Ефект доміно. Поразка Росії у Сирії – сигнал для Путіна

Ми одностайно радіємо кожній поразці Кремля, адже це показує, що недоімперія Путіна – колос на глиняних ногах, які вже почали кришитися. Поразка росіян у Сирії підіймає настрій, та чи отримає держава Україна якісь реальні вигоди від цього демаршу? Чи навпаки?

Поразка у Сирії клану асадинів є епохальною подією в регіоні Близького Сходу. У далекому 1971 році Хафез Асад у результаті військового перевороту захопив владу у цій країні, а у 2000 році його син Башар Асад успадкував президентство та продовжив тоталітарне правління ще на довгих 24 роки. І тут напрошується цікава паралель. Асад-молодший прийшов до влади майже одночасно з Путіним. То ж чи не є це знаменням того, що Росія програла війну у Сирії, а тепер наступною буде поразка російського диктатора в Україні?

Падіння асадівського режиму у Сирії має стати уроком для всіх диктаторів у світі: влада, котра ґрунтується на методах насилля над народом, ніколи не буває вічною. Особливо це стосується російського правителя Путіна, як би він сам і його оточення воліли уникати навіть думати про це.

Сирійці героїчними зусиллями припинили геноцид, котрий здійснював проти власного народу злочинний клан Асадів. Зараз важко навіть уявити, скільки невинних людей було вбито, ув’язнено та постраждало для того, тільки щоб Башар Асад залишався й далі у владі.

Тепер світ може довідатися й про всі злочини Москви, які вона здійснювала у Сирії від 2011 року. У цьому сенсі російська військово-морська база у Тартусі та авіабаза «Хмеймім» можуть виявитися джерелами надважливої розвідувальної інформації для західних спецслужб, якщо повстанці зможуть досить швидко захопити ці об’єкти, а потім дозволити Заходу отримати до них доступ.

Коли почалося нове повстання сирійського народу, Путін мусив визначити для себе, що для нього важливіше – Сирія чи Україна. Адже Сирія стала для Москви воротами на Близький Схід. Але у Кремлі вирішили, інтенсивну війну на два фронти, за нинішнього економічного стану речей у Російській Федерації, їм не потягнути. І було прийнято рішення зосередити свої зусилля на спробі знищення української державності.

Крім того, варто пам’ятати не тільки про геополітичну, а й економічну складову військової участі Російської Федерації у війні в Сирії. Від самого початку приватна військова компанія «Вагнер» була водночас і воєнною, і промисловою силою. Адже «вагнери» заробляли там не лише для себе, а й для Кремля.

Також інтерес Москви до Сирії підігрівався й тим, що там знаходяться багатющі родовища газу. Путіна спонукає до прийняття рішень втручання у внутрішні справи інших країн не просто бажання допомогти дружнім режимам, він завжди шукає у всьому свої економічні вигоди та меркантильні інтереси.

Затіваючи свою сирійську операцію, у Кремлі мали на меті не тільки утримати на плаву злочинний режим Башара Ассада. Не менш важливим завданням, яке поставили перед собою росіяни, було нейтралізувати вплив Туреччини у близькосхідному регіоні. Тепер Туреччина відігралася, допомагаючи сирійським повстанцям. В Анкарі відчули слабину Росії, адже її виснажила довготривала війна з Україною.

І тут напрошується одна дуже цікава історична паралель. Коли Франція втратила Гаїті, Наполеон Бонапарт продав Луїзіану і відмовився від своїх планів в Америці, щоб зосередитися на своїй війні в Європі, яку він також програв. Хочеться сподіватися, що те саме станеться і з Путіним.

Втім, можливий і інший варіант. Коли СРСР програв в Афганістані, це незабаром поклало край і самому репресивному Радянському Союзу. Що дозволило націям, яких силоміць тримали вкупі, знову стати вільними. Тому цього разу існує велика ймовірність, що Російська Федерація повторить долю своєї радянської попередниці.

Може статися геополітичний ефект доміно – поразка Путіна у Сирії потягне за собою поразку Москви в Україні, а потім настане розпад і самої Російської імперії. Саме через побоювання такого розвитку подій диктатор вирішив припинити допомогу Асаду. Адже глобальні геополітичні рівняння складалися просто й логічно: Росія+Північна Корея = продовження війни в Україні, а от Росія+Сирія = гарантована поразка в Україні. Путін викинув Сирію з порядку денного, одночасно відмовившись від усіх зобов’язань, які його пов’язували з режимом Асада.

На допомогу Асаду також не прийшли Іран та «Хезболла», ослаблені інтенсивними бойовими діями в Газі та Лівані. Адже Ізраїль знищив 70 відсотків ракетних запасів «Хезболли» у Лівані та Сирії, тож терористам знадобиться щонайменше 5 років, щоб спробувати повернути свій колишній вплив у близькосхідному регіоні, і то за сприятливих обставин.

Наразі важливим у падінні режиму асадинів став і турецький фактор. Оскільки Туреччина роками підтримувала озброєні опозиційні рухи на північному заході Сирії. Курдські райони і дотепер підконтрольні сирійському крилу курдської партії PKK, історичному противнику Анкари. Таким чином, існує процес зближення місцевих і регіональних інтересів. Та головний інтерес Туреччини полягає в тому, щоб протистояти можливому створенню незалежної курдської держави, що може мати для неї далекосяжні негативні наслідки. Адже це б могло спровокувати населення турецького Курдистану на активізацію боротьби за свою незалежність.

І після зміни влади у Сирії турецький президент Реджеп Ердоган робитиме все, що тільки зможе, аби прикордонні райони сирійського Курдистану залишалися ізольованими від турецького Курдистану. Особливо враховуючи, що проксі-війна між Іраном та Ізраїлем здатна переформувати баланс сил у цьому регіоні.

Проте сирійська поразка Путіна матиме далекосяжні наслідки для майбутньої розстановки сил не тільки у близькосхідному регіоні, але й загалом у світі. Після падіння клану Асадів позиції Туреччини на Близькому Сході різко посиляться, що дає можливість Анкарі стати більш впливовим гравцем у цьому регіоні. Для турецької сторони сирійське питання залишається життєво важливим, як проблема безпеки, міграції та регіональної стабільності.

Щоб краще зрозуміти можливий розвиток подій у Сирії та сподівання Туреччини, котра планує використати на свою користь шанси, що виникають, необхідно оцінити поточну ситуацію та ймовірну політику глобальних і регіональних гравців. Анкара традиційно не задоволена тим, що Сполучені Штати використовували курдську партію PKK для створення протидії колишній сирійській владі.

Турки були незгодні з тим, що Америка підтримувала стосунки з PKK. Тепер у президента Реджепа Ердогана вважають, що виникає вікно можливостей, яким потрібно неодмінно скористатися. Сподіваючись, що після того, як Дональд Трамп знову стане президентом у січні 2025 року, він не буде перейматися сирійським питанням і американці вийдуть із Сирії.

А це може відкрити Туреччині такі перспективи:

1. Втрата курдською партією PKK підтримки США здатна посилити позицію Туреччини у боротьбі з сепаратизмом.
2. Можливість вироблення спільного з американцями рішення щодо Сирії, поліпшивши відносини зі Сполученими Штатами.

Також Туреччина готується виробити скоординовану позицію з арабськими країнами проти політики США щодо підтримки інтересів Ізраїлю. Одночасно продовжуючи транскордонні операції для забезпечення безпеки кордону та перекриття логістичних каналів для унеможливлення контактів і співпраці між сирійськими та турецькими курдами.

Не менш важливим питанням для Туреччини стає керування потоками мігрантів та створення безпечних територій для їхнього розміщення. Щоб забезпечити повернення понад 4,5 млн сирійських іммігрантів з Туреччини, необхідно створити безпечні зони на півночі Сирії та здійснити інвестиції в інфраструктуру.

Падіння режиму Асада може перекрити шляхи транспортування російського газу. Адже навіть московські експерти визнають: якби Росія не увійшла у Сирію і не втримала режим Башара Асада, то у них ще понад 10 років тому гостро постало б питання виживання російського бюджету. Адже у такому разі, вся арабська нафта пішла б до Європи, а у Росії нічого не купували б. А так росіяни перекрили постачання газу відразу з кількох близькосхідних країн. Тому війну у Сирії самі путінські пропагандисти визнають війною «Газпрому». Але тепер ця газова синекура для Путіна закінчилася.

Як поразка васалів Москви у Сирії здатна позначиться на російсько-українській війні? Тепер можна сказати, що Російська Федерація і Башар Асад припустилися стратегічної помилки, коли вирішили заморозити конфлікт та погодили з Туреччиною окупацію Північної Сирії.

Проте, крім суто військових чинників, існує низка політичних причин, які призвели до початкового розпорошення військ Асада. Через потреби війни в Україні, Росія значно скоротила свій військовий контингент у Сирії, що супроводжувалося суперечливими кадровими рішеннями. Та мало хто очікував, що Москва, як вклала протягом останніх десятиліть великі кошти у підтримку режиму Башара Асада, у критичний момент відмовиться прийти йому на допомогу.

Не можна точно сказати, чи після поразки у Сирії Кремль ухвалить рішення про пришвидшення переговорів з Україною. Попри вразливу внаслідок сирійських подій позицію, Москва не знижує своєї абсолютно абсурдної планки вимог: 4 українські області – конституційно їхня територія, а Крим взагалі не обговорюється. І поки путінська терористична армія не зазнає поразки на полі бою, доти вони не відмовляться від своїх абсурдних вимог.

Після падіння режиму Башара Асада Путін готовий визнати лише свою напівпоразку, і тепер захоче відігратися на Україні, що може підштовхнути його до активізації наступальних дій армії окупантів на наших теренах. Росія відмовилася від Сирії, проте Путін не має жодного наміру відмовлятися від своєї ідеї фікс – повної окупації українських земель.

Російський диктатор буде вичікувати до інавгурації нового-старого президента США Дональда Трампа 20 січня 2025 року. Однак з російського боку не надходило жодного сигналу про те, що і після вступу Трампа на посаду – перемовини між Кремлем та Банковою стануть можливими. Після поразки Москви у Сирії російсько-українська війна вступає у нову фазу. Трамп уже заявив про наміри скоротити допомогу Україні, тож у нових реаліях нам варто покладатися лише на міць власної армії та підтримку НАТО і Європи.