Пам’яті Миколи Трофімчука

Микола народився 19 червня 2003 року у Рівному. Закінчив ліцей №27, здобув фах автослюсаря у Квасилівському професійному ліцеї та навчався на факультеті здоров'я, фізичної культури і спорту в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем'янчука.

З дитинства Микола мав два найбільші захоплення – кулінарію та футбол.

«Ще зовсім маленьким, коли була жива його мама, він завжди ставив табуретку, добирався до каструлі та обовʼязково солив та мішав ложкою страву. Між собою ми називали його «маленьким поварьонком». Потім він працював кухарем у різноманітних закладах Рівного та Києва»,— згадує тітка Миколи Олена Мельник. Поєднуючи свою командну роботу на кухнях із командним спортом на зеленому полі.

За словами рідних, футбол став для хлопця не просто грою, а способом життя. У складі футбольних команд та підтримуючи місцевий рівненський клуб «Верес» у фанклубі, хлопець активно долучався до спортивного руху. Разом з друзями-ультрас він готував підтримуючі плакати, їздив на матчі та намагався надихати оточуючих на здоровий спосіб життя.

Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, хлопцеві було лише 18 років. Але він не вагався жодної миті.

«Я так вирішив, я не можу просто сидіти осторонь», – казав рідним. Спочатку Микола служив у теробороні, потім написав рапорт і потрапив до 3-ї окремої штурмової бригади «Азов».

Він був звичайним українським хлопцем з великим серцем - любив спорт, кулінарію, турбувався про молодшу сестру та бабусю. Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, батько Миколи, який сам виховував сина й доньку, пішов до військкомату. За ним пішов і Микола.

«Спочатку у складі місцевої тероборони він ніс службу на білоруському кордоні. А потім захотів в «Азов». Написав рапорт на переведення й так опинився у 3-ій окремій штурмовій бригаді», - розповідав батько.

На фронті Микола з гідністю витримував усі складнощі бойових буднів. У лавах «Азову» він став старшим навідником мінометного взводу механізованого батальйону, обравши позивний «Лівша», оскільки з дитинства мав ліву руку ведучою.

Навіть у найскладніших умовах хлопець намагався підтримувати бойовий дух побратимів, показуючи особистим прикладом стійкість та віру в перемогу. Щоразу при нагоді робив пробіжки, дбаючи про фізичну форму та психологічний стан.

«Якось приїхав у відпустку, прокидаюсь рано-вранці, а він вже бігати збирається… Добрий дуже, завжди прагнув допомогти іншим. Піклувався про сестричку молодшу – їй лише 13 років. Коля завжди переживав, щоб вона вчилася, щоб в неї були хороші репетитори, додаткові завдання – завжди підтримував. Дуже відповідальний. Коли у нього загинув побратим, то кожного разу відвідував його сім’ю, підтримував та допомагав», – розповідав тато.

За мужність та героїзм був нагороджений «Золотим Хрестом».

«Коли воював у Бахмуті казав, що там було дуже важко, але побувши в Авдіївці казав, що «Бахмут відпочиває» — це було пекло на землі», — переказує розповіді племінника тітка.

Микола встиг зустріти дівчину Марію, з якою мріяв про сім'ю та затишний дім. Але війна не дала здійснити задумане  - 16 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання на Луганському напрямку Микола Трофімчук загинув. Йому було всього 21 рік.

Поховали воїна на кладовищі «Нове» у Рівному.

У Героя залишились дівчина, батько, дві сестри, бабуся, тітка й дядько.

Слава Герою! Вічна пам'ять!

Фото з сімейного архіву