Найкращі зенітні гармати всіх часів: 40-мм Bofors і 20-мм Oerlikon

Шведська гармата стала настільки популярною, що в той чи інший час використовувалася збройними силами 84 країн. А швейцарська Oerlikon, як і раніше, перебуває на озброєнні деяких морських підрозділів.

Фокус переклав статтю колишнього офіцера ВПС Крістіана Д. Орра про зенітні гармати Bofors і Oerlikon епохи Другої світової війни.

Зенітні гармати (також відомі як "зенітки") стали бичем бойових льотчиків з моменту першого повітряного бою часів Першої світової війни.

Наприклад, під час Другої світової війни німецька 88-мм багатоцільова гармата FLAK 36 перетворила на пекло життя екіпажів бомбардувальників союзників у небі над Західною Європою, як-от B-17 Flying Fortress 8-ї повітряної армії США, які брали участь у "Чорному четверзі" — бомбардуванні заводів шарикопідшипників у Швайнфурті 14 жовтня 1943 року. (До речі, "FLAK" — скорочена форма Flugabwehrkanone, що означає "гармата для захисту від літаків", і саме так це слово увійшло до військового лексикону).

У період холодної війни з'явилися такі радянські зразки, як 23-мм ЗСУ-23-4 "Шилка" і ЗУ-23, а також 14,5-мм ЗПУ-4, які проявили себе під час Корейської війни, війни у В'єтнамі та війни в Перській затоці 1991 року.

Але з усіх зенітних гармат світу ніщо не може зрівнятися з двома гарматами, обидві з яких за збігом обставин були зроблені в західноєвропейських країнах на букву Ш: 40-мм шведською гарматою Bofors і 20-мм швейцарською Oerlikon.

Історія створення та технічні характеристики 40-мм гармати Bofors

Історія створення 40-мм гармати Bofors сягає корінням у 1920-ті роки, коли шведський флот висловив бажання знайти потужнішу заміну своїм зенітним гарматам Vickers Pom-Pom. Керівництво шведського флоту передало це прохання компанії AB Bofors (заснованої 1646 року, яка має штаб-квартиру в Карлскозі, Швеція; зараз входить до складу британської компанії BAE Systems, яка виробляє зброю), з якою уклали контракт у 1928 році, а 1933-го її виріб був готовий до серійного виробництва.

Гармата працювала на основі гравітаційного механізму подання патронів, який заряджався вручну обоймами на 4 снаряди. Технічні характеристики виглядають так:

Розрахунок: 4 людини.
Довжина ствола: 2,25 метра.
Вага ствола: 522 кілограми.
Вага снаряда: 0,9 кг.
Початкова швидкість: 850–880 метрів на секунду.
Максимальна дальність (теоретична): 7010 метрів.
Максимальна ефективна дальність (практична): 3810 метрів.
Швидкість стрільби: 120 пострілів на хвилину (циклічна/теоретична); 90 пострілів на хвилину (практична).

Знаряддя стало настільки популярним, що в той чи інший час використовувалося збройними силами 84 країн!

Снаряд для цієї гармати був створений 1918 року, коли німецький інженер-зброяр Рейнхольд Беккер придумав набій калібру 20х80 мм для дуже великокаліберного кулемета, який стріляє за допомогою ударно-спускового механізму із займанням капсуля зі швидкістю 300 пострілів на хвилину. 1934 року швейцарська компанія Oerlikon Contraves (Oerlikon — від однойменного міста, в якому розташовувався завод, а contra-aves — латинське слово "проти птахів"; зараз відома як Rheinmetall Air Defence AG) воскресила конструкцію Беккера і збільшила її розміри для більш ефективного ураження винищувачів-монопланів 1930-х років.

Виробництво почалося в 1937 році. Технічні характеристики мають такий вигляд:

Розрахунок: 4 людини.
Довжина ствола: 1400 міліметрів.
Вага ствола: 68,04 кг.
Вага снаряда: 123 грами.
Початкова швидкість: 820 метрів на секунду.
Максимальна дальність (теоретична): 4389 метрів.
Максимальна ефективна дальність (практична): 1500 метрів.
Швидкість стрільби: 4,80 пострілів за хвилину (циклічна/теоретична); 320 пострілів за хвилину (практична).

Гармату прийняли на озброєння ВМС США в листопаді 1940 року. Права на виробництво отримали кілька країн, через що під час війни гармату використовували як союзники, так і війська Осі.

Історія експлуатації та бойові характеристики

Зенітні гармати Bofors і Oerlikon виявилися разючим тандемом для майже всього спектра військово-морських кораблів союзників під час Другої світової війни — від крихітних ескортних есмінців і витончених підводних човнів до величезних лінкорів і авіаносців. Наприклад, підводні човни ВМС США класу Gato мали по одній гарматі Bofors і Oerlikon для підтримки 5-дюймової (127 мм) головної палубної гармати, а підводні човни типу USS Samuel B. Roberts (DE-413) мали дві спарені гармати Bofors і десять одноствольних Oerlikon. На протилежному кінці шкали "плоскопалубні" Essex, що несуть від 32 до 72 40-мм гармат і від 55 до 76 20-мм гармат. Рекорд, зрозуміло, належить бойовим кораблям класу Iowa з їхнім разючим мінімумом у 80 40-міліметрових і 49 20-міліметрових гармат.

Звісно, Bofors встановлювали не тільки на військових кораблях, а й на різних наземних гарматних платформах, як стаціонарних, так і мобільних (танки, вантажівки тощо).

Так наскільки ж ефективною була 40-мм гармата? Як пише Джессі Бекетт у статті "Bofors 40MM Revolutionized Anti-Aircraft Combat", опублікованій 24 січня 2022 року в журналі War History Online:

"Британці дуже високо цінували цю гармату і приділяли величезну увагу її виробництву під час війни. Фактично, заводи Співдружності виготовили понад 19 тисяч 40-мм гармат Bofors... Під час Дня Д гармати Bofors були життєво важливими для захисту нещодавно захоплених територій, а розрахунки легкого зенітного полку Королівської артилерії збили 17 ворожих літаків над річкою Орн у Франції... Гармата також має титул першого наземного зенітного знаряддя, що збило реактивний літак — у цьому випадку це був німецький Me 262".

Що стосується Oerlikon, то і тут не обійшлося без славних перемог: Деніел Гарас із Командування військово-морської історії та спадщини наводить зведення по зенітних засобах, опубліковане 8 жовтня 1945 року, в якому 20-мм гарматі приписують 6175 збитих літаків супротивника в період з 1941 по 1945 рік.

40-мм гармата Bofors залишається в строю в прямому і переносному сенсі і сьогодні, але, за іронією долі, тепер її використовують з літака по наземних цілях, ставши частиною арсеналу бойового корабля AC-130 Spectre. Тим часом 20-мм гармата Oerlikon, як і раніше, стоїть на озброєнні деяких морських підрозділів, номінально будучи протиповітряною зброєю останнього шансу (в чомусь на кшталт CIWS Phalanx, хоча й не маючи такої самої вражаючої скорострільності), але здебільшого її використовують для попереджувальної стрільби або протидії невеликим суднам.

Про автора

Крістіан Д. Орр — колишній офіцер ВПС, співробітник федеральних правоохоронних органів і приватний військовий підрядник (працював в Іраку, Об'єднаних Арабських Еміратах, Косові, Японії, Німеччині та Пентагоні). Кріс здобув ступінь бакалавра в галузі міжнародних відносин в Університеті Південної Каліфорнії (USC) і ступінь магістра в галузі розвідки (з ухилом у вивчення тероризму) в Американському військовому університеті (AMU). Він також публікувався в журналах The Daily Torch і The Journal of Intelligence and Cyber Security.