"Запрет Бандеры" или разрешение на эксгумации? Что действительно важно для отношений Украины и Польши

26 листопада міністри закордонних справ Польщі та України Радослав Сікорський та Андрій Сибіга ухвалили спільну заяву, в якій містилася вкрай важлива теза:.

"Україна підтверджує відсутність перешкод для проведення польськими державними установами та приватними особами пошуково-ексгумаційних робіт на території України у співпраці з відповідними українськими установами, відповідно до законодавства України, та заявляє про готовність позитивно розглянути пропозиції з цих питань".

У Польщі цю заяву сприйняли з надією, але й з великою часткою недовіри.

Чи справді відбувся прорив, чи це просто гра на час з українського боку? І ця недовіра є взаємною.

Про це свідчить нещодавня стаття "Поступки без взаємності" ексголови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

Він вказує на відсутність у міністерській заяві посилання на українські поховання в Польщі та з упевненістю заявляє, що "позиція польських політиків ніяк не зміниться і вони продовжуватимуть витягувати політичні дивіденди" з історичної теми.

На доказ цього твердження В’ятрович згадує нещодавню ініціативу найбільшої опозиційної партії "Право і справедливість", яка правила у Польщі до грудня 2023 року і подала до Сейму законопроєкт, який прирівнює український націоналізм і "бандеризм" до тоталітарних ідеологій нацизму, фашизму та комунізму.

Володимир В'ятрович зауважує, що це опозиційний проєкт, але не сумнівається, що він виражає спосіб мислення всієї польської еліти.

Адже в липні польський Сейм майже одноголосно прийняв запропоновану "ПіС" подібну за тональністю резолюцію до 81-х роковин Волинської різанини.

А чинний міністр закордонних справ Радослав Сікорський використовує риторику, подібну до тієї, яку використовував Ярослав Качинський, коли він був при владі, кажучи, що Україна з Бандерою не приєднається до Європейського Союзу.

Тож чи є у нас гарантія, що цей законопроєкт не буде прийнятий, так само, як і згадана раніше постанова?.

Це важливе запитання, і щоб дати на нього відповідь, варто згадати хронологію.

По-перше, ініціатива "ПіС" не є чимось новим.

У січні 2018 року Сейм, у якому ця партія мала більшість, прийняв поправку до Закону про Інститут національної пам’яті, яка запровадила кілька нових злочинів.

Серед них – заперечення злочинів українських націоналістів 1925-1950 років.

Президент Анджей Дуда підписав цей законопроєкт, проте направив його до Конституційного суду.

А останній у січні 2019 року поставив під сумнів положення про "український націоналізм".

Згадане рішення Конституційного суду стосується ширшого кола питань, аніж суперечливі моменти польсько-української історії, але я не буду розширювати контекст.

Хочу тільки нагадати, що ми вже мали справу з цією проблемою, причому в часи, коли "ПіС" не лише мала парламентську більшість, а й повністю контролювала Конституційний суд.

І той факт, що ця норма зрештою була заблокована, доводить, що.

метою була не так зміна закону, як рух навколо цієї "бандерівської" теми.

Тож чи має нова пропозиція від "ПіС" шанси бути підтриманою більшістю нинішнього Сейму?.

Звичайно, у політиці ніколи не варто вживати слова "ніколи", але виглядає дуже сумнівно, що цей проєкт матиме шанси на прийняття.

Причому саме з тих причин, з яких його було введено у гру.

Ставкою в цій грі є президентські вибори, які відбудуться у травні 2025 року.

А кандидатом на цих виборах, формально від "громадськості", а де-факто – від партії "Право і справедливість", є Кароль Навроцький, чинний голова Інституту національної пам’яті.

Це питання пам’яті для більшості польського суспільства.

Про це я вже писав на "Європейській правді", коментуючи Волинську резолюцію Сейму та суперечку, яка спалахнула після заяви, зробленої в Ольштині Дмитром Кулебою, тодішнім міністром закордонних справ України.

Показово, що Кулеба досі не вірить, що молода дівчина могла сама запитати про історію, якої вона не пам’ятає.

Проте я радив би вам припустити, що соціальна пам’ять польських жінок і чоловіків не є результатом політичних маніпуляцій, пропаганди та невігластва.

Так, не можна нехтувати спробами політичного формування, але не можна ігнорувати пам’ять, сформовану спогадами свідків і родинною пам’яттю.

Варто також нагадати про динаміку змін у ставленні поляків до українців.

Відразу після відновлення Україною незалежності переважна більшість польського суспільства, понад 60%, відчували неприязнь до українців, тоді як симпатію відчувало лише трохи більше 10%.

Незважаючи на це, польська держава першою визнала українську незалежність і визначила відносини з Україною як стратегічно важливі.

Рівень симпатій і антипатій зрівнявся лише у 2004 році, під час Помаранчевої революції.

Минуло 20 років з моменту її спалаху, і варто нагадати про роль польської дипломатії та особисто президента Александра Квасневського у мирному та продемократичному розв’язанні тієї кризи.

Революція гідності та спалах повномасштабної агресії РФ – наступні моменти позитивної зміни у поглядах поляків на українців, поєднані з ініціативами підтримки як у політичному, так і в соціальному вимірах.

Насолоджуючись змінами, не варто забувати, що вони відбуваються на тлі глибокої недовіри та небажання, які мають свої історичні джерела.

І загальне тло стає більш ясним, коли спадає ентузіазм навколо таких подій, як спалах революції чи війни.

Політики це знають і можуть ігнорувати це тло, коли потрібно ухвалити стратегічно важливі рішення, як це було у 1991, 2004 чи 2022 роках.

Натомість ці ж політики не вагаючись використовують існуючі соціальні забобони, коли це приносить користь у їхній політичній грі.

Про це слід пам’ятати, аналізуючи слова Радослава Сікорського чи Дональда Туска.

Чи правда, що коли міністр закордонних справ Польщі, як колись Ярослав Качинський, говорить про євроінтеграцію України, використовуючи історичний аргумент, чи він має намір використовувати цей аргумент під час переговорів?.

Про це він сказав у відповідь на невдалі ольштинські слова Дмитра Кулеби, адже жоден польський політик не міг залишити його заяву без відповіді.

І відповідь мала бути достатньо чіткою, щоб позбавити опозицію можливості зобразити владну партію слабкою та "здатною лише підігрувати невдячній Україні".

Внутрішній контекст польської політики, а особливо посилення "Конфедерації" – крайнього правого та відверто антиукраїнського утворення – сприяє радикалізації мови політичних дебатів.

Як наслідок, "ПіС" рухається вправо, щоб послабити "Конфедерацію", тому використовує подібні аргументи, якими користуються її політики.

Своєю чергою "Громадянська коаліція" Дональда Туска та інші партії владної коаліції намагаються зберегти право-поміркований електорат, а тому також "підтягують" свої заяви.

Вони діють так, оскільки ризик того, що вони таким чином втратять свою ключову ліберальну і прогресивну базу, є незначним – адже настрої змінюються в усьому суспільстві.

Ставка Туска та інших політиків коаліції полягає в тому, щоб уникнути ситуації, подібної до тої, що відбувається в багатьох інших європейських країнах.

Подивіться лише на Румунію – ми всі з нетерпінням чекаємо на результати нещодавно організованих президентських виборів, але поворот до антиукраїнських правих уже є фактом.

Ми знаємо, що сталося у Словаччині.

Ми не знаємо, що буде у Франції, хоча не можна виключати, що Марін Ле Пен переможе на наступних президентських виборах, незалежно від того, коли вони відбудуться.

Я згадую цей широкий політичний контекст, і внутрішній польський, і загальноєвропейський, щоб висунути тезу, що історичні теми в польській політиці хоч і є важливими, але вони є не метою, а інструментом.

Ці теми не можна ігнорувати через суспільний резонанс, який вони викликають в усіх електоральних групах.

Особливо під час політичної кампанії, а в Польщі зараз починається президентська кампанія.

Результати виборів, що пройдуть у травні 2025 року, мають ключове значення для планів "ПіС" добитися реваншу.

А тому є всі підстави побоюватися, що під час цієї виборчої кампанії "оживуть" усі суперечливі історичні теми.

Зокрема, не лише ті, що стосуються відносин з Україною, а й ті, що торкаються також дуже болісних відносин з Німеччиною.

Ці теми здатні мобілізувати електорат, навіть попри те, що сьогодні поляків найбільше хвилюють інші питання: безпека, стан системи охорони здоров’я та економіка.

Саме тому спільну заяву міністрів Сибіги та Сікорського щодо ексгумації варто розглядати радше як спробу заздалегідь охолодити емоції.

Про це свідчить не лише тональність заяви, а й подальші дії відповідальних за тему польського та українського міністрів культури.

Вони прийняли принцип, що вони не будуть поєднувати питання пошуку та ексгумації з історичними дебатами або суперечливими питаннями щодо інтерпретації трагічних подій спільної історії.

Це гарний підхід, адже йдеться не лише про волинські жертви, а й про жертв Вересневої кампанії – антипольської акції НКВД у 1937 році, а також загиблих у війні з більшовиками.

Найголовніше, щоб такий підхід якомога швидше приніс конкретні результати, які стануть основою для відновлення взаємної довіри.

Довіра потрібна, щоб менше витрачати енергію – як Володимир В’ятрович в Україні чи деякі польські публіцисти – на спекуляції, хто кого хоче обдурити і шантажувати або хто перший почав зривати домовленості.

План полягає в тому, щоб використати момент у європейській політиці, коли на тлі слабкості таких країн, як Франція та Німеччина, роль Польщі у політиці ЄС зростає.

Тим більше, що з 1 січня 2025 року Польща перейме головування в Європейській раді.

Варто скористатися цією нагодою для зміцнення відносин стратегічного рівня – адже тут цілі польської політики є незмінними, як і підтримка воєнних зусиль України та її європейських прагнень.

На жаль, період польського головування в ЄС збігається з президентською кампанією в Польщі.

Тим більше важливо пам’ятати, що хоча слова в політиці мають значення, однак важливі й конкретика та дії.

Тому замість того, щоб звертати надто пильну увагу на те, що говорять політики, звернімо увагу на те, що вони роблять.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів.