Звірства російських загарбників. «Крики, стогони, агонія у камерах» – інтерв’ю зі священником УГКЦ

«Місцеве населення стало ворогом. Відповідно, вони свої жорстокі методи застосовували для того, щоби все і всіх пригнічувати»

«Прихильники «руського миру» розчарувалися, тому що вони пройшли жорстоку фільтрацію»

«Камера там, де катували людей, була поряд. І ці всі голоси, ці всі крики, ці всі стогони, можливо навіть агонія, було постійно чути»

«У Горлівці був і фізичний, і психологічний тиск, по-різному було. Там в нас вже не було ні бороди, ні волосся. Ми були такі самі, як всі – з номерами».

Так згадує російську окупацію та полон священник Української греко-католицької церкви Богдан Гелета. Окупанти затримали його у листопаді 2022 року безпосередньо у храмі у Бердянську. Після цього священнослужитель провів 19 місяців у полоні. Чоловіка повернули в Україну під час чергового російсько-українського обміну у червні 2024 року.

Що бачив Богдан Галета під час окупації Бердянська та у полоні – читайте в інтервʼю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

Переслідування релігійних служителів і вірян на півдні почалося відразу після окупації територій Херсонської і Запорізької областей.

Богдан Галета перебував у Бердянську з 2019 року. Курортне місто на узбережжі Азовського моря називає «красивим» та «спокійним». За словами священника, діяльність його церкви не обмежувалась тільки службою у храмі. Однією з місій було надання допомоги дитячим будинкам та інтернатам.

Але початок повномасштабного вторгнення та окупація дуже змінили місто, зазначає Галета.

– Війна – це завжди жах, це завжди боляче. Звичайно, люди тікали, вони залишали свої домівки, залишали свою роботу, свій бізнес, виїжджали, і більша частина виїхала. А та половина, яка залишилася, вона так само зазнала нелегких часів, тому що була фільтрація. І це дуже важко переживається. Російська армія дуже негативно ставилася до місцевого населення, тому що всіх підозрювали. Це таке ставлення, як до ворогів. Тобто місцеве населення стало ворогом. Відповідно, вони свої жорстокі методи застосовували для того, щоби все пригнічувати.

За словами священника, з початком окупації в місті загарбники запровадили фільтраційні заходи та переслідування жителів Бердянська.

– Так звана фільтрація почалася. Чому? Хтось не хоче зробити паспорт російський. Чому в тебе проукраїнська позиція? Чому ти розмовляєш українською мовою? Якщо патруль зустрічав когось на вулиці, він міг взяти мобільний телефон, переглянути і щось знайти не відповідне для них. І все, починалися далі процедури їхніх – фільтрації.

• На окупованих територіях продовжують знищувати релігійну свободу, повідомляє Центр національного спротиву, зазначивши, що мають докази репресій щодо людей, які є вірянами православних конфесій, але не належать до Московського патріархату. Особливого гоніння зазнають християнські громади протестантського спрямування та «Свідки Єгови». Люди змушені переховуватися та уникати будь-якого спілкування навіть із сусідами, повідомляють у підпіллі. Також під тиском перебувають віряни-мусульмани.

Окупація та віра

Богдан Галета розповів, що рішення залишатися у Бердянську після його захоплення не було складним для нього і пояснив, чому.

– Наше рішення дуже просте. Ти вмотивований тим, що треба витримати все до кінця. Ми складали присягу священника, присягу для того, щоби служити, не залишати храм, мати можливість під послухом продовжувати свій шлях. Це рішення не було складне ні для мене, напевно, ні для іншого священника Івана. Ми були разом там.

Втім, попри те, що церква намагалася продовжувати працювати, віряни поступово залишали місто і спільнота зменшувалась, каже священник.

– Дуже багато людей виїхало, більша частина, а ті, що залишилися, то вони так само були в такій самій небезпеці, як і ми. І тут дуже важко, знаєте, окреслити сумління тих, хто хотів залишитись, хто хотів виїхати, бо це справа кожного. Але наші віряни переважно всі виїхали. І такий позитив є, що та частина людей, яка не виїхала, інші люди, які стали новими вірянами, то вони знайшли прихисток у нас. Вони знайшли той спокій, ту силу, де можна було помолитися, де можна було поспілкуватися і якось відвести душу.

«Розуміли, що і до нас черга дійде»

Після захоплення Бердянська окупанти почали схиляти священників до співпраці. Це стало розповсюдженою практикою на ТОТ. Такі пропозиції отримував і Богдан Галета.

– Намагалися створити такі умови та при цих умовах сказати, якщо будеш співпрацювати, то все буде добре, але не говорили, в чому ця співпраця полягає і як буде все добре. Це вже сталося після увʼязнення. Під час окупації вони до церкви не приходили. Вони нас не чіпали. Відносно було все спокійно. Хоча це не можна назвати спокоєм, бо люди, які залишилися і ходили до нас, до церкви, до храму, вони розказували про жахіття – хтось пропав, когось вбили. Отакі речі були.

– У перші два місяці окупації ще відносно був доступ до інформації, ми щось дізнавалися через інтернет і робили висновки, але прийняли рішення, що залишаємось. Ми розуміли, що і до нас черга дійде. Ми готувалися. Коли вони прийшли, тоді я вже зрозумів і внутрішньо відчув спокій, відносний спокій – «нарешті це сталося». Прийшли, то вже прийшли!

«Атмосфера страху, жаху та розчарування»

Богдан Галета прожив окупації 9 місяців. За цей час Бердянськ перетворився в місто страху та недовіри, згадує священник.

– Люди стали боятися виходити на вулицю, боятися спілкуватися навіть одне з одним, навіть сусіди перестали довіряти одне одному. Така атмосфера, вона звичайно міняє все суспільство і все місто. І більша частина, звичайно, виїхала. А та частина, яка залишилася, частина з них, які чекали «руський мир», не очікували, що будуть проходити фільтрацію. Багато цих людей розчарувалися, тому що вони пройшли жорстоку фільтрацію. І це все впливало на суспільство – відчувалася атмосфера жаху, атмосфера неспокою, постійна вібрація такого страху в повітрі. Бо ніхто не знав, що станеться наступної миті з нами. І люди не знали, чи їх заберуть зранку, чи вночі, чи з вулиці заберуть.

«Дозвіл влади на молитву»

У листопаді 2022 року окупанти затримали священника, заявивши, що «церква займається забороненою пропагандою».

– Бо треба було брати дозволи влади, щоби молитися серед людей, щоби ходити й молитися у місті. Це розцінювалося як пропаганда, не як молитва. Це був початок. Коли нас протримали чотири місяці на цій фільтрації, слідчий мене викликав і сказав, що у нас знайшли на території зброю. Це вже була зовсім інша стаття, це вже не «пропаганда», це вже «тероризм». І так пішло далі.

За словами священника, російські служби в цей час намагалися схилити його до зізнань та співпраці, змушували підписати документ, в якому зазначалося про його присутність під час обшуку та виявлення зброї. Але Галета каже, що відмовився від усіх пропозицій.

– Викликали інших людей – понятих, їм зачитали цей самий документ і вони підписали. Ну, це не мало значення, все одно за «тероризм», ніби звинуватили.

– Я від всіх чув, хто зі мною спілкувався, і від слідчих, і в колонії, що ми для них є секта і не належимо до християнської структури. Вони фанатично в це вірять, що вони єдині, правдиві – Московський патріархат, а всі інші, а особливо греко-католики – секта. Що потрібно з сектою робити? Якось усунути. Це такий фанатизм дуже небезпечний і для простих людей.

Переслідування вірян інших конфесій російськими спецслужбами Галета пояснює відсутністю співпраці цих релігій з владою в політичному аспекті, аби змусити робити те, що хоче саме влада.

– Наші релігії, наші конфесії, які є в Україні, християнські, вони співпрацюють з владою, але в тому відношенні, щоб робити добро. Тобто йдуть на таку працю, знаєте, добру, гуманітарну. А там – ні, там немає такої співпраці.

«Вже були як усі – з номерками»

Після затримання Богдан Галета два місяці перебував в ІТТ Бердянська, а потім у місцевій колонії.

– Потім нас перевезли у Горлівку, у Калинівську колонію номер 4. Там були вже військовополонені і ми були разом з ними. У Бердянську був більш такий психологічний тиск. Мене особисто фізично не чіпали, але був вимушений слухати, бо камера там, де катували людей, була поряд. І ці всі голоси, ці всі крики, ці всі стогони, можливо навіть агонія, було постійно чути. Довелося бути і в камері одиничній. І так само було чути дуже крики, бо камера там, де допитували й катували була поряд. А вже у Горлівці, там по-різному було. І фізично, і психологічно тиснули. Там в нас вже не було ні бороди, ні волосся. Ми були такі самі, як всі, з номерками.

День в колонії починається з підйому о шостій ранку та переклички, каже священник. В їдальню ходили по команді і майже завжди це супроводжувалося побиттям наглядачів.

– Бігли на сніданок, руки ззаду, голови зігнуті. Не можна було дивитися ні по сторонах, ні собі під ноги. Бігли через коридорчик цих наглядачів, які стояли з палками, і коли ми забігали в їдальню, вони майже всіх били в коридорі. Всі забігали за свої столи, чекали команди, їли по команді, вставали, вибігали теж через цей коридор. Так відбувалося три рази на день. І так само три рази ці переклички. Після підйому нам було заборонено заходити в спальне приміщення. Ми вже всі перебували десь на подвір’ї та мусили ходити, чекати аж до вечора. Бо не можна було ні сидіти, ні лягати. Тобто у ті казарми, де є ліжка, не заходили. Могли ще викликати на якісь допити, могли давати якусь працю – відправити на будівництво, чи копати землю, чи переносити цеглу, чи рвати травичку, щоб вона була рівна. Це такі безсенсовні праці, але щоб чимось зайнятий був.

Про ставлення до «азовців»

У колонії священник чув багато розповідей від інших полонених про етапи та умови утримання в інших вʼязницях.

– Багато хто з них говорив, що є такі колонії, де взагалі не виживають. Але я вже не маю бажання говорити про методи, якими катують полонених. Це вже говорилося багато. Треба говорити не про методи, а про те, як витримати все це в тих умовах.

– Якщо у вас є правильна мотивація, якщо є у вас ціль в житті, то ви витримаєте. Якщо у вас немає цієї мотивації, немає життя, немає людини, яка знає, для чого живе, то вона буде шукати допомоги не там, де потрібно, і вона не витримає. І так воно відбувається.

Богдан Галета каже, що у колонії намагався підтримувати інших полонених добрим словами про любов, віру, сенс життя та молитвою.

– Дехто розказував про своє життя, про свою сім’ю, дехто виливав свій біль, що він пережив. І це людину очищує, людина знаходить сенс в чомусь, навіть сама не розуміючи, не усвідомлюючи, але душа все одно відчуває. Дуже багато людей зверталося. І це допомагає.

Священник також розповів про «особливе» ставлення у горлівській колонії до українських військових, які належать до бригади «Азов».

– Спочатку «азовцям» не давали одежі, як всім. Всі, хто потрапляє до цієї горлівської колонії, мають відповідний спецодяг. А хто з «Азову» – їм давали цивільний дуже яскравий одяг, щоб вони вирізнялися. І це було дуже погано, тому що вони спеціально так робили, їх били більше, ніж інших. Відповідно, вони терпіли більше. Їх більше на допити викликали, їх більше в цих коридорах, між шеренгами, били.

«Вірити в повернення додому»

Священник каже, що ті, хто опинився у російському полоні, перебувають постійно «в умовах смерті» і думають лише про те, щоб це скоріше закінчилося. Він радить полоненим все ж налаштовувати себе на повернення додому.

– Мені сказали полонені, що є три списки полонених. Один, про який знають тільки росіяни (російська влада – ред.). Він закритий. Це ніби нульовий список. Є список, про який знають дві сторони – Росія і Україна. І є список третій. Це той список, який на обмін. І в цей список вибирають з другого списку. Насправді не треба падати духом, пам’ятати, що всі повернуться додому. Наших людей дуже багато ув’язнених. Але цей час скоро закінчиться.

• З 24 лютого 2022 року до кінця жовтня 2024 року в Україну повернули 184 тіла загиблих у полоні українців, серед них було 169 військових і 15 цивільних, повідомила 23 грудня Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ) з посиланням на Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Водночас медійна команда припускає, що кількість загиблих полонених значно більша.
• За даними українського омбудсмена Дмитра Лубінця, станом на листопад 2024 року від початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути з російського полону 3767 українців, з них лише 186 – цивільні особи.
• У резолюції Парламентська асамблея Ради Європи вказано, що станом на 18 вересня 2024 року 65 956 українських військовослужбовців і цивільних осіб вважаються зниклими безвісти або полоненими.

Автор: Олена Бадюк

Джерело:  Радіо Свобода / Новини Приазов’я