«Прикордонники» — героїчна сучасна казка

Продовження «Прикордонників», перша частина яких стартувала 1 жовтня на платформі кіно і телебачення «Київстар ТБ» до Дня захисників і захисниць України», анонсувалося там же 1 листопада. Для себе я визначив перші показані 12 серій як умовний перший сезон. Проте завершення довелося чекати на місяць довше, до 2 грудня. Але цього разу перший український серіал про прикордонну службу пішов широким фронтом. Майже одночасно повна версія стартувала на НТН, який значиться в титрах виробником, на «Київстар ТБ» та на «Netfliх».

Та не лише широта вибору спонукала додивитися другу частину за одним рипом. Кортіло перевірити власні прогнози й переконатися: у фіналі першокурсники приймуть бій із росіянами, проявлять себе геройськи й хтось із них неодмінно загине. На жаль, я не записував прогноз на папері, не завіряв його нотаріально, а отже, не можу довести свою правоту. Тож або вірте, або не вірте на слово й заразом вибачайте за спойлер, бо він далі буде не один — і це виправдано. Проте мною керував власний досвід сценариста: я б теж від початку готував до героїчної загибелі найслабшу ланку в четвірці головних героїв — Петра Іванченка на прізвисько Пиріжок.

До речі, актор Євген Медвідь цією роллю влучив у ціль. Його персонаж — «плюшевий ведмедик» по життю, найменш пристосований до армійської служби, така собі велика дитина в навчанні та стосунках із жінками. Точніше, з однією, Дариною Борщевською на прізвисько Кнопа (Анастасія Нестеренко). Наївний, безхитрісний, прямолінійний в усьому Пиріжок є ідеальним кандидатом на прийдешню героїчну загибель у своєму першому й останньому бою.

Ну і ще одна, індивідуальна підказка: двосерійний радянський телефільм «Хлопчаки» («Мальчишки»), створений 1978 року російським режисером Вадимом Зобіним за повістю Льва Кассиля. Навряд творці «Прикордонників» бачили цей фільм, тим більше — навряд читали цю й інші повісті одного з лідерів у царині підліткової літератури в СРСР. Проте в згаданому творі юнаки теж вступають у бій з агресором, у їхньому випадку це німецький десант, і в тому бою гине Льоша на прізвисько Балон — один до одного Петро Пиріжок. Що підтверджує існування сюжетних схем і рішень, ніде не прописаних, але про які автори знають на підсвідомому рівні.

Кадр серіалу «Прикордонники»

Це означає, що «Прикордонники» передбачувані, як переважна більшість продуктів масової культури. Проте така передбачуваність — не гріх. Навпаки, масова культура, в нашому випадку — жанрове телевізійне кіно, подобається широкій аудиторії саме своєю прогнозованістю. Адже, за висновком ізраїльського дослідника українського походження (народився в Севастополі) Даніеля Клугера, популярні жанри базуються на казках і, відповідно, мають так чи так проявлену казкову основу. А в казках усе не так, як є, а так, як має бути. За що казки й люблять, особливо героїчні. Тому на виході «Прикордонники» являють собою героїчну сучасну казку. Кому треба жорсткої реалістичності — будь ласка, є «Відблиск» Валентина Васяновича або «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Художній і документальний фільми, в яких усе максимально реалістично та не змодельовано.

Інша річ, жанр «Прикордонників» від 13 до 20 серій визначити неможливо. Здавалося, показана раніше перша частина відповідь дала. Пропонується військово-патріотична авантюрна комедія, стрижнем якої є протистояння досвідченого військового майора Івана Криницького (Володимир Ращук) і курсантів першого курсу Національної академії прикордонної служби імені Богдана Хмельницького.

Володимир Ращук у серіалі «Прикордонники»

Криниця, як охрестили свого офіцера курсанти, ганяє їх у хвіст і в гриву, роблячи з жовторотиків справжніх вояків за принципом «важко в навчанні — легко в бою». Курсанти ж намагаються його позбутися всіма правдами й неправдами, що за сюжетом спричинює безліч ситуацій, здебільшого комедійних аж до гротеску. На гротеск не зважаєш, бо розумієш: глядачам показують — дивися вище, — не реалії, а таку собі героїчну казку. Яка цілком допускає обливання грязюкою, вдалу силову акцію однієї дівчини проти групи кремезних потенційних ґвалтівників, ковзання на шматках тортика, проникнення через кватирку в кабінет старшого офіцера, накачування ректора снодійним тощо.

Обірвавши показ на вищій точці напруги, коли Криницький приймає виклик курсантів і готує хід у відповідь, автори раптом… зажували оповідь, мовби забувши про заданий раніше тон. Надалі жодних батлів і змагань у дотепності між першачками та їхнім суворим і справедливим командиром не відбувається. Або Криниця забув про свою обіцянку, або — і це швидше за все так! — основних дійових осіб відволікли діла амурні. Аж до моменту масштабного вторгнення в Україну, яке перекреслило всі матримоніальні плани як молодших, так і старших, усі головні дійові особи, забувши про навчання, з’ясовують між собою особисті стосунки. А героїчна військова комедія впевнено заходить на територію ситкому з відповідними формату гегами.

Маємо чотири пари. Криницький відновлює стосунки з Наталею Демкович (Катерина Варченко). Курсант Андрій Абрамчук форсує приховані стосунки зі старшою від себе Оксаною (Анастасія Іванюк), прихованою донькою проректора, яка працює в академії психологом. Курсант Анатолій Вільчинський (Євген Ламах) остаточно розходиться з нареченою Марічкою. Ну і Пиріжок безуспішно підбиває клинці до Кнопи. Ще раз: вісім серій курсанти й старші офіцери зайняті лише цим. І попри те, що кожен персонаж прописаний окремо й детально, стосунки між парами мають спільний знаменник. Вартий, на мій погляд, окремої уваги психолога. Пропонується єдина модель стосунків для всіх: токсична. В кожній із пар у всьому винен чоловік, тож змушений постійно перепрошувати. А потім чоловічі персонажі між собою проговорюють варіанти уникнення постійного приниження й сходяться в одному — треба навчитися маніпулювати партнеркою.

З усіх чотирьох пар хіба Вільчинському вдається розрубати гордіїв вузол, раз і назавжди порвавши з примітивною Марічкою. Але цей розрив глядачі могли передбачити вже з першою Маріччиною появою в історії. Проте, позбувшись її, Вільчинський на автоматі намагається підкотити до Кнопи, й отримує доволі грубого відкоша. Дарина взагалі відгородила себе від усього, не пов’язаного з військом, через що регулярно перепадає недоладному, щиро й романтично закоханому в неї Пиріжку. Водночас Криницький і Демкович із якогось дива опиняються зачиненими в спортзалі, аби там, у чотирьох стінах, нарешті помирилися. Їм не вдається, бо навіть після зближення Наталя пресує Івана: він винен у тому, що не погоджується з кольором шпалер в орендованій квартирі. Ну а в парі Андрія й Оксани домінує вона через наполегливе бажання знати про партнера всю правду. Їй постійно здається, що хлопець від неї щось приховує — стосунки, засновані на недовірі.

Але нехай. Вочевидь авторам треба було заповнити чимось час від осені 2021 до лютого 2022 року. Переконує мене в подібному висновку те, що в якійсь момент історія перестрибнула спершу в новорічну ніч, а потім — знову через два місяці, до трагічного й фатального 24 лютого. Отже, перестрибнути без зосередженості на любовних перипетіях цілком можливо. Хоча — і тут величезний плюс! — останні воєнні серії позбулися бадьорих заставок під супровід спеціально написаного треку групи «Жадан і Собаки». Ще один плюс: різка зміна комедійного настрою, причому пафос окремих епізодів надмірним і штучним зовсім не виглядає. Не зовсім зрозумілим і доречним є викрадення курсантами ректора (!) в перший день вторгнення. Мета акції — змусити керівника академії направити першокурсників на фронт. А що, так можна було? Мабуть, бо, повторюся, «Прикордонники» — це все ж таки певною мірою казкова реальність.

Яка перетікає в, без перебільшення, індійський фільм, поєднаний із бекграундом «Зоряних воєн». Ніби все добре й правильно. Курсантів направляють не в пекло Київщини чи Херсонщини, а на кордон із невизнаним Придністров’ям. Там Толя, Андрій, Петро і Дарина стикаються з російськими диверсантами й очікувано потрапляють у полон. А далі сюрприз: ватажок диверсантів каже Андрієві: «Ну здравствуй, сынок». Практично: «Люку, я твій батько!» — так сказав Скайвокеру Дарт Вейдер.

Подібне сюжетне рішення не є критичним за умови, коли Андрій Абрамчук хоча б раз до того, а краще — кілька переймався долею свого батька, котрий їх із мамою покинув. Подібну зустріч не лише бажано за законами драматургії, але й треба готувати для глядача. Відтак батько не просто зринає зненацька, а ще й виявляється сепаратистом, провідником «русского міра», ідеологічним та ідейним ворогом. Подальший розвиток подій — спроба маніпуляції нібито зрадою Андрія, втеча завдяки опанованим знанням від Криницького, багатоходівка Андрія заради звільнення полоненого командира, — пояснює, навіщо в цій історії чорт знає звідки взятий батько. Проте значно краще було б, аби цей антагоніст таки не взявся чорт знає звідки.

Всі зафіксовані вище спостереження зовсім не означають, що «Прикордонники» не варті перегляду. Навпаки, акторський склад на висоті, персонажі прописані ретельно, свою виховну, просвітницьку та патріотичну функцію серіал виконує в повній мірі. Припускаю, що основний розрахунок робився на молодіжну аудиторію, і звідси — гротескові геги з курсантського повсякдення. Молодим людям властиво дуркувати й закохуватися. Єдине, що впадає в очі: баланс між драматичним, мелодраматичним і комічним явно не на користь героїчної гостросюжетної драми. А саме їх як бракувало, так і досі бракує в Україні.

Титульне фото: кадр серіалу «Прикордонники»