Падіння режиму Асада може масштабно вплинути на Україну. Як саме?

У квітні 2014 року, під час зустрічі з головою російського Імператорського православного палестинського товариства Сергієм Степашиним, Башар Асад попросив передати російському президентові, що він має намір боротися до останнього. «Я не Янукович, я не втечу», нібито сказав тоді сирійський диктатор. Режим тоді справді демонстрував рішучість у боротьбі з повсталим народом. Наступного року Росія прийшла йому на допомогу. Тоді ціною десятків тисяч життів сирійців диктатор зберіг владу. Як виявилося, тільки для того, щоб через десять років повторити долю українського партнера Кремля, якщо, звичайно, вірити повідомленням російських державних ЗМІ.

Поки сирійці, охоплені ейфорією, стріляють у повітря на площах і руйнують статуї ненависного батька президента-втікача Хафеза Асада, важко передбачити подальший розвиток подій. Головне запитання, яке ставлять собі нині спостерігачі, чи означає падіння режиму кінець кривавої громадянської війни.

Опозиція, яка перемогла, являє собою мішанину дуже різношерстих у політичному, конфесіональному й етнічному значенні груп. Головний ударний кулак повстанців Гай'ат Тахрір аш-Шам (ХТШ) багато держав досі вважають терористичною організацією, хоча нині звучать заяви про готовність переглянути цей статус залежно від подальшої політики переможців у Сирійській громадянській війні. Однак навіть якщо абстрагуватися від бекграунду угруповання, яке колись було створено як філію аль-Каїди, у недавньому минулому ХТШ встановила свою владу в західних районах провінції Ідліб досить жорсткими методами. Правозахисники повідомляли, що в боротьбі з конкуруючими угрупованнями ісламісти не гребували вбивствами, викраденнями й катуваннями опонентів.

 Чи зуміють розрізнені угруповання повстанців утриматися від спокуси мстити, виходячи зі звичної за роки громадянської війни логіки колективної відповідальності й політичної лояльності, заснованої на груповій ідентичності? Навіть якщо ХТШ справді відійшла від радикально-джихадизької ідеології, як декларує її керівництво, конфесіональний чинник украй важливий для населення багатостраждальної країни. Ненависний режим асоціювався з конкретною релігійною групою, алавітами, які проживають здебільшого в прибережній частині країни, яка перейшла під контроль повстанців тільки в останні дні. З союзниками режиму, Хезболлою та Іраном, були пов'язані шиїти — ще одна меншина в країні з сунітською більшістю. Ці групи можуть стати природною жертвою якщо не брутального насильства, то, принаймні, післяреволюційного переділу власності і сфер впливу.

Щоправда, поки що у своїх заявах і інтерв'ю лідер ХТШ Ахмад аш-Шараа, відомий під псевдонімом Абу Мухаммад аль-Джулані, але який воліє тепер виступати під своїм справжнім іменем, заявляв про терпимість, повагу до релігійної і національної різноманітності сирійського народу. Він обіцяв, що помсти й репресій не буде.

Перші кроки у формуванні архітектури нової влади дають обережні підстави для оптимізму. Учора ввечері стало відомо, що перехідний уряд «національного порятунку очолив Мухаммед аль-Башир. З початку цього року він очолював цивільну адміністрацію в районах, які контролювали повстанці, провінції Ідліб, а за останній тиждень встиг докласти рук до налагодження нормального життя в Алеппо. Він не занадто публічний, і більшість коментаторів описують його як технократа. Важливим сигналом стало те, що взаємодіяти з успадкованими від полеглого режиму державними структурами спочатку йому допомагатиме тепер уже колишній прем'єр-міністр асадівського уряду Мухаммад Газі аль-Джалалі.

Поки, щоправда, незрозуміло, наскільки новий уряд у Дамаску має намір враховувати інтереси інших опозиційних груп. Представники Національної коаліції опозиційних і революційних сил Сирії, які здебільшого опинилися в еміграції і раніше брали участь у переговорному процесі з урегулювання конфлікту, виступають зі своїми проєктами демократичного транзиту, що включають конституційну реформу й вибори. У Сирійській національній армії (СНА) вже давно сформовано свій Тимчасовий уряд Сирії, який раніше контролював невеликі території на півночі країни біля турецького кордону. СНА з деякою підставою претендує на спадщину Сирійської вільної армії, основної сили повстанців на початковому етапі громадянської війни. Що найсуттєвіше в поточній ситуації, в останні роки СНА перебуває під значним впливом (або, скоріше, контролем) Туреччини і продовжує діяти відповідно до планів Анкари. Інтерес Реджепа Ердогана полягає в тому, щоб відсунути курдські Загони народної самооборони подалі від турецького кордону.

Наразі на півночі країни тривають інтенсивні бої між протурецькими формуваннями й курдами. Останні змушені відступати, і, як видно, їх відтиснуть на лівий, східний, берег Єфрату.

 Тим часом для нової влади в Дамаску критично важливо знайти взаємопорозуміння з керівництвом неформальної курдської автономії північно-східних регіонів Сирії, яке контролює майже чверть території країни. Без інклюзивного підходу, що враховує інтереси курдів, відновити територіальну цілісність Сирії, яка роспалася за роки громадянської війни, буде неможливо. Курди, що колись зіграли критичну роль у розгромі Ісламської Держави, не тільки являють собою значну військову й політичну силу, а й покладаються на підтримку американців. Саме на території автономії розташовано американські військові бази. В останні дні американська авіація завдавала масованих ударів, як затверджувалося, по об'єктах у Сирійській пустелі, пов'язаних із залишками Ісламської Держави. Однак схоже, що в такий спосіб Вашингтон дав зрозуміти новій владі, різномастим ісламістам і, можливо, Туреччині, що США продовжують залишатися активним гравцем, інтереси якого слід враховувати. Таким чином, подальша доля Сирії залежить не тільки від балансу між різними угрупованнями всередині країни, а й від важковаговиків міжнародної політики.

Гул від падіння статуй Хафеза Асада гучною луною відгукнувся в Тегерані, Москві й Вашингтоні. Які зміни для геополітичної ситуації викличе стрімкий розвиток подій у Сирії?

 Очевидно, що в результаті перемоги сирійських повстанців значно посилилися позиції Туреччини. Поки що незрозуміло, наскільки нова влада в Дамаску буде готовою дослухатися до побажань Анкари, особливо якщо це означатиме конфронтацію з курдами. Однак Туреччина вже значно розширила зону свого впливу в Сирії і, схоже, поки що не збирається зупинятися.

Бенефіціаром зміни влади в Дамаску виглядає й Ізраїль. Прем'єр-міністр єврейської держави Біньямін Нетаньягу навіть не посоромився, по суті, приписати собі заслугу в перемозі повстанців. Під час візиту на Голанські висоти на кордоні з Сирією він заявив, що падіння режиму Асада — це прямий результат ударів, яких Ізраїль завдав по Ірану і Хезболлі. Проте Тель-Авів стурбований: режим Асада не був дружнім, але був передбачуваним. Яку позицію займе нова влада? Її радикально-ісламістське походження не дає особливих підстав очікувати доброзичливого ставлення до «сіоністів». Батько лідера ХТШ походить з окупованої Ізраїлем частини Голанських висот, звідси псевдонім, який обрав собі лідер ісламістів — «голанський», «родом із Голан». Побоювання пов'язані і з численними радикальними угрупованнями, які після падіння режиму можуть заволодіти значними військовими ресурсами, зокрема сучасним озброєнням. Прагнучи убезпечити кордони, Ізраїль ще далі висунув війська, створивши буферну зону, зайнявши при цьому домінуючу в районі кордону висоту — сирійську частину гори Хермон. Ізраїльська авіація невтомно прасує Сирію, знищуючи склади озброєння, зокрема хімічні, технологічні центри, військову техніку й навіть кораблі. Тільки за 9 грудня ізраїльтяни завдали з повітря понад сто п'ятдесят ударів.

Повна свобода дій у небі над Сирією — ще один результат втечі російського контингенту. Слід нагадати, що раніше найбільш серйозним аргументом уряду Ізраїлю проти надання будь-якої допомоги Україні або приєднання до антиросійських санкцій була потреба зважати на негативну реакцію Москви, яка могла ускладнити протидію терористам на північних кордонів. Тель-Авів стверджував, що міркування національної безпеки зобов'язують зберігати якщо не доброзичливу, то принаймні конструктивну взаємодію з Москвою. Тепер ця відмовка втратила свою актуальність. Навряд чи чинний уряд перегляне в найближчому майбутньому лінію своєї поведінки на українському треку — хіба що на цьому наполягатиме обраний президент США Дональд Трамп, та і в цьому разі Біньямін Нетаньягу постарається виторгувати якомога більше. Однак слід усвідомлювати, що на одну (і найбільш суттєву) раціональну причину продовжувати аморальну зовнішньополітичну лінію в Тель-Авіва стало менше.

Очевидно, що Іран програв. Із втратою дружнього режиму в Дамаску Тегеран втратив сухопутний коридор до Лівану й разом із ним можливість підтримувати й відновлювати розгромлену в результаті війни з Ізраїлем Хезболлу. По суті, єдиної «Осі опору», що загрожувала Ізраїлю й американським інтересам у регіоні, більше немає. Разом з її руйнуванням настав кінець масштабної стратегії, розробленої колись ще Кассемом Сулеймані. Режиму аятолл ще треба буде пристосуватися до нової, вкрай несприятливої для нього конфігурації сил у регіоні.

Нас, зрозуміло, цікавить, наскільки значного збитку завдано міжнародним позиціям Росії. Складно сказати, наскільки ослабленим у військовому плані Кремль вийшов із сирійської громадянської війни. Перспектива втратити єдину базу в Середземному морі, звичайно, малоприємна, але навряд чи вона буде критичною. В умовах закритих Туреччиною протоків, які ведуть у Чорне море, Тартус відігравав роль перевалочної бази для російської логістики в Африці. Можна уявити, з яким почуттям спостерігали крах режиму Асада еліти Центрально-Африканської Республіки або Малі. Здається, що більше їх хвилювала не втрата Росією зручного логістичного центру, а сам факт неготовності або нездатності ослабленого повномасштабною війною з Україною Кремля надати хоча б якусь допомогу дружнім режимам.

 Ще важливішою може бути зміна сприйняття Росії на Заході. Вельми  показовими були нові нотки, що з'явилися буквально в останні дні в риториці Дональда Трампа. Якщо раніше він описував Володимира Путіна як розумного й сильного лідера, що заслуговує на повагу, то тепер він стверджує, що Росія програла, причому не тільки в Сирії, а й в Україні.

Складно сказати, чи справді саме падіння Кабула 2021 року остаточно переконало Володимира Путіна в нездатності адміністрації Джо Байдена до активних дій на зовнішньополітичній арені й підштовхнуло до повномасштабної агресії проти України. Однак важливо, що Дональд Трамп, схоже, вірить, що було саме так, і це відбиває його спосіб сприймати міжнародну політику. Тим важливіше тепер йому було побачити хаотичну й безпомічну втечу росіян із Сирії.

Не тільки Дональду Трампу, а й усім на Заході, хто раніше просто не міг уявити собі можливість поразки Росії, останні події в Сирії наочно продемонстрували — це можливо. Хочеться сподіватися, що це призведе до зміни рамок сприйняття російсько-української війни в західних столицях. Якщо це справді станеться, саме з цим будуть пов'язані найбільш масштабні наслідки падіння режиму сирійського диктатора.

Однак поки що дуже ймовірно, що Володимир Путін постарається відновити підмочену сирійським провалом репутацію за рахунок демонстрації сили на українському фронті. Кремль не може дозволити собі більше розкидатися ресурсами, але ще здатний на концентрацію зусиль на єдиному дійсно значущому для нього напрямі. Кремлівський диктатор відчуває, що час підтискає, і в короткостроковій перспективі не варто очікувати на послаблення його рішучості переломити ситуацію на українському фронті на свою користь.