Від «Оскара» до кінця Росії: чим жив український кінематограф у 2024-му

Наприкінці 2024 року підбиваємо його підсумки традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа та культури. Що було на порядку денному у 2022 році ― читайте за цим тегом, а підсумкові тексти за 2023 рік ― за ось цим тегом. Результати цього медіароку шукайте за тегом #Підсумки року 2024. Раніше ми публікували огляд змін на ринку телереклами за 2024 рік, порівняно з 2023 роком, аналізували основні наративи, які просувала російська пропаганда впродовж 2024 року, також аналізували, як CTV та глобальні тренди змінюють рекламний ринок. Розмову про волонтерські підсумки року з Марією Берлінською читайте тут. Огляд десяти ключових подій медіаринку 2024-го за версією «Детектора медіа» читайте тут. А про 15 подій у світі мереж і технології 2024-го — тут.

2024-й видався для України роком дуже непростим. Але, як не парадоксально, для нашого кіно він почався переможно. «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вперше в українській історії здобули «Оскар» і британську BAFTA в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». А місяцем раніше, наприкінці січня, «Порцелянова війна» Брендана Белломо й Слави Леонтьєва (Україна — США), також уперше для українського кіно, отримала Гран-прі журі конкурсу американської документалістики на кінофестивалі «Санденс».

«20 днів у Маріуполі»

Окрім того, на Берлінському кінофестивалі «Мирні люди» Оксани Карпович — моторошне свідчення злочинів російських окупантів — було відзначене Спеціальною відзнакою екуменічного журі в програмі «Форум».

«Мирні люди»

А вже восени повнометражний дебют Аліни Максименко — родинна хроніка «Зшиті кроки» — пройшов на дві номінації Європейської кіноакадемії («Єврооскар»).

«Зшиті кроки»

Що прикметно, всі чотири картини про війну, всі документальні. За Україною остаточно закріпилася ніша свого роду «кінематографа біди» — як це вже було з країнами колишньої Югославії. Це не добре й не погано — це факт. І, варто зазначити, призи дають не за біду, а завдяки талантам наших кінематографістів.

Що ж до прокату, то тут ситуація принципово не змінилася порівняно з минулим роком. Ігрові фільми національного виробництва були переважно задумані чи завершені ще до повномасштабного вторгнення, тоді як майже вся документалістика знята вже після 2022-го. По суті, «док» зараз служить чимось на кшталт рятівного кола для нашої кіноіндустрії, і, до речі, саме неігрові картини регулярно ставали касовими гітами: ті ж «20 днів…», «Ми, наші улюбленці та війна» (режисерський дебют телеведучого Антона Птушкіна), «Яремчук: Незрівнянний світ краси» (режисер Артем Григорян).

Інколи на екрани виходило шість українських релізів на місяць (в травні), інколи — жодного (в червні й липні). З другого боку, всі заплановані фестивалі відбулися, хай і не завжди у звичний для них час: Docudays UA, Одеський (цього разу в Києві), Тиждень кінокритики, «Молодість», глядацького кіно Миколайчук Open, квір-кіно Sunny Bunny. До речі, якщо говорити про квір-кіно, то цьогоріч відбулася історична подія: вперше в прокаті опинився фільм на ЛГБТ-тематику — чорна комедія «Уроки толерантності» (режисер Аркадій Непиталюк). У гомофобів, це, звісно, викликало вкрай нервову реакцію, однак жодного показу не було скасовано.

«Уроки толерантності»

Однак чи не головним призом для всієї кіноспільноти стала подія, ніяк не пов’язана з фестивалями, кінотеатрами тощо. Це — відставка Марини Кудерчук із посади голови Держкіно. В історії українського екранного мистецтва Марина Миколаївна безумовно запам’ятається винятковим вмінням генерувати скандали різного ступеня гучності та воістину монументальним рівнем непрофесіоналізму. Однак ситуація з адмініструванням кінопроцесу лишається складною. Вибори нового складу Ради з питань підтримки кінематографії пройшли, скажімо так,суперечливо, легітимність останнього пітчингу — розподілу коштів на зйомки фільмів — лишається під питанням, а над Довженко-центром продовжуєте висіти убивчий наказ про реорганізацію, виданий тою-таки Кудерчук.

Та хочеться все ж закінчити оптимістично. Недавно оголосили короткий список «Оскара», і там є дві українсько-американські продукції — вищеназвана «Порцелянова війна» й «Одного разу в Україні» (співрежисери Бетсі Уест, Ерл Мак, Тетяна Ходаківська) в номінаціях «Найкращий документальний повнометражний фільм» і «Найкращий короткометражний фільм».

«Порцелянова війна»

Уже в січні на «Санденсі» в конкурсі світової документалістики покажуть нову роботу Мстислава Чернова — «2000 метрів до Андріївки», а на Роттердамському фестивалі — ретроспективу Сергія Маслобойщикова, короткометражку Юрія Репіка «С. Параджанов. Відкладена прем’єра» (1995) і кіноесей Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія».

Росія обов’язково закінчиться. А наше кіно — ні.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»