Народний депутат Руслан Горбенко: «Україні потрібно готуватися воювати ще щонайменше два роки»

Коли й на яких умовах може закінчитися війна, як удосконалити мобілізаційну роботу та боротьбу з «ухилянтами», а також чому не потрібно плодити нові бригади? З такими запитаннями ZN.UA звернулося до заступника голови Комітету Верховної Ради з прав людини, деокупації і реінтеграції тимчасово окупованих територій, волонтера, співзасновника суспільного об’єднання «Воля, Перемога, Об’єднання України» Руслана Горбенка. Він розповів також про підготовку законопроєкту, ухвалення якого дасть змогу українським студентам закордонних вишів в’їжджати в Україну й безперешкодно залишати її для продовження навчання.

— Руслане, було багато розмов про відмову від «бусифікації» українських чоловіків на користь рекрутингу. Але цифри рекрутингу просто жалюгідні. На вашу думку, чому це так?

— Якщо подивитися показники відомих бригад, призов за рекрутингом у них сягає 90 відсотків. Я кажу про бригади, які займаються цим десять і більше років. Це, наприклад, Третя штурмова, 95-та, «Альфа», ряд інших «старих» бригад… Аби потрапити до них, потрібно докласти зусиль. І це саме рекрутинг. Постає питання: чому б на базі таких бригад не створити армійські корпуси? Замість того, щоб плодити нові бригади, адже третій рік війни показав їх низьку ефективність. Звісно, кажу це не для того, щоб образити хлопців, які там воювали, вони, без перебільшення, — золото нашої нації!

— Що означає «ефективність» у вашому розумінні?

— Я зовсім недавно повернувся з фронту. Там познайомився з крутим екіпажем «Леопарда». Їхній водій-механік воює з 2014-го. У нього колосальний досвід, і він ефективний. А що таке ефективність? Це коли ти йдеш у бій і, головне, повертаєшся в розташування. Але якщо після першого бою з дванадцяти танків повернулося два, то це неефективність, оплачена дуже й дуже дорого — життями та здоров’ям наших хлопців. Якщо в танковому батальйоні має бути тридцять три танки, а фактично в строю шістнадцять, тому що сімнадцять на ремонті, який затягується на рік, то це теж неефективність.

— У чому ви вбачаєте причину неефективності?

— У тиражуванні нових бригад ЗСУ. Формування їх офіцерського складу відбувається за рахунок бригад-донорів, командири яких відверто кажуть: «Гадаєте, ми віддамо найкращих?». Звісно, найгірші не будуть ефективними. Коли порушуєш цю тему в розмовах із генералітетом, доводиться чути: «Небезпечно збільшувати військові організми старих бойових бригад — новачків кинуть на найнебезпечніші завдання». Не погоджуся. На сьогодні ми так не воюємо й, напевно, з часів Роботиного не воювали. Командири наших «старих» бригад не ставитимуться до новачків, яких до них направлять замість того, щоби створювати нові бригади, як до видаткового матеріалу. Вони зацікавлені вчити їх воювати, й учителями стануть найкращі хлопці, ті, які пройшли від трьох до десяти років війни. Це у ворога людське життя — ніщо, а в нас воно — найвища цінність.

— Якщо продовжити тему мобілізації та ефективності, чому ТЦК неефективні й чи є альтернатива «бусифікації», яку вони й далі практикують?

— Тому що старі методи мобілізаційної роботи вже не діють. Рекрутингові центри бригад, які вже формуються, мають синергетично об’єднатися з ТЦК — це може спрацювати.

— Тепер про тих, хто самовільно залишає частини (СЗЧ). Як бути з військовими, які самовільно залишають свої військові частини, з «ухилянтами»? Адже тут питання й ефективності, й соціальної справедливості.

— Дезертирами, або інакше СЗЧ, має начебто займатися ДБР, але там, наскільки мені відомо, бракує людей. Вважаю, що головне завдання ДБР під час війни — ловити корупціонерів, негідників, які наживаються на війні (всім нам відомі корупційні скандали з працівниками ТЦК, МСЕК, командирами військових частин). Ці злочини слід прирівнювати до зради Батьківщини. Тому полювати на СЗЧ має військова служба правопорядку разом із Національною поліцією.

— Чи не варто посилити покарання за самовільне залишення частини?

— А куди ще жорсткіше? За перше СЗЧ — п’ять років позбавлення волі! З іншого боку, нинішні методи, що застосовуються до дезертирів і «ухилянтів» на рівні арешту рахунків, нерухомості та/або автомобілів, не працюють — усе переоформлено на родичів і дружин. Ще й спрацьовують прогнози диванних аналітиків про швидке закінчення війни: «Хлопці, у березні закінчиться війна, нас усіх пробачать!».

— То, може, такі розрахунки дезертирів у чомусь і виправдані?

— Аж ніяк. Фронт може так наблизитися до будинків і дач, де вони ховаються, що й мови про пробачення не буде.

— Який спосіб вирішити проблему ви бачите?

— Відповідальність для дезертирів має бути. У правоохоронців бронювання — 90 відсотків. Але якщо не справляєтеся з поставленими завданнями, давайте знижувати відсоток. Давайте знизимо до рівня бронювання на підприємствах критичної інфраструктури — 50 відсотків…

— Щодопроцедури бронювання. 28 лютого скасовують стовідсоткове бронювання співробітників оборонних підприємств. Відповідно до нового механізму, може залишитися й 100 відсотків, але за згодою Генштабу. І тут убачаються корупційні ризики, оскільки чиновники суб’єктивно вирішуватимуть, яке підприємство потребує, а яке не потребує певної кількості працівників, чи не так? Але ж якщо оголити якесь підприємство, то ЗСУ недоодержать ті ж дрони.

— Бронювання з 28 лютого точно не скасовують. Але всі підприємства ОПК і критичної інфраструктури мають пройти верифікацію на свою «критичність». Це виконання контрактів на виробництво певних видів озброєнь. Із підприємствами, які погано виконують контракт, у яких страждає якість (усі ми читали в ЗМІ про неякісні міни), контракти розриваються, вони втрачають право на стовідсоткове бронювання. Такий от зрозумілий механізм.

— Про безальтернативність подальшої мобілізації. Ви казали про необхідність мобілізувати ще щонайменше 120 тисяч людей…

— Я називав цифру 100–110 тисяч і плюс 10 тисяч — це умовно достроково звільнені з місць позбавлення волі (вони теж нині воюють). Ви знаєте, я помилився в менший бік. Однак у нас є чимала мобілізаційна база. Прем’єр-міністр каже, що в нас 300 тисяч людей працюють на підприємствах ОПК (стовідсоткове бронювання), на підприємствах критичної інфраструктури заброньовано півтора мільйони (п’ятдесятивідсоткове бронювання) й у правоохоронних органах — 90 відсотків особового складу. Є над чим замислитися. До того ж можливості, які давали нечисті на руку працівники МСЕК і ТЦК.

— Зрозуміло, що ТЦК, МСЕК, ВЛК слід реформувати. Як?

— Реформи роблять кадри, менеджери. Але цей менеджмент має бути кришталево чистим — щопівроку проходити перевірку на детекторі брехні. Ми створили гарячу лінію для військових та їхніх родичів, куди вони можуть звернутися з усіма проблемними питаннями (писати або залишати голосові повідомлення можна в WhatsApp за номером: 066 355 67 30 або за посиланням. — В.К.). Наші юристи кожен випадок перевіряють, аналізують, відправляють запити. Так от, наприклад, до нас звертаються мами із запитаннями на кшталт: «Чому сусід отримав інвалідність, а мій син із таким самим захворюванням — ні? Де справедливість?». Із цим точно треба боротися. МСЕК, як ми знаємо, у їхньому теперішньому вигляді працюють до 1 січня 2025 року, а центральні вже розформовано. ТЦК обов’язково мають перетворитися на центри комплектації й рекрутингу і працювати в синергії з рекрутингом бригад. Інакше ми не мобілізуємо хлопців, які хочуть воювати.

— Хочуть помирати?

— Війна — це складна робота, але не така небезпечна, як уявляється. На лінії зіткнення, в окопах, перебувають лише близько восьми відсотків воїнів.

— Запитаю з огляду на невтішні зведення Генштабу, чи достатньо цього відсотка? Ким і чим воюватимемо?

— Якістю. Якщо 2024 рік можна назвати «роком дронів», то 2025 рік, найімовірніше, стане роком дистанційно керованих бойових модулів на кшталт роботизованої турелі ШаБля. Ми можемо ефективно протистояти противникові й перемогти за допомогою технічного прогресу. Якщо ми 2025 року виділяємо на дрони 100 мільярдів гривень і ще 50 мільярдів — на дистанційні системи ведення вогню, цього буде достатньо. Коли в укритті, максимально глибоко й замасковано, сидять лише двоє людей і дистанційно керують вогнем, у них імовірність вижити зростає в кілька разів, якщо порівняти з окопом.

— Почастішали розмови про мирні переговори, й у повітрі запахло підготовкою до виборів. На вашу думку, коли може закінчитися війна?

— Україні потрібно готуватися воювати ще щонайменше два роки. Такі висновки напрошуються після аналізу обсягів допомоги, що надходить від наших партнерів, і геополітичної обстановки. Коли диванні експерти пророкують завершення війни до березня, — це дезінформація, що грає на руку ворогу. Насправді у зверненні президента до народу України, яке він зачитав у парламенті, я почув план на наступні тисячу днів війни.

— З урахуванням умов, можливостей і ресурсів ми маємо чітко й чесно визначити, що для нас є перемогою. Говорити, що ми хочемо повернути Україні кордони 1991 року, красиво й правильно. Та чи можливо?

— Приклади Сирії та її колишнього правителя Башара Асада, а також Лівії або Іраку показують, що авторитарні режими нерідко ламаються в одну мить, та й самі авторитарні правителі та кордони територій, якими вони правлять, не вічні. У разі реалізації таких сценаріїв відновити суверенітет України в кордонах 1991 року цілком реально. Проте з урахуванням складної геополітичної ситуації я не готовий стверджувати, що це відбудеться протягом найближчих місяців.

— У цьому ключі показово, що Міністерство реінтеграції деокупованих територій перейменували на Міністерство національної єдності українців, основним завданням якого буде повернути тих, хто нині перебуває за кордоном. На вашу думку, наскільки це реально? Адже минуло майже три роки — достатній термін, щоб асимілюватись і втратити зв’язок із Батьківщиною.

— Наразі немає розуміння, як працюватиме міністерство. Чекаємо, доки з’являться положення, функціонал. Але зі свого боку вже намагаємося робити все, щоб ті, хто виїхав, не втрачали зв’язок із Україною, рідними.

 За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, за межами України перебуває понад 6,8 мільйона українців. Серед них дуже багато молоді, яка швидко інтегрується за кордоном, навчається там, і бажання повертатися в Україну в неї щодня меншає. Ба більше, є законодавча проблема: хлопці, приїхавши додому, навіть попри відстрочку не зможуть виїхати з України на навчання, внаслідок чого їх відраховують із іноземного навчального закладу. На практиці в цій дилемі сім’ї обирають залишатися в інших країнах і здобувати освіту. Тому ми зараз готуємо законопроєкт, який дасть змогу безперешкодно перетинати кордон громадянам України віком до 24 років, які навчаються на денній формі в іноземному виші. Звісно, це має бути документально підтверджено. Сподіваюся, колеги в парламенті підтримають цю ініціативу. Нам потрібні швидкі й ефективні рішення, які дадуть змогу не втратити наших людей, які перебувають нині за кордоном, а навпаки — зберегти їхній зв’язок із Україною.

P.S. Законопроєкт, що дозволяє безперешкодно перетинати кордон громадянам України віком до 24 років, які навчаються на денній формі в іноземному виші, зарєстровано у ВР.