-українськими відносинами. Хоча історичні питання й залишаються джерелом напруги, обидві сторони, на його думку, розуміють важливість співпраці в умовах сучасної загрози з боку Росії. Польське суспільство, попри певне зниження рівня підтримки, переважно залишається солідарним з Україною, визнаючи, що безпека їхньої країни нерозривно пов’язана з безпекою на сході.

  Роман Імєльський

У центрі дискусії «Наступне президентство Трампа: наслідки для Східної Європи» з Магдою Якубовською, віцепрезиденткою правління Res Publica та Visegrad Insight, опинилися питання політичного контексту російської агресії проти України, майбутньої політики США, ролі Європейського Союзу, майбутніх сценаріїв для Росії, витрат на оборону та гарантій безпеки. 

Якубовська й інші учасники проєкту розглянули два ймовірних сценарії: перший передбачає скорочення американської військової присутності в Європі з фокусом на Близький Схід, що може послабити обороноздатність НАТО; другий — нарощення військового контингенту, щоб тиснути на Росію та стимулювати її до переговорів. Було відзначено, що будь-які зміни у стратегії США матимуть серйозні наслідки для безпеки регіону. Проте всі дійшли згоди, що ключовою залишається здатність Європи забезпечити власну обороноздатність без надмірної залежності від Вашингтона.

Особливу увагу приділили Польщі. Якубовська сказала, що вона виділяється серед країн ЄС високими витратами на оборону, що вже досягли майже 5% ВВП. На її думку, Польща позиціює себе як лідера у зміцненні регіональної безпеки, організовуючи навчання НАТО, модернізуючи армію та приймаючи американські війська. Інші країни регіону, такі як Угорщина, значно відстають у виконанні зобов’язань перед НАТО. Наприклад, Угорщина намагається включити до військового бюджету витрати, які не відповідають стандартам Альянсу, що викликає критику з боку партнерів. Вона також неодноразово згадувала про роль Польщі як ключового партнера України. Інші учасники обговорення наголосили на важливості підтримки України не лише у військовій, але й у політичній площині. 

Окремо було розглянуто гіпотетичні сценарії для Росії. Попри сподівання деяких учасників на можливу дезінтеграцію країни після війни, Якубовська висловила скептицизм. «Відсутність національної ідентичності в багатьох регіонах Росії робить розпад країни менш імовірним», — сказав один з учасників дискусії. При цьому висловлювалася думка, що регіональні лідери в Росії можуть використати будь-яку політичну нестабільність для зміцнення власної влади, навіть ціною ризику сепаратизму.

Можливі переговори з Росією також викликали дискусію. Частина учасників висловила думку, що Путін наразі не зацікавлений у діалозі, оскільки вважає, що має військову перевагу. Проте у відповідь на це були слова про важливість забезпечення довгострокових гарантій безпеки для України, аби уникнути повторення агресії в майбутньому. Українські представники сказали, що жодна мирна угода, яка посилює позиції Путіна, не може бути прийнятною для їхньої країни.

Учасники зустрічі дійшли висновку, що позиція Європи щодо війни в Україні є багатогранною, тож існує потреба у більш активному обговоренні ситуації між медіа, які висвітлюють її у різних країнах. Взаємодія між незалежними журналістами сприятиме кращому розумінню контексту, політичних процесів і медіаландшафту кожної з країн.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»