Звізда – символ українського Різдва: як на Львівщині відроджують давню традицію наших предків

Звізда – один з найголовніших символів українського Різдва. Наші предки вберегли цю традицію у найтемніші часи, іноді навіть ціною власних життів. Тож справа звіздарів живе й донині – майстер-звіздар Михайло Швець та його донька, звіздарка Юлія Гризлюк, у Дублянах на Львівщині творять справжнє різдвяне диво й повертають звізди в українські оселі.

Редакція 24 Каналу поспілкувалася з Юлією Гризлюк про історію різдвяної звізди, звіздарство в Україні та святкові традиції наших предків.

"З Мацьківської зірки почалася історія нашої звіздарської справи"

Виготовленням звізд ви займаєтеся вже 20 років, це – сімейна історія. Розкажіть, будь ласка, як вона розпочалася? Як ви прийшли до мистецтва звіздарства?

Це – історія моєї родини. Коріння моє походить з Надсяння. У селі Мацьковичі (сьогодні – територія Польщі – 24 Канал), де мешкали мої прабабця Юлія та бабця Олександра, виготовляли гіганти – різдвяні зірки. Одна з них зафіксована на фотографії, яка є у нашому сімейному альбомі.

Звіздарка Юлія Гризлюк / Фото з архіву жінки

Свого часу мені потрібна була зірка до вертепу. Я вирішила, що ми собі змайструємо і на тому все завершиться. А в нас у Дублянах є два майстри: Петро Новак (вже покійний) та Богдан Новак. Тож вони навчили мого батька, Михайла, майструвати різдвяні зірки.

Батько змайстрував Мацьківську зірку, і з неї розпочалася історія нашої звіздарської справи.

Мацьківська різдвяна зірка / Фото з архіву Юлії Гризлюк (приблизно 1942 рік)

Для створення звізд ви використовуєте дизайни різних регіонів? Чи зосередилися саме на мотивах Надсяння?

Сказати дизайни – заголосно. Звізди – це творіння хлопців-підлітків ("парубків", як кажуть у нас на Галичині). Вони майстрували на свій смак. Але є велика різнобарвність цих зірок. Зокрема, у конструкціях, адже створювали круглі, квадратні, шестикутні, восьмикутні.

Коли я почала заглиблюватися у матеріал, то зрозуміла, що колядувала вся Україна. До тих днів, коли ми почали дуже важко жити (маю на увазі радянський режим), вся Україна колядувала. Кожна колядницька когорта мала свою зірку. Можливо, це моє припущення, що коли хтось зробив якусь дуже гарну зірку, то її повторювали.

Ми таке бачимо у селі Поляниця (Буковель). Там ходили колядувати з хрестоподібними зірками. Я думаю, що майструвати таку звізду стало саме традицією села.

Нас це захопило. Ми вирішили, що традиції мають жити. Особливо у наш час ми маємо продовжувати, зберігати, щоб діти бачили, споглядали, творили. Є молодь, яка продовжує традицію.

До Різдва ми готуємося цілий рік. І живемо цими зірками. Зараз – дуже гаряча пора. Всі хочуть бачити зірки у галереях, музеях. Це – прекрасно. Ми з татом дуже втішені. Щиро, це – до сліз.

Ми маємо надзвичайну культуру та історію. І це має відроджуватися. Ми – прекрасна нація. Навіть хлопці з села, які не здобували вищу освіту, творили мистецькі речі.

Майстерня у місті Дубляни / Фото Юлії Гризлюк

"Всередині кожної звізди світилася свічка, щоб освітлювати колядникам шлях"

Ви згадували, що створили зірку по фото. Як ви оцінюєте: вдалося вберегти історії звізд, які творили наші предки, чи радянська влада знищила більшість інформації?

Знищила дуже багато. Я собі уявляю, скільки б ми могли відтворити звізд і наукових праць про звіздарство написати. Однак все одно дещо виринає з фото, з розповідей людей.

Цієї неділі у Києві я надбала до колекції дуже давню конструкцію звізди. Мені здається, що вона налічує сотні літ. Але власне у цьому селі на Рівненщині досі роблять таку конструкцію. Вона – примітивна, але вона прекрасна.

Воно є, не в такій кількості, як нам, звіздарям, хотілося б, але збереглося, наприклад, у фото. Іноді зображення бувають настільки поганої якості, що ми розуміємо: там зірка з вертепу. Але розгледіти й до кінця відмалювати її конструкції, – майже неможливо.

Є зірки, які відтворюємо з картин художників. Вони бачили це на власні очі й змальовували. Є старші люди, які дивляться на відтворені зірки й підтверджують, що конструкції – правильні.

Кожна зірка, яку я знаходжу до своєї колекції, як дитина – я все про неї знаю. Хоч і не багато, але можу розповісти історію, як вона потрапила до нашої родини.

Як давно ви збираєте свою колекцію? Скільки зірок вона вже налічує?

Майстерні нашій – близько 20 років. Тато за своє звіздарське життя зробив близько 500 зірок, які розійшлися світом. І маю 70 старих фотографій, яким близько 100 років. По них ми відновлюємо зірки. Маю у колекції вже близько 30 найцікавіших конструкцій. Це – Полтавщина, Слобожанщина, Рівненщина, Карпати, Закарпаття. Загалом з понад половини областей маємо зірки.

Пан Михайло Швець за роботою / Фото Юлії Гризлюк

Я завжди кажу: це не як з вишиванкою, яка була притаманна тому чи іншому регіону. Але дуже часто це зустрічається. Все-таки були притаманні певні деталі.

Мацьківська звізда – така красуня. Об'ємна. Сферична. Вона – найбільш популярна та найбільш люблена. Її носили або навіть возили возом два звіздарі.

До слова, ходили колядники з живою музикою. Всередині кожної зірки світилася свічка, щоб освітлювати шлях. Це було прекрасно.

"У язичницькі часи символом було сонце, з приходом християнства – зірка"

Як показують дослідження, коли в Україні з'явилися перші звіздарі?

Все йде від Святого Письма. Ми бачимо у Євангелії від Матея, що зірка засіяла й вказала шлях мудрецям. Ми знаємо, що з язичницьких часів в Україні були дуже поширені символи сонця та місяця. Але з появою християнства більшу увагу акцентували саме на зірці.

Були колядки (пісні, які прославляли народження Христа), а згодом почалися вертепи – лялькові театри, де грали винятково ляльки. Славнозвісний Галаганівський вертеп (17 століття). А потім почали перевдягатися. Але у вертепі ходили тільки хлопці. Навіть жіночі ролі перебирали на себе чоловіки.

Звіздарство було чоловічою справою. І ходити вертепом – теж. Жіночу роль зазвичай грав жартівливий хлопець з компанії. Згодом колядники почали використовувати зірку.

Процес створення зірки / Фото Юлії Гризлюк

"Вертеп розстріляли, янгола – підстрелили"

Що відбувалося з зіркою після завершення різдвяних свят? Вона чекала у хаті наступного Різдва?

Я можу говорити тільки про зірку, яку була у Мацьковичах. На Івана зірка "приходила" з хлопцями до церкви. Вони віддавали священнику наколядовані гроші, а священник розподіляв їх для вдів та всіх, хто мав таку потребу.

Зірка стояла на літургії, а потім хлопці виносили на двір й розбивали, щоб на наступне Різдво зробити ще красивішу. Така традиція.

Ті зірки, які ми зараз знаходимо, люди часто знімають зі стриху (горища) вже побитими, поламаними. Звізди обклеювали папером, де клейковина була з борошна та води, тому їх часто обгризали миші. Бувало й таке у радянський час, що люди самі спалювали звізди, боячись за своє життя. Бо коли приходили до хати, могли чіплятися за будь-що: вишиту сорочку, різдвяну зірку. А фотографії ховали, тому вони збереглися до нашого часу. Живих звізд, свідків минулого, залишилося дуже мало.

А як радянський режим розстрілював вертепи!? У 1947 році на Самбірщині розстріляли вертеп і підстрелили ангела. Хто ходив у вертепах? Підлітки, молодь. Чим вони завинили? Тим, що – українці, що любили свої традиції.

"Хлопці в селах уміли майструвати велетенську зірку, всередині якої було три зірки"

У час радянської окупації все одно діяли вертепи, так?

Так, по селах вони залишалися. Моя прабабця Юлія (1906 року народження) не вміла читати. Я їй читала молитви, хресну дорогу. Вона завжди мені казала: "Юля, коли ти йдеш до школи, там є Лєнін, але коли ти приходиш додому, то є тільки один Бог". Я мала з тим жила. Я дуже любила церкву, традицію. Це – у крові, у генах.

Коляда на Чернігівському поліссі. Фотографиня Наталія Семплікевич. Початок ХХ століття / Фото з архіву Юлії Гризлюк

Ти живеш, ростеш в тій системі. Ми з коліжанкою бігали колядувати, вчителі сварилися з нами, а дітлахам це ще більше драйву додавало. Вдома молилися, вчили нові колядки. Воно жило. Воно зовсім не втрачалося. Просто не розвивалося так, як мало б. Ці 70 років були часом застою для наших традицій.

Які були наші письменники, які художники... Навіть візьмемо цю традицію звіздарства – це ж прості хлопчаки в селах, а як вони це все майстерно виконували.

От ви уявляєте, майстрували одну велетенську зірку, всередині якої три зірки, які крутяться в різні боки. Це ж яка конструкція. Таку звізду робили десь у стодолі, бо вона у "Просвіті" навіть не поміститься. Це – прекрасний нарід, який може творити такі речі.

Закарпаття, Волове, початок 20 століття / Фото з архіву Юлії Гризлюк

На жаль, цю звізду на три зірки побачити не вдалося. Це розповідали старі люди.

Пан Петро Новак з Дублян зробив таку звізду, але на дві зірки. Цього року на події звіздарів 30 грудня буде погашена поштова марка, на якій зображений пан Новак, який змайстрував цю велетенську Мацьківську зірку. В пам'ять про нього спільнота звіздарів зголосилася до створення марки.

Чи були по селах майстрі-звіздарі, які передавали свої знання? Чи хлопці майстрували з власного бачення?

Я думаю, це було за принципом: хто що любить. Були активні хлопці-звіздарі. А були хлопці, які вміли прибирати зірку: обклеїти її папером кольоровим, зробити китицю. Хтось дуже гарно колядував. Кожен мав свою нішу і своє місце.

Різдвяна звізда на Волині / Фото з архіву Юлії Гризлюк

Ми не можемо стверджувати, що були такі майстри звіздарської справи, як сьогодні мій тато. А в минулому за це брався кожен, хто мав бажання. Не обов'язково ж, щоб у кожній хаті була звізда.

Вертеп на Полтавщині / Фото з архіву Юлії Гризлюк

З того, що я знаю, був майстер Володимир Шагала (з Надсяння). Все своє життя він майстрував зірки, зокрема, гіганти.

Були майстри, але здебільшого майстрували зірки хлопці-підлітки.

Звізди – українське мистецтво / Vitalik Muzhyk

"Багатьом зараз не до звізди, але ми не можемо їх втратити."

Як ваш батько став майстром-звіздарем?

Через шкідливу роботу тато вже у 50 років вийшов на пенсію. Тоді я запропонувала, щоб він зробив зірку. Церква, хор просив. Тата помаленьку затягнуло у цю справу. А коли була потреба у більшій зірці, цілу кімнату він облаштував на майстерню. Це вже стало великою частиною життя: вранці він прокидався та йшов працювати. Зараз звізди – це вже татове життя.

Так ми з ним працюємо у тандемі. Я б тієї зірки не зробила, а дуже хочу всім розказати. Тато б тієї зірки не знайшов, бо це треба їздити по Україні, в музеях шукати. І ми двоє – такий творчий тандем: одне без одного не можемо існувати.

Де можуть навчатися сучасні звіздарі?

З цим дуже й дуже велика проблема. Я стукаю в усі двері. Прошу молодих людей, щоб хоча б прийшли подивитися, як робляться ці зірки. Ми з донькою плануємо робити записи, де буде послідовність виготовлення Мацьківської зірки, щоб це було зафіксовано. Бо майстрів, які можуть її зробити, можна порахувати на пальцях однієї руки.

Дуже багато хлопців пішло на війну. Дуже багато людей виїхало. Дуже багатьом зараз не до звізди. Я це розумію. Але водночас я розумію, що ми не можемо це втратити.

Музей у Пирогові хоче зірки в експозицію. Музей Гончара – також. Ми хочемо, щоб люди бачили звізди. Але також важливо, щоб вони жили у сім'ях. Щоб це не було як вишита давня сорочка, яку не можна вдягнути. Хочеться, щоб Різдвяні зірки жили. Щоб діти ходили з ними колядувати.

Дасть Бог, все буде добре. Головне – не втратити. А ми вже не втратили.