Нова реальність Сирії, або Що руйнує цілі армії

До 2017 року, після шести років громадянської війни, Сирія Башара Асада звиклася з новою нормальністю. Це не була спокійна нормальність, якою сім'я Асада насолоджувалася до "арабської весни", відколи в 1980-х роках придушила ісламістський повстанський рух, але це було вже щось. За допомогою Росії, Ірану та "Хезболли", а також, як не дивно, Сполучених Штатів, які атакували ІДІЛ, військам Асада вдалося відбитися від повстанців. З роками його режим став контролювати приблизно дві третини території Сирії.

Фокус переклав статтю наукового співробітника Ради з міжнародних відносин Стюарта А. Ріда про ситуацію, що склалася в Сирії.

Зміцнившись при владі, Асад почав їздити за кордон, відвідуючи Москву, Пекін, Абу-Дабі та Тегеран. Здавалося, всі неохоче визнали, що жорсткий силовик залишиться при владі надовго, а "нормалізація" стала девізом не тільки близькосхідних, а й деяких західних дипломатів. У вересні, після 13-річної дипломатичної перерви, Італія призначила свого першого посла в Сирії.

Але раптово, після десятиденного раптового наступу повстанського угруповання "Хайят Тахрір аш-Шам", ця стабільність розсипалася на порох. Сирійська арабська армія буквально розчинилася в повітрі, солдати покинули свої пости і зняли форму. Повстанці взяли Дамаск без бою, а Асада відвезли в Москву. Навіть опозиція була здивована тим, як легко все це сталося.

Раптова, несподівана капітуляція сирійської армії — частина давньої традиції, коли зовні сильні, але внутрішньо тендітні армії швидко, на превеликий подив, руйнуються перед обличчям наступу повстанців. Зовсім недавно, в Афганістані 2021 року, Афганська національна армія, навчена й оснащена Сполученими Штатами на суму 83 мільярди доларів за два десятиліття, розвалилася за лічені місяці, коли до влади прийшли таліби. До цього, у 2014 році, армія Іраку розвалилася, коли ІДІЛ захопив більшу частину країни, включно з містами Фаллуджа і Мосул. Того ж року повстанці-хусити в Ємені за кілька днів захопили столицю Сану і незабаром повалили уряд Абдраббуха Мансура Хаді, який втік до Саудівської Аравії.

У 2013 році те ж саме сталося в Центральноафриканській Республіці, де коаліція повстанців "Селека" за кілька місяців повалила уряд, захопивши столицю Бангі без особливого опору. Опальний президент країни Франсуа Бозізе втік до Камеруну. На півдні, в Заїрі, сили Мобуту Сесе Секо розпалися 1997 року, коли країною прокотилося повстання зі сходу. Коли повстанці наблизилися до його палацу в джунглях, Мобуту, який перебував при владі з 1960-х років, втік до Марокко. Його власна незадоволена президентська охорона обстріляла фюзеляж літака, що злітав.

Час краху неможливо передбачити; у грі "дженга" ніколи не знаєш, який із витягнутих блоків обвалить усю вежу. Проте причини обвалення завжди можна зафіксувати. Знову і знову одні й ті самі чинники знищують військові сили, що ведуть боротьбу з повстанцями.

Перший — це етнічна відособленість. Уряди часто комплектують свої армії, особливо вищий командний склад, своїми етнічними побратимами. У такому підході є свої переваги — більша згуртованість і лояльність, і це перевірений часом спосіб "захисту від перевороту" режиму. У громадянських війнах з етнічною складовою часто неминуче, що урядові війська представляють одну групу, а повстанці — іншу. Однак така практика неминуче породжує невдоволення виключених груп.

У Заїрі на початку 1990-х років половина генералів армії була родом із провінції самого Мобуту, а третина — з його порівняно невеликої етнічної групи нгбанді. У Центральноафриканській Республіці однією з головних претензій повстанців було те, що уряд відмовився інтегрувати деякі етнічні групи до лав збройних сил. Шиїти Ємену вважали, що при суніті Хаді їхні проблеми ігнорувалися. До приходу ІДІЛ іракські військові за прем'єр-міністра Нурі аль-Малікі маргіналізували сунітів. У Національній армії Афганістану таджики в якийсь момент становили понад дві третини командирів, хоча лише чверть населення країни були таджиками.

У Сирії близько 70% усіх солдатів і 80% усіх офіцерів були членами релігійного напряму алавітів, як і сам Асад, хоча ця група становила лише 13% населення. Домінування алавітів було майже повним у Республіканській гвардії — елітному загоні оборони, яким командував один із братів Асада. Призовники з інших громад виявилися не зацікавлені в тому, щоб помирати за офіцерський корпус і режим, який їх не представляє.

Крім того, не можна списувати з рахунків корупцію — вагомий чинник, що роз'їдає армії зсередини. Слабкі уряди часто не можуть дозволити собі купити лояльність своїх солдатів через гідну зарплатню, тож вони заплющують очі на корупцію або негласно її заохочують. Мобуту, який одного разу наказав своїм послідовникам "красти спритно, потроху", двічі очолював масові пограбування, що їх вчиняли розлючені солдати, які не отримували зарплату.

Важливо Сирія — тільки початок: Що не так на Близькому Сході та хто "вноситиме виправлення" в мапу

У єменській, іракській та афганській арміях підвищення по службі отримували не найкваліфікованіші, а ті, хто мав зв'язки або був готовий дати хабар. У платіжних відомостях фігурували тисячі "солдатів-привидів" — неіснуючих посад, створених для того, щоб командири могли привласнювати собі платню. В Афганістані корумпованих офіцерів ВПС підозрювали в контрабанді опіуму і зброї. Багато командирів афганських збройних сил були польовими командирами, які колись були пов'язані з "Талібаном" і чия вірність продавалася за найвищою ціною. Коли 2021 року таліби пронеслися країною, у багатьох регіонах їм не потрібно було воювати — достатньо було заплатити чиновникам і спостерігати, як їхні війська здаються.

Сирійська армія також загрузла в корупції: від вимагання дрібних хабарів з машин, що проїжджають через КПП, до багатомільярдного підприємства з виробництва та продажу каптагону (різновиду амфетаміну). Рядові скаржилися на офіцерів, які крали їхні паливні субсидії і вимагали, щоб солдати, які бажають взяти відпустку, платили за цей привілей.

Корупція в армії погіршує становище населення, підтримкою якого заручаються повстанці. Вона також робить армію менш ефективною, забираючи ресурси в інвестицій в зброю, обладнання та зарплату військовослужбовцям, і деморалізує нижні чини. Як сказав один афганський чиновник авторам доповіді уряду США про розвал афганської армії, "ніхто не хотів помирати за... людей, які прийшли грабувати країну". Те ж саме сталося і в Сирії. Обіцянки Асада в останню хвилину підвищити зарплату сирійським солдатам на 50% навряд чи вистачило б, щоб повернути їм бойовий дух.

Найсуттєвіший фактор, що спричинив розвал сирійської армії, радше зовнішній, ніж внутрішній: втрата іноземних покровителів. Слабким урядам зазвичай потрібна допомога у збереженні контролю над територією, і коли зовнішні сили вибувають із гри, відмова від підтримки може стати тим самим останнім блоком "дженги".

Не випадково армія Заїра розвалилася після закінчення Холодної війни, коли Сполучені Штати більше не потребували Мобуту і безцеремонно кинули його як союзника. Франція, колишня метрополія Центральноафриканської Республіки, приходила на допомогу, коли уряд боровся з повстанцями, але в 2013 році вона дала зрозуміти, що більше не буде цього робити. Коли єменські збройні сили опинилися на межі розвалу, Сполучені Штати, які допомагали уряду боротися з "Аль-Каїдою" на Аравійському півострові, відмовилися поширити свою антитерористичну діяльність на боротьбу з хуситами. І в Іраку, і в Афганістані виведення американських військ призвело до розвалу армії (так само, як задовго до цього в Південному В'єтнамі).

Важливо Як розпочинаються війни. 7 головних воєнних конфліктів сучасності

Безпосередньою причиною розпаду сирійської армії стало різке скорочення іноземної підтримки. У Росії були зв'язані руки в Україні; її ВПС не могли повторити шквал авіаударів, які врятували Асада у 2015 році. "Хезболла" похитнулася після ізраїльських ударів по ній у Лівані, включно з атаками з пейджерами, що вибухнули, і більше не могла поставляти ту кількість бійців, яку мала раніше. Іран, який також зализує рани після ізраїльських ударів, швидко вивів свої збройні сили з Сирії.

Армії недемократичних урядів часто є мікрокосмосом їхніх режимів. Як і сирійські військові, сирійська держава була крихкою, спустошеною багаторічною корупцією і відчуженістю, і ледь трималася за рахунок зовнішньої підтримки. У ретроспективі примітно навіть не те, як швидко впав режим, а те, як довго він протримався.

Про автора

Стюарт Рід — старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин і автор книги The Lumumba Plot.