Наслідки Революції Гідності та помста Путіна – 2: ціна зради

Представники путінського режиму зараз все частіше заявляють, що Україна повинна бути позаблоковою країною, фактично, з їхньої точки зору, цей статус повинен передбачати обмеження внутрішнього суверенітету та політико – ідеологічний контроль Росії над нашою країною. Не можна забувати, що в 2014 році путінська Росія незаконно анексувала український Крим та окупувала окремі райони Донецької та Луганської областей, Україна мала позаблоковий статус і про це наші дипломати з політиками повинні зараз постійно розповідати західним лідерам.

Нейтральний статус Молдови не заважає Росії здійснювати окупацію Придністров’я та вести гібридну війну проти проти цієї країни, до того ж російськи політики не один раз заявляли, що після поразки України наступною жертвою Російської Федерації стане нейтральна Молдова.

Тому нейтральний статус України можливий лише в тому випадку, якщо західні партнери України стануть її союзниками, надавши їй реальні гарантії безпеки. Зараз же наших західних партнерів абсолютно влаштовує знаходження України в сірій зоні, коли наша країна є буфером, який приймає на себе основний удар.

З точки зору багатьох західних прихильників реал політик, між Росією та Україною відбувається громадянська війна російських і українських варварів, різниця лише в тому, що наша країна, як вони вважають, повинна бути фронтиром для стримування РФ, а путінська Росія стати фронтиром Заходу, стримуючи Китай.

Для американських політиків найбільшим пріоритетом в Європі є недопущення створення геополітичної вісі між Росією і Китаєм зі “старою Європою”, перш за все з Німеччиною та Францією. Фактично, дії і рішення Володимира Путіна, а саме військова агресія проти України, послабили вплив Росії та Китаю в Європі, тим самим Кремль геополітично посилив США, дотепер граючи по американському сценарію.

Сунь – цзи не безпідставно вважав, що однією з необхідних умов для успішного завоювання є отримання лояльності мешканців окупованих територій. Кремль намагався повторити в Україні іракській сценарій, не розуміючи, що США позиціонували військову операцію проти Іраку як боротьбу з режимом Саддама Хусейна. Кремль же позиціонував агресію проти України як боротьбу з усім що пов’язано з Україною, народом, нацією, ідентичністю, культурою, налаштувавши проти себе українців.

Якби Кремль не заперечував право українців бути українцями, не здійснюючи терор на окупованих територіях, запропонувавши громадянам України вигідний для них політико – економічний проект, воюючи не з українським народом знищуючи російськомовні міста, а з жлобською українською елітою, то Росія реалізували би всі свої плани щодо України.

Вбивства росіянами українських військовополонених яскраво проявляє неадекватність російської влади, яка власними руками руйнує міф про братні народи, оскільки не страти полонених українських воїнів, а гуманність до них і створення комфортних умов для їхнього перебування в полоні, найбільше би зменшувало мотивацію українців до спротиву.
Українські воїни присягали на вірність Україні, а не Росії, тому звинувачення їх в зраді РФ, громадянами якої вони не є, абсолютно безпідставні і контрпродуктивні для Кремля.

Кремль почав здійснювати підготовку до агресії проти України з 2003 року, тому до представників української еліти виникає закономірне запитання, а що вони зробили для виграшу часу? Чому українська влада не створювала інвестиційні проекти під державні гарантії для західних інвесторів, які би стали найбільшим захистом від агресії Росії, чому українські політики активно не працювали з Китаєм щодо реалізації проекту “Один пояс, один шлях” через територію України, що дозволило би нашій країні реалізувати свій транзитний і транспортний потенціал, збільшуючи інтерес Піднебесної в існуванні незалежної України.
Чому українська еліта не забажала реалізувати пропозицію Бориса Колеснікова по проведенню всеукраїнського референдуму в 2014 році для підписання Угоди про асоціацію з ЄС, підписання якої підтримувала більшість українців, що дозволило би стабілізувати політично Україну та зруйнувати гру Кремля, направлену на провокування громадянської війни на території нашої країни.

Навіщо українська влада скасувала в 2014 році позаблоковий статус, підігравши тим самим пропаганді Кремля, що саме можливість вступу України до НАТО є головною причиною російської військової спецоперації. Агресія Росії в 2014 році проти позаблокової України давала можливість українській владі використовувати аргумент для західних партнерів, що нейтральний статус не захистив Україну, натомість вона обрала популізм і порожні декларації про вступ до НАТО і ЄС, закріплені в Конституції.

Приклад Фінляндії і Швеції доводить, що нейтральний статус не став на заваді для вступу цих прекрасних країн до НАТО, коли з’явились геополітичні можливості. На відміну від української еліти фінська еліта змогла виграти час за рахунок нейтрального статусу Фінляндії, не перетворивши її на кривавий полігон, територію яку використовують геополітичні гравці для торгів між собою.
Спочатку Фінляндія досягнула внутрішнього успіху, економічного, технологічного, освітнього, а вже потім скористалась послабленням Росії, яка застрягла в Україні. Представники ж української еліти продавали себе і свою країну Росії та Заходу, перетворивши Україну на арену протистояння геополітичних гравців. Нажаль, українці не розуміли, що ані Росія, ані Захід не зацікавлені в тому щоб Україна стала сильним і незалежним геополітичним гравцем.

Проросійськи налаштовані українці отримали від Росії справжню “братню допомогу” та “визволення”, в вигляді зруйнованих міст і знищеної їхньої нерухомості. Прозахідно ж налаштовані громадяни нашої країни, замість вступу України до НАТО і ЄС, стали свідками того, як Захід вказав нам на нашу геополітичну роль, а саме бути для наших західних партнерів кривавим буфером.

Український пророк Тарас Григорович Шевченко небезпідставно вважав, що однією з найбільших проблем української еліти була орієнтація наших гетьманів на іноземні столиці, а не на Київ, тому українці фактично ходять по історичному колу, повторюючи ті самі помилки, обираючи між прозахідним і проросійським вектором розвитку, замість того щоб обрати україноцентризм, позбувшись, нарешті, комплексу меншовартості.