Розмова з військовим з Ровно який став «типовим ТЦКшником, який їздить на бусі, пакує й кошмарить людей»: «Зарплата невелика, всі тебе гноять»

Оскільки журналіст видання «Четверта влада», у минулому учасник бойових дій, виключений із військового обліку, його зустрічі з військовослужбовцями ТЦК минають без негайної відправки на полігон.

Одна з таких зустрічей призвела до наступної, неформальної. Зрештою відбулася доволі відверта розмова. Саме через відвертість нашого співрозмовника ми не розкриваємо його особу.

Хто такі військовослужбовці ТЦК, чи мають вони бойовий досвід, скільки отримують, як «пакують» і що недоговорюють потенційним солдатам – читайте в матеріалі.

«Зарплата невелика, всі тебе гноять»

– Хто такі військовослужбовці ТЦК і скільки з них із бойовим досвідом?

– Повною інформацією я не володію.

– Ми зараз говоримо не про повну інформацію, а про ваші особисті спостереження.

– Якщо говорити про керівні посади, то частина з цих людей із бойовим досвідом, а частина – без. У мене враження, що частина керівного складу з бойовим досвідом набагато менша.

Є ще люди, які відносяться до так званих рот охорони. Їх скорочують, їх перебирають постійно різні бригади – дивляться, чи підходять вони їм, чи хочуть вони до себе в команду такого бійця. Часто буває, що не підходять. Цей процес повільний, але триває постійно.

Особисто мене перевели з бойової бригади за відношенням – через обмежену придатність. Я скористався законодавством, у якому сказано, що якщо ти обмежено придатний, ти не повинен бути на «нулі», виконувати бойові задачі.

Процес переведення не був швидким. Загалом це зайняло кілька місяців.

– Ви маєте бойовий досвід?

– Безпосереднього – два чи три місяці.

– А як узагалі стають військовослужбовцями ТЦК? Це мобілізовані, контрактники?

– Буває по-різному. Є ті, хто переводиться по здоров’ю, є ті, хто отримав повістку, потрапив до ТЦК й досі тут служить. Є люди, які прийшли ще за часів АТО – не знаю, чи є в них бойовий досвід. Контрактників порівняно небагато. Думаю, найбільше тих, хто перевівся.

– Чи дають хабарі за те, щоб служити в ТЦК? Знаєте про такі випадки?

– (Сміється.) Я бачив, що люди пишуть – і про вісім тисяч баксів, і про одинадцять. Насправді ніхто не хоче служити в ТЦК. Ти день і ніч на роботі, зарплата невелика, при цьому всі тебе гноять.

Спочатку, коли я перевівся, то виконував інші задачі. Це тепер я став типовим тцкшником, який їздить на бусі, пакує й кошмарить людей. (Сміється.)

– Серед тих, хто «пакує й кошмарить», багато людей із бойовим досвідом?

– Я не володію загальними цифрами. Але в нашому екіпажі всі, крім одного.

– Екіпаж – це скільки людей?

– Чотири-п’ять.

– Чи ставлять вам якісь обов’язкові плани?

– Ясно, що ставлять. Раніше треба було, щоб на день була одна повістка або один ухилянт, а краще і те, й те. Взагалі планова цифра залежить від загальної цифри, яку спускають по ланцюжку зверху вниз – кількості людей, яку треба мобілізувати.

– Чи погрожують якимись санкціями за невиконання планів?

– Ви ставите провокативні запитання. (Сміється.)

Зарплата в нас не міняється. Оскільки я працюю в тилу, то отримую 21 тисячу гривень.

Якщо ти виконуєш план, тобі можуть дати вихідний. Якщо не виконуєш, можуть не дати – бери їздь далі.

Вихідні – це наша «валюта». Але такі покарання – це рідкість. І часто їх не застосуєш, бо довго їздити без відпочинку ніхто не зможе.

– І за яким графіком доводиться працювати?

– Зараз в основному добу через добу. Але графіки постійно міняються.

– Не погрожують відправити на передову, якщо не буде плану?

– Часом від керівництва звучить щось типу «не зробимо план – поїдемо всі на передок».

– Поїдемо чи поїдете?

– Саме поїдемо. Всі разом.

«На вулицях зараз набагато менше чоловіків»

– Які проблеми виникають зі врученням повісток?

– Найчастіше люди відмовляються давати свої дані або відмовляються отримувати повістку. І, виявляється, вони мають на це право. Тоді я як представник ТЦК складаю акт відмови. Відповідно до цього акту людину подають у розшук.

Є ще одна проблема: на вулицях зараз набагато менше чоловіків, ніж раніше, і вручати повістки просто немає кому. Тому одна повістка на день – це вважається оптимальний результат.

– Чи багато людей з’являється за повістками?

– Не володію цифрами. Але, наскільки я бачу, раніше з’являлося більше.

Частина людей отримує повістки, але починає робити документи: на відстрочку, на бронь. А якщо в людини, наприклад, гепатит С, її відпускають додому. Але ж ми про це не знаємо. Якби людина сама пройшла комісію і виявилося, що в неї серйозна хвороба, це спростило б нам роботу.

В теорії всі мали би просто прийти, уточнити дані, показатись лікарям, перевірити стан здоров’я. І якщо все добре – йти служити.

«Ми не маємо права нікого затримувати»

– Чи пакуєте ви в буси?

– Ні. (Сміється.) Певний час я працював із поліцією. Вони мають право затримувати тих, хто ухиляється від військового обов’язку. Самі ми не маємо права нікого затримувати. Мені можуть сказати, вибачте на слові, «іди на **й» і піти.

– Тобто пакують тільки поліцейські?

– Так, застосовувати насильство можуть тільки поліцейські. Вони можуть закувати його в кайданки і привезти.

– Тобто ви такого не робите?

– Ні.

– А інші екіпажі? Тому що є багато свідчень від людей, зокрема моїх знайомих.

– Я чув про один такий екіпаж. Що вони справді застосовують насильство і тупо пакують людей.

– Що це за екіпаж?

– Не можу сказати. Сам не бачив, а голослівним бути не хочу.

– В кожному разі, такі факти є. Чому цих військовослужбовців ніяк не карають?

– Я вважаю, що це відповідальність командирів.

– Чи чули ви про випадки, коли військовослужбовці ТЦК беруть хабарі?

– Так. Це все на рівні чуток, але ці чутки регулярні – як тцкшнику можна підзаробити «лівака».

Людина сідає в бус і знає, що зараз пройде ВЛК, а ввечері може бути вже на полігоні. Або не знає, але про це знаємо ми. І так, це падає на наші плечі: супроводжувати цю людину, охороняти. Так от, її можна відпустити. Не безкоштовно.

«Більшість людей налаштована явно вороже»

Коли ми, наприклад, зустрічаємо людину, яка по закону має проходити ВЛК раз на рік, але не проходила, ми пропонуємо їй зробити це зараз – бо все організувалося для цього.

– Просто пропонуєте?

– Так.

Нам керівництво ще й наголосило: в жодному випадку не застосовувати насильство, бо це буде скандал. Ми переконуємо. Але, якщо чесно, не завжди все договорюємо.

Дехто взагалі розказує, що «пройдеш ВЛК й повернешся назад», завідомо знаючи, що так не буде. Я раніше теж так робив. Потім замучила совість.

– Ви ж розумієте, що я це теж опублікую?

– Так.

– Чи часто ви стикаєтеся з ворожістю?

– Так. Більшість людей налаштована явно вороже. Це видно вже по міміці. Таке відчуття, що коли ти виходиш із буса, всі роз’їжджаються й розходяться. Можуть послати або якось обізвати. Почуваєшся при цьому таким уже х**лом, вибачте.

Часом люди взагалі виходять із трубами. Ну й бувають погрози дуже жорсткі: що спалять бус, будуть «вичисляти».

Буває, що чоловік сам добровільно сів у бус, а потім – через те, що він у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння – починає розбивати й ламати все в машині, тікати через двері, битися. Часто ми й не пропонуємо сідати, бо відчуваємо, що таке може бути.

Буває, що просто біжать, як тільки нас бачать. Якось один побіг прямо через дорогу й мало не потрапив під машину. Перехожі до нас підходили й питали: що це ви таке робите? Почали принижувати, обзивати всякими огидними словами.

Конфліктів багато. Тому ми й їздимо по чоловік чотири-п’ять – щоб у разі чого чинити опір.

– Чи важко психологічно?

– Я налаштовую себе так, що мені треба відсторонюватися від усього цього емоційного впливу – сутичок, принижувань. Але часом усе одно зриває башню. (Замовкає.) Наступне питання, будь ласка.

– Чи є психологічна підтримка для військовослужбовців ТЦК? Спеціалісти з морально-психологічного забезпечення чи щось подібне?

– Немає. Але, ви знаєте, є люди, яким вона й не потрібна. Декому навпаки подобається цей кураж: конфліктувати, пакувати. Для чого їм психологічна підтримка?

«Це не робота моєї мрії»

– Чи бувають у вас вказівки уникати певних місць або підприємств?

– Я чув про два чи три випадки, коли командування наказувало екіпажу звідкись переміститись. Але зазвичай буває навпаки. Ми відпрацьовуємо якісь певні точки – зокрема з іншими службами.

– Як ви зі свого місця оцінюєте темпи мобілізації?

– Коли ми обговорюємо це питання з колегами, вони як говорять: усіх мужиків забрали по селах. І дійсно буває: ти проїжджаєш зупинку, а там стоїть десять жінок. Ні одного мужика нема. Але чіткими цифрами я не володію.

Якщо говорити взагалі, то план ми частіше не виконуємо, ніж виконуємо.

Чув, що дехто з керівництва отримував за це догани. Але, знову ж, це чутки.

– Чому, на вашу думку, в суспільстві склався такий негативний образ ТЦК?

– Думаю, частково тому, що ТЦК застосовують насильство: пхають, б’ють, пакують. Такі випадки є через те, що є люди агресивні, є люди з якимись розладами.

Але основна причина в тому, що забирають чоловіків. Чоловіки й самі не раді, що вони туди їдуть. Ніхто не хоче вмирати. Всі зрозуміли, що вислів «померти героєм» – це просто слова. І що жодні гроші не замінять людини.

І виходить, що люди бачать ворога вже не в росіянах і путіні, а в тих, хто забирає їхніх чоловіків на війну, де вони можуть отримати важке поранення або загинути.

Але особисто мені дуже образливо. Я не завдаю насильства. І це не робота моєї мрії.

Війна взагалі – це явище тотально негативне. І тут немає нічого хорошого ні для кого. Але воювати комусь потрібно. Тому й мобілізацію треба комусь проводити.

Автор: Сергій Турович

Джерело: «Четверта влада»