Пам’яті сержанта Володимира Кирилюка

Сержант Володимир Кирилюк потрапив на війну, коли йому було 53 роки. Він був звичайним чоловіком, трударем, який разом із сотнями тисяч таких, як він, став на захист України і віддав за неї життя.

Володимир Володимирович народився с. Слобода Ходацька на Вінничині. Ріс і виховувався у родині колгоспників, мав молодшого брата Петра.

Хлопчик був жвавим, енергійним і, як згадують односельчани, навіть трохи «шебутним». Захоплювався технікою, зокрема, мотоциклами. Любив їздити на конях. А ще мав дуже добру пам’ять. Вірші, вивчені у шкільні роки, пам’ятав усе життя.

Після школи вступив до профтехучилища, вивчився на газоелектрозварювальника. А потім проходив строкову службу в армії - у Слов’янці в морській піхоті. Був оператором-навідником, командиром бойової машини піхоти. В армії отримав звання сержанта.

Свою долю – дружину Оксану – зустрів у місті Бар, разом вони прожили 33 роки. Народили і виростили сина і доньку.

- Володя дуже легко сходився з людьми. Він переїхав до Бару в 22 роки, але вже досить скоро знав тут мало не всіх. І його багато людей знали. Таке враження, що це він місцевий був, а не я, – пригадує дружина захисника.

Оксана розповідає, що після армії чоловік працював зварювальником на Барському цукровому заводі, а після його закриття – на будівництві млина. А потім поїхав до Києва, де працював у одній із будівельних компаній.

Пізніше і їхній син вступив на заочну форму навчання до столичного вишу та почав працювати разом із батьком. Після столиці Володимир сім років пропрацював зварювальником у місцевому «Райавтодорі», аж до початку повномасштабного вторгнення РФ.

- Володимир був безстрашним та ризиковим ще зі шкільних років, таким залишився і у дорослому віці. На 25 поверсі міг вилізти у вікно та зварювати без страховки. Але мав везіння. Завжди знаходив спільну мову з людьми, ні з ким не конфліктував. Був майстром на всі руки, а ще – хорошим мисливцем. Став прекрасним дідусем для наших онуків, вони його обожнювали. Ми ніколи не думали, що з ним може щось трапитись, – пригадує пані Оксана.

Після 24 лютого, попри чоловікову везучість, дружині довелося хвилюватися за свого Володю. Бо вже у березні 2022 року він пройшов військово-лікарську комісію, а у квітні йому зателефонували з територіального центру комплектування. Утім, тоді так і не призвали, бо мав проблеми зі здоров’ям, та й вік давався взнаки. Але про чоловіка не забували, адже мав військовий досвід. Загалом викликали Володимира до ТЦК та повертали додому шість разів.

- Я знаю точно, що мене рано чи пізно візьмуть. Адже я маю досвід та знання, які там будуть дуже потрібні, – казав Володимир рідним.

Мобілізували чоловіка у січні 2023 року. Він був командиром стрілецького відділення другого стрілецького взводу третьої стрілецької роти. Воював на Донецькому напрямку, брав участь у важких боях «на нулі». Аж поки у вересні 2023 року з виразкою шлунку не потрапив до шпиталю. Спочатку лікувався у Полтаві, потім у Дніпрі. Але, не долікувавшись, Володимир повернувся до своїх побратимів. І одразу пішов у бій.

Дружина захисника згадує, що просила його бути обережним, не поспішати з поверненням на фронт і пролікуватись, як слід. А він їй відповідав: «Оксано, ти нічого не розумієш. Як ті хлопці без мене? Вони молоді, потребують підтримки, а я буду вилежуватись у лікарні?»

Свій останній бій сержант Володимир Кирилюк провів разом із побратимами поблизу Тернів Лиманського району на Донеччині. Того дня, 5 грудня 2023 року, ворог накрив їхні позиції щільним мінометним вогнем…

Володимира Кирилюка поховали 11 грудня 2023 року в рідному місті Бар. У нього залишилися дружина, двоє дітей та онуки.

Вічна пам’ять Герою!

Світлини з архіву родини Кирилюків