Довженко: спокуса любов’ю

Це не перший документальний фільм про Довженка, який я дивився. А оскільки Олександр Петрович — це, як би так сказати без пафосу, ціла планета, щоразу з’являються претензії: «а чому про це не сказали?», «а чому це проминули?» На щастя, свіжа прем’єра від Суспільного «О. Довженко. Великий компроміс» Ігоря Іванька й Сергія Тримбача відразу визначає головний драматургійний конфлікт, як і вчили класики, й навіть виносить його в заголовок.

Отже, чому митець, як було сказано, планетарного масштабу пішов на компроміс із владою й власним сумлінням? Відповідь до болю проста: бо спокусився. Це стосується не лише його, а й усіх тих, хто уникнув гекатомби злих тридцятих і продовжив творити в золотій клітці. Доброю традицією останніх років у нас було робити акцент на клітці, а не на тому, що вона була золота. Вибачайте, це має значення: пишні посади, пристойні побутові умови, коли більшість голодувала та тулилася в нетрях. Не забуваймо й мідні труби, невеличкий епізод у фільмі багато що пояснює: зйомка офіційного святкування 60-річчя Олександра Петровича в Москві — сцена якогось із московських театрів, цифра «60» на заднику, президія, квіти, промови… Прямо на сцену верхи на коні (!) виїздить виконавець ролі Щорса в однойменному Довженковому шедеврі пропаганди й зачитує відповідний до нагоди спіч. Не так важко спокуситися, якщо цілком реальною й легко уявною альтернативою є лісоповал у місцях, де колись знімався знаменитий «Аэроград».

Згадка про страх стосується кожного українця тих часів, гнаного чи успішного. Боявся до судом Тичина, боявся Рильський, боявся Бажан, боявся Лятошинський. Разом із тим закономірно постає питання, наприклад: Олександр Петрович, виявляється, був короткий час вояком-добровольцем в армії УНР. Тобто тоді йти під кулі він не злякався, а коли через десять із чимось років ще один партійний блазень Дем’ян Бєдний надрукував у «Ізвєстіях» віршований фейлетон із приводу «Землі», раптом упав у депресію? Люди, які оспівували епічні подвиги епічних героїв, втрачали свідомість від рецензії в московській газетці? Надто просто.

Звісно, побоювання за власну безпеку було для всіх сучасників звичним емоційним тлом, нема про що говорити, проте для декого значно більшою загрозою було втратити навіть не свободу й не соціальний статус, а можливість реалізуватися й бути причетним до державної політики, причому в перших рядах. Не кожному недосяжний вождь особисто дає настанову сформулювати в художніх образах пропагандистський наратив. Не кожного приймає в кабінеті за першим проханням і вшановує філософськими теревенями наодинці, а Сталін до пори до часу любив Довженка саме в іпостасі особистого конфідента й інтелектуального спаринг-партнера.

Спокуса відбутися, практикувати улюблене мистецтво, де йому не було рівних, сама по собі непереборна. Але є й інше: почуватися одним із ключових учасників національного проєкту. Так, діячі українського відродження — хочете в лапках, хочете без — щиро й завзято вірили, що саме комуністичний варіант цього проєкту був на той момент єдиним можливим. Нема сумнівів, що всі вони, спадкоємці не такої вже нечисленної страти національної інтелігенції, були переконаними патріотами, для яких майбутнє України не було порожнім звуком. Гаразд, спроба Визвольних змагань виявилася провальною, натомість є другий шанс, який виглядав цілком імовірним і, за умови певного зусилля над собою, привабливим. Що поганого в прогресі, розвитку, соціальній справедливості? Індустріалізація як синонім розквіту, колективізація, яка сприймалася як відмова від архаїки, ентузіазм і солідаризм — це все риси міжвоєнного модерну, який в одних країнах набував форми правих диктатур, в інших — лівих, але теж диктатур. Така мелодія часу, дитяча хвороба Європи. Те, що українська червона перспектива вимагала жертв, як незліченних людських, так і культурних, у сенсі втрати стрижньових складових ідентичності, могло здатися тодішнім національним елітам неминучим компромісом. Ось про який компроміс ішлося Довженку, ось про який компроміс цей фільм.

Коли ти погоджуєшся миритися з необхідністю жертв — здавалося б (тобі), необхідних на цьому історичному відрізку часу, — ти продаєш душу дияволу, це вже відпрацьований посил. Далі в новітній гуманістичній традиції, втіленій у десятках канонічних творів, вважається майже неминучою втрата таланту. Тобто ти продаєшся, натомість Бог забирає в тебе творчий геній. Якби ж то! Найближча асоціація — Лені Ріфеншталь. Вона не просто обслуговувала нацистів, вона робила це натхненно й послідовно. Невдовзі нацизм зі всім його моторошним спадком був засуджений і скинутий у минуле, проте мисткиня відбулася легким переляком і щасливо шукала себе у творчості аж до 101 року. Якщо хтось вірить у Божу відплату, це переконливий привід для сумніву.

Цей фільм є для когось бажаним, для когось неприємним приводом подумати, а чи так нерозривні талант і мораль? Ми, нинішні, не маємо права засуджувати попередників у аморальному виборі. Хвильовий писав: «Ми були чесними комуністами». Драма? Не їхня провина, що вони не прочитали тих книжок, які вже згодом з’явилися на руїнах коричневого і червоного проєктів. Не нам засуджувати їх, що вони не роздивилися обличчя чотирьох мільйонів жертв Голодомору та кратно більшої кількості психологічних жертв комуністичної окупації — не нам, бо пізно.

Надзвичайно важливою лінією фільму є уважне простеження конфлікту між мораллю й естетикою. Спікери… А які спікери! Кшиштоф Зануссі! Іван Козленко! Володимир Войтенко! Перепрошую, що не називаю всіх, бо всі на місці й усі блискучі. Тож спікери відверто й щиросердно ведуть цю лінію, підкреслюючи суперечності між внутрішньою художньою логікою твору й зовнішнім ідеологічним посилом, який за фактом виявляється вирішальним і підсумковим. Що з того, що куркулі в «Землі» шляхетні й породні (В. Войтенко)? Або, навпаки, що з того, що зі своїх власних колишніх вождів митець робить карикатуру в «Арсеналі»? Митець, типу, має право на власну художню правду. Та невже?!

Передивляючись фільм, ми усвідомлюємо декілька важливих речей. Наприклад: не всі з нас, будьмо відверті, продивилися від початку до кінця всю інтегральну кінематографічну спадщину Олександра Довженка, дехто задовольняється численними цитатами, які пхають у ювілейні телевізійні репортажі: Тиміш, якого кулі не беруть, з «Арсеналу», дід Семен, який мирно йде з життя під стукіт яблук, що падають (німо), в «Землі», Василь, що танцює за трактором (там само), якісь іконічні козаки («Звенигора»), комбайн, що жне, жінка, що народжує, лани, що родять… Можна скільки завгодно іронізувати з опопсовіння вистражданих кадрів, але візуальний образ України кореневої, споконвічної задав нам саме він, Довженко, відмовитися від них уже неможливо.

Так, цей образ України, будьмо вже зовсім відверті, трохи істеричний, як і сам Довженко, безперечно, був неврівноваженою людиною, скажімо прямо, невротиком. А чи не краще сприймати це теж як певної міри особисту жертву митця задля того, щоби ми нинішні, такі розумні, освічені й скептичні, мали де черпати уявлення про своє екзистенційне коріння серед міських нетрів?

Так, сукупна спадщина класика не лише з сьогоднішніх, а й будь-яких тверезих здорових позицій час від часу демонструє свою аморальність. Чого варта славнозвісна пропагандистська документалка «Битва за нашу советскую Украину», показана відразу ж у Штатах, Швеції, Франції, Фінляндії! Те, що йому за неї «прилетіло» (ніби за «націоналізм»), ніяк не закреслює того незаперечного факту, що сам він робив свідому спробу сталінщину виправдати й прославити. А «Іван»? А «Мічурін»? А «Прощавай, Америко!»? А «Поема про море», не ним знята, але ним вигадана, під якою війна поставила свій безжальний постскриптум?

Так, непросто любити Україну. Надто якщо ти її любиш, перебуваючи на боці поневолювача. Це теж частина нашої спадкової карми. Простіше, звісно, було би зняти кіно про невинного стражденного генія в тенетах тоталітаризму, як це робилося десятиліттями. Добре, що не зняли. Історичний момент вимагає граничної чесності.

Ілюстрація: Суспільне Мовлення