Місточок до щастя: чому Україні потрібно більше патронатних родин

«Це був хороший заклад — до вихованців добре ставилися. Матеріально забезпечений — у кожної дитини був телефон, власні речі. Дітей виводили в місто. Але між нею й дітьми, які виховувалися в сім’ях, — прірва. Вона не знає, як записатися до лікаря, де купити чашку, що потрібно прибирати за собою, — багатьох простих побутових речей», — розповідає прийомна мама дівчини, яка виховувалася в інтернаті. Разом вони долають труднощі підліткового віку й травму інтернату.

Щороку в Україні до притулків та інтернатів потрапляє близько 700 дітей, позбавлених батьківської опіки та піклування. Й кожна така дитина, вже травмована обставинами, додатково травмується закладом, у якому опиняється.

У межах проєкту «Родина для кожної дитини: розвиток сімейного патронату» в Києві відбувся захід «Жива книга». Своїми історіями поділилися люди, які виховують, доглядають і реабілітують дітей, що опинилися у складних життєвих обставинах.

«Усиновлення — верхівка айсберга. Дитина в інтернаті переживає справжнє пекло»

Подружжя Інни й Тимура Мірошніченків уже мало доньку Мію та сина Марка, коли 2023 року вирішило всиновити дворічного Марселя. Цього року родину поповнила дев’ятирічна прийомна донька Ангеліна.

Коли почалося повномасштабне вторгнення й діти чули вибухи, постріли, розуміли, що відбувається щось страшне, вони линули до мами й питали: «Що там?». А ти теж не знаєш, але обіймаєш і абсолютно авторитетно заявляєш: «Усе буде добре». І діти заспокоювалися, тому що слово мами є найбільшою силою для дитини в цьому світі, воно створює простір любові та безпеки, — розповідає адвокатка, громадська діячка, блогерка Інна Мірошніченко. — І цієї миті мене осяяло, що є діти (тоді я ще не знала, скільки їх, але розуміла, що багато), у яких немає такого дорослого. Я уявила, що починається війна: інстинктивно ти думаєш про свою сім’ю, про себе, батьків тощо, й лише потім згадуєш, що в тебе тут іще сотня дітей, і з ними треба щось робити. І виходить, що ці діти дуже вразливі. Не було поруч дорослих, які відчайдушно робили б усе можливе й неможливе, аби продовжити їхнє дитинство.

Інна згадує, що першим покликом було допомогти цим дітям. І лише заглибившись у тему, взявши участь у моніторингових візитах Офісу омбудсмена, вона зрозуміла, що «усиновлення — це найлегший шлях». Діти, які залишаються в притулках та інтернатах, щодня переживають справжнє пекло, і з цим треба працювати, перш ніж дитина отримає нову сім’ю.

Зараз, коли наші хлопці повертаються з полону, в їхніх очах досвід, який ми, найімовірніше, не зможемо осягнути. І навіть якщо вони розкажуть, то ми ніколи не зможемо уявити, як вдалося живій людині пережити таке пекло. І це хлопці, які свідомо йдуть на війну. Діти проживають те саме в дитячих будинках та інтернатах, але вони цього не обирали.

Дитина живе в сім’ї, хоч би якою жахливою вона була, в зоні свого комфорту — вона не знає іншої. І коли соціальна служба забирає дитину, з погляду самої дитини, вона руйнує весь її світ: «У мене забрали маму, тата. Мене кудись переміщують. Там якісь холодні люди, ніхто нічого не пояснює. Наді мною ставлять якісь досліди (проводять медичне обстеження. — І.М.), потім мене переміщують до одного закладу, другого, третього…».

Перш ніж потрапити до нової сім’ї, дитина протягом певного часу перебуває в лікарні, реабілітаційному центрі, дитячому будинку тощо. І в цих місцях дитину, яка вже отримала сильну травму в сім’ї або внаслідок втрати сім’ї, можуть травмувати знову. Кожна нова травма буде меншою за ту, першу, але вони нашаровуватимуться, ускладнюючи або й унеможливлюючи процес реабілітації.

Так, досвід адаптації Марселя та Ангеліни був абсолютно різним.

Із Марселем були довгі місяці жахливих істерик. Він поводився як дикий звір, котрий ніби потрапив у пастку й уже прощається з життям: ричав, кричав, бився головою, плакав. Не дозволяв його торкатися, обіймати й колисати, — згадує Інна. — Наша комунікація зводилася до того, до чого він звик у дитячому будинку: я годую, міняю підгузки, допомагаю кудись дійти, бо він дуже погано рухався. Жодної іншої комунікації він не дозволяв. Син ненавидів життя і світ, який я уособлювала, й розповідав мені про це.

Коли Марсель на вулиці починав битися головою, я переносила його на землю, й він продовжував — такий протокол дій був погоджений із психологами. Сусіди починали викликати швидку, хтось знімав відео, хтось запитував, чи точно мені не потрібна допомога. Цей тиск суспільства мені не допомагав, він заважав бути острівцем спокою для моєї дитини.

Але це минуло, він відчув бажання жити й перетворився на абсолютно нормальну життєрадісну дитину.

Потім у нашій сім'ї з’явилась Ангеліна, і ми стикнулися з абсолютно іншим виявом адаптації. У неї не було таких жорстоких істерик, такої агресії до світу — в неї просто не було довіри та розуміння, що таке сім’я й навіщо вона потрібна. Вона думала, що мама — це професія. Є водій, є машиніст метро, а є мама, тобто вихователька в інтернаті. І сьогодні мама може бути одна, а завтра — інша.

Вона нам не довіряла, ми її не розуміли, й було дуже важко знайти спільну мову, щоб побудувати міцні стосунки. Але за три місяці я дуже різко відчула, що в нас усе гаразд, що в мене з’явилася дитина, а не людина, яка живе зі мною на одній території і якій я забезпечую комфортні умови.

Тієї миті в мене з’явилася мрія, що коли всі мої діти виростуть, я обов’язково створю патронатну сім’ю. Тому що патронатна сім’я — це шанс для дитини не проживати інтернатного пекла, це міцні обійми й підтримка, завдяки якій вона може прожити свій біль. Тому що дитині ніколи в житті не буде настільки боляче, як у той момент, коли вона втратила свою сім’ю.

На переконання пані Інни, вкрай важливою є роль патронатної сім’ї не тільки як «місточка» між родиною, яку дитина втратила і яку має отримати, а й для збереження родини, якщо така можливість є — біологічні батьки живі, але опинились у складних життєвих обставинах.

Можна сказати вилученим дітям у дитбудинку: «Ось, дивись, яка класна мама прийшла». А вони не хочуть до класної, вони хочуть до своєї. Вона п’є, б’є, але ж це мама! — каже Мірошніченко. — Якщо є хоч малесенький шанс урятувати біологічну сім’ю, за нього треба боротися. Якщо ж урятувати зв’язок із біологічною сім’єю не можна, патронатна є тим місцем, де дитину зможуть підготувати до нової сім’ї.

Після смерті дружини ледь не втратив сина

Пан Степан важко переживав смерть дружини. Почав прикладатися до чарчини й сам не помітив, як це перетворилося на залежність. Старшому сину на той час було 17 років, і він міг дати собі раду. Молодшому — чотири.

Залежність — це така хитра й спокуслива річ, що ти не бачиш, як у неї потрапляєш. Я почав пиячити, й це тривало досить довго, 14 років, — розповідає чоловік. — У соціальній службі мені сказали: «Степане, є в тебе така проблема, пропонуємо тобі реабілітацію». Пройшов одну реабілітацію, другу, результатів це не дало. Напевно, не було бажання, щоб щось із того вийшло. Я продовжував сильно пиячити: тихенько вийшов із заняття — й далі за своє.

Укотре інспектор соціальної служби сказав мені: «Степане, в тебе можуть забрати дитину, вона може потрапити до інтернату. Але є можливість віддати її до патронатної сім’ї. Ти можеш телефонувати, бачитися, спілкуватися з нею, дитина просто змінює місце проживання».

І я зрозумів, що це шанс. Тоді я запитав себе: «Що я маю сьогодні, яким я буду завтра? І з ким буде моя дитина, якщо мене не стане?». Я вирішив дати собі останній шанс і пішов на третю реабілітацію й адаптацію. Патронат став моєю соломинкою на півтора року мого відновлення.

Після того, як Степан пройшов реабілітацію, вирішив питання з житлом і знайшов роботу, він забрав сина до себе. Зараз хлопець навчається в шостому класі. Старшому синові Степана 25 років, він служить у ЗСУ та здобуває вищу освіту.

Коли приїхав по молодшого сина, це був такий підйом! Сказав, що тепер я постійно буду поруч із ним. Я свідомо пішов на цей крок — віддати дитину до патронатної родини, бо щиро бажав, щоб сини мали батька, на якого можуть покластися. Патронат став фундаментом для сьогодення моєї родини.

«Усі діти, які були в мене, повертаються в свої сім’ї, і я щаслива!»

Син пана Степана потрапив до патронатної родини Бориса та Наталії Стельмахів. На той час там уже було десятеро дітей.

Усі діти повертаються в сім’ю, і я дуже щаслива, тому що віддаю їх туди, де вони мають бути. Мене завжди запитують: «Чому ви не прив’язуєтеся до дітей?». Я погоджувалася саме на таку форму сімейного виховання, де я не прив’язуюся. Діти десь до пів року теж не прив’язуються. Хоча якась частинка нас однаково залишається в цих дітях: когось ми навчили читати, когось — плавати, — розповідає Наталія.

Богдан у нас мав перебувати пів року, але навчальний рік закінчувався в травні, тому вийшло дев’ять місяців. Степан приїздив, деколи — на прогулянки, а деколи ми розмовляли з ним, дуже багато розмовляли. І було таке, що зустрічали ранок на кухні. Ми з ним стали однодумцями, хотілося б підтримувати взаємини.

Вже два роки в патронатній сім’ї Стельмахів живе дитина з Херсонщини — її матір чекає на закінчення війни, щоб забрати додому. Також у родині була трирічна дитина з Бахмута, яка не ходила й не говорила. Займався нею чоловік Наталії, вчив і ходити, й говорити.

На уточнювальне запитання про те, як зберегти для дітей під патронатом авторитет батьків, щоб родина могла об’єднатися, жінка відповідає:

Я завжди кажу хороше про батьків. А зараз я пройшла піврічний курс із дослідження родоводу, й тепер можу усвідомленіше пояснити це дітям, піднести на п’єдестал їхніх батьків. Щоб діти повернулися й не засуджували батьків — це твоє, ти мусиш поважати.

В мене в усіх дітей батьки — з алкогольною залежністю. І я ніколи погано про батьків не говорю. Навпаки, коли діти не хочуть із ними спілкуватися або щось там погане кажуть, я чітко наголошую, що цього робити не потрібно.

Проблем із дитиною більше через три роки в закладі, ніж через травму її сім’ї

Разом із чоловіком Юрієм Юлія Мартинова виховує трьох рідних дітей і прийомну доньку Олександру. Нині родина бореться з прищепленою закладом вивченою безпорадністю та наслідками соціальної ізоляції.

Зараз ми маємо значно більше проблем із дитиною через те, що вона три нещасні роки була в закладі, ніж через травму її дисфункційної сім’ї. Це тотально пасивна життєва позиція. Замість того, щоб хоча б спробувати щось зробити, Саша сідає й чекає: «В мене проблема, а ви всі вирішуйте її. А нащо ви мене взяли?» — ділиться Юлія. — Це банальна відсутність усвідомлення, що всі прибирають і миють унітаз, а не якісь спеціально навчені люди приходять і роблять це. Це відсутність розуміння, як записатися до лікаря, як зробити фото, як оформити документи. Дуже багато простих побутових речей, які діти в сім’ях бачили й знають змалечку.

Був у нас парадоксальний випадок. Своїй подрузі, яка залишилася в закладі, вона хотіла подарувати на день народження горнятко. І навіть не знала, де шукати. Я порадила сходити до супермаркету, там саме були горнятка з іменами. Саша мені телефонує за п’ять хвилин, каже: «Юлю, ну, куди ти мене відправила? Це ж супермаркет, тут їжу продають».

Коли кажуть «подаруй дитині шанс», це звучить як «завдай дитині добра». Ми даємо шанс, кажемо: «Ось, у тебе є такі можливості, бери участь у своєму житті». І вже що дитина зробить із цим шансом, багато в чому залежатиме від неї. Не тільки ми відповідальні за дитину, а й вона — сама за себе.

Після адаптації родина стикнулася з підлітковою кризою і, за словами пані Юлії, цей період у її прийомної доньки відрізнявся від аналогічного в рідних дітей:

У найгірші часи, коли найменший на мене кричить, гепає дверима, я згадую, що за цим монстром стоїть дитина, яка приходила до нас у ліжко спати, яка їла спагетини з мого пальця, коли їй було вісім місяців і не було зубів. Є величезний емоційний зв’язок.

А коли на мене кричить інша моя дитина, гепає дверима й розказує мені, що я погана мама, потрібно дуже багато часу, щоби сказати собі: «Юлю, зупинися, видихни! Вона справді думає, що ти її народила!». Але це дуже складно — дійти до тієї точки, коли ти зможеш зупинитися й порадіти. Принаймні за неї.

Ми йшли на усиновлення натхненні, з гаслом «Народи дитину серцем». Минуло два роки, й ось мене питають: «Що, Юлю, твоє пальто вже не таке біле?». На щастя, перед тим, як брати Сашу, в нас були хороші, прагматичні курси, без рожевих окулярів. Там нам розповідали, що коли ви народжуєте дітей, природа дає вам окситоцин, а тут має бути любов без окситоцину. Це може бути довго, але зрештою з’явиться хороша прив’язаність.

Сім’я дає дитині ту підтримку й адаптацію, якої не дасть інтернат

У притулках чи інтернатах вихователі дбають лише про те, щоб нагодувати, зводити в душ, укласти спати — й усе, на цьому їхня робота закінчилась. У сім’ї не так. Тобі допомагають, навчають готувати їсти, прибирати за собою, доглядати за господарством, навчають фінансової грамотності. Тебе не змушують вчитися, а показують, що може бути, якщо ти вчитимешся, — каже фахівчиня Білоцерківського міського центру соцслужб Анна Єдіна.

Наскільки важливою у житті дитини є родина, вона знає з власного прикладу: Анна була під патронатом, жила у двох прийомних сім’ях, виховувалася в дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ).

Її батьки зловживали алкоголем, із трьох років дівчинку виховували бабуся та дідусь. Після смерті опікунів Анна потрапила до інтернату, а звідти — до першої прийомної сім’ї, в якій прожила два роки. Відносини з прийомними батьками складалися важко: на сході України почалася війна, сім’я була змушена переїхати. До того ж п’яні біологічні батьки часто телефонували й влаштовували скандали. Попри це дівчина мріяла, що вони заберуть її додому.

Через постійні конфлікти з прийомною мамою мене вирішили віддати, знайшли мені патронатну сім’ю. Таня (патронатна вихователька. — О.Ч.) розповідала мені, що я в них ненадовго, я це розуміла, але однаково дуже сильно прив’язалася, бо хотіла любові. Мені мої батьки любові не давали, а тут люди, які мене підтримують, допомагають, — згадує Анна. — Там одразу постало питання навчання, а я не хотіла вчитися. Постійні переїзди, зміна програм давалися взнаки, мені було важко. Я дуже сильно хвилювалася, що з мене сміятимуться, що я дурна й майже нічого не знаю. Але клас, учителі й Таня допомагали. У гімназії в Узині я провчилася десять місяців, і це був колосальний поштовх для мене!

Згодом дівчині знайшли іншу прийомну сім’ю. На жаль, і там відносини не склалися — виявилося, що дітей узяли заради грошей.

Я не хотіла жити в тій сім’ї, й мене знову забрали до притулку, — продовжує Єдіна. — А звідти знову взяли в сім’ю. Перші пів року були дуже складними, бо я звикла, що постійно кудись їжджу, хтось кудись мене перекидає. Я перестала довіряти людям, і мені було дуже важко. Але за пів року зрозуміла, що мене нікуди не віддадуть, що я — їхня. Й усе налагодилося.

В нас з’явилися традиції. Ми вдев’ятьох сідали за великий стіл, ліпили пельмені, вареники. Або просто ввечері пили чай, розмовляли. Батьки питали, як у нас справи, як справи в школі, чи з’явились у старших дітей «кавалери».

У ДБСТ Анна прожила до 18 років, потім вступила до Уманського державного педагогічного університету, відучилася на бакалавраті, сама написала диплом. Під час навчання вона сумнівалася, чи зможе працювати в соціальній сфері, бачити знедолених дітей. Однак її думку змінив один випадок.

Ми вилучали дітей із сім’ї. І от з усіх присутніх, а там були старші, досвідченіші колеги, ці діти потягнулися саме до мене! Одна дитина сиділа в мене на руках, друга взялася за ручку, а третій поруч пішов, — згадує Анна. — Сім’я дуже важлива для дітей. Я б дуже хотіла, щоби притулків узагалі не було, а були лише сімейні форми виховання. Бо в родині дитина найкраще соціалізується й виходить підготовленою до дорослого життя.

***

Станом на 1 грудня 2024 року в Україні створено 424 патронатні сім’ї, в яких виховуються 804 дитини. 164 такі сім’ї створено з початку року. Тим часом в інтернатах перебувають близько 25,5 тисячі дітей, і лише 5,1% із них — діти-сироти чи діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Чимало дітей повертаються додому на вихідні або на канікули.