Магія зимових свят: звідки прийшли до нас ялинка та Дід Мороз

Чи замислювалися ви коли-небудь, чому напередодні Різдва та Нового року ми прикрашаємо ялинку, чекаємо на подарунки від Миколая чи Санти, вішаємо на двері вінок із ялинових гілок? А хтось іще пам’ятає Діда Мороза з червоним мішком і Снігурку. Все це здається настільки звичним, що часом нам важко згадати, коли саме воно увійшло в наше життя. Але за кожним новорічним символом ховається своя магія та багатовікова історія, переплетена з міфами, релігією й навіть політикою. Приготуйтеся вирушити в подорож сторінками історії, щоб розгадати таємниці цих улюблених свят.

Можливо, ви звертали увагу на те, що традиції святкування передноворічних і різдвяних свят в Україні мають багато спільного з традиціями європейських народів. Це й не дивно, адже наші пращури належали до германо-балто-слов’янської групи індоєвропейських племен, народи якої потім розселилися-розпорошилися по світу. Й усі наші обряди пов’язані з ушануванням Сонця в різних його астрономічних фазах: зимове сонцестояння, весняне, літнє й осіннє. Зимові свята — це, наприклад, античні Сатурналії-Брумалії, скандинавський Йоль, слов’янська Коляда. Ось чому в сценаріях наших свят стільки спільного. Однак вони мають локальні особливості, які залишили слід у сучасних традиціях.

Біло-червоний одяг Санти та хвойний віночок на дверях

Усі ці святкові атрибути пов’язані зі стародавнім скандинавським святом Йоль. Одна з його традицій — чіпляти на вхідні двері колесо з ялинкових гілок як символ обертання Сонця. У день зимового сонцевороту (22 грудня) — народження нового Сонця — до оселі угро-фінів на оленях приїздив шаман для святкового камлання, тобто ритуального спілкування з духами під звуки бубна та співи. На честь свята він вбирався в червоно-білі кольори біостимулятора — мухомора, настій із якого на джерельній воді у відомих йому пропорціях розвозив «парафіянам» для дотримання ритуалу та забезпечення святкового настрою. Тоді суворими зимами всі жили в землянках, що обігрівалися «по-чорному», тож шаман, власне, потрапляв до осель через димар, який був суміщений із входом. Звісно, в мешканців були діти, які отримували від шамана нехитрі саморобні дарунки з деревини та шишок, бо ж він готувався до свята, а діти на нього чекали. Звали шамана Йоулупуккі.

Сьогодні символіка Йолю залишилася в обрядовості європейських народів у образі Санти на летючих оленях, який скидає подарунки через димар, не кажучи вже про загадковий Дух Різдва — так мало в цьому дійстві догматично християнського. У Швеції Санта Клауса називають Юленіссе, в Норвегії — Юлетомте, а в Данії — Юлеманден. Схоже його йменували слов’яни. Проте після християнізації, коли всіх язичницьких богів демонізували й принизили, він став Йолопом, несерйозним блазнем.

Християнські місіонери жалілися, що слов’яни міцно тримаються старої віри, й називали їх «поганими, що кланяються ідолам» у викривальних «Словах» ХІ століття. Проте священники розуміли, що краще хитрувати й пристосовувати, зокрема зводити церкви на усталених язичницьких місцях, колишніх капищах і священних горах, суміщати старі свята з новими.

Святковий карнавал і павучок із соломи

До речі, чи звертали ви увагу на те, що у щедрівках часто згадуються пташки?

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати…

І це не випадково — колись слов’яни святкували Новий рік не взимку, а на весняне рівнодення — кінець березня (Масницю, Колодій), що було пов’язано з початком річного аграрного циклу (польовими роботами). Тоді ж влаштовували карнавальні процесії з опудалами, пекли круглі млинці — маленькі символи Сонця й навіть влаштовували жертвоприношення, які згодом замінили на сміхові «побиття» учасників ходи в масках тварин. Але офірували не лише тварин. Пам’ятаємо давню слов’янську казку «Снігуронька», де йдеться про те, що всі молоді люди перестрибнули через святкову ватру, а одна дівчина — ні. Начебто вона була зліплена зі снігу, а прийшла весна… Чарівні слов’янські казки містять під дидактичним нашаруванням відгомін прадавніх язичницьких ритуалів. А Новий рік — це перезапуск соціальної системи в космічному вимірі. Громада має забезпечити собі врожай, уникнути голоду, захиститися від зовнішніх ворогів — тобто вижити й жити далі в добробуті та з потомством. Тому й спалювали жертви з обраних, адже мета виправдовувала засоби. Нині ми — християни, а жертвоприношення — дикі звичаї, залишені в глибині століть.

Сьогодні на зимові свята в оселях ставлять ялинку, а колись у хатах наших пращурів ушановували останній незжатий сніп, називали його Дідухом, адже в ньому як в останньому притулку містився Дух поля — Польовик. На зимовий сонцеворот пращури плели з його соломи Павука й вішали під стелю на честь Світотворення, імітуючи тим самим діяльність богів. В уявленнях кельтів (галів), які жили по сусідству зі слов’янами, світ також був зітканий богом Огмою. Балти теж сплітали гіммелі, що колихалися від руху повітря над обіднім столом на зимові свята.

Святий Миколай із подарунками та ялинка

Вже за християнства в грудні до українських дітей із подарунками приходив святий Миколай Зимовий, який колись був реальним єпископом Мир Лікійських (сучасне місто Демре в Туреччині). Проте тут його полюбили, «одомашнили» та вважали, що «Микола Чудотворець Богом буде, коли Бог помре». Ось такими несвідомими неофітами ми колись були.

Невдовзі до атрибутики зимового свята долучилась ялинка, хоча всі народи здавна вшановували Світове дерево як світову вісь, просто в різновидах: єгиптяни — пальму, кельти — дуб, скандинави — ясень, німці — ялинку, тюрки — березу, японці — сакуру. Українці здавна оспівували вишню. «Садок вишневий коло хати…» — це в нас як священний гай біля рідної оселі. Ялинку ставили в Європі на Різдво від доби Середньовіччя, називаючи її «Христовим деревом», а в Україні вона була відома спочатку як «Німецьке дерево», але традиція прижилася й адаптувалася під наші реалії. Адже українці здавна святкували Коляду (аналогічно античним Календам), коли «колядували» під час зимового карнавалу на спільну жертву для бога Сонця. Тим паче цар Петро І 30 грудня 1699 року (на той час 20 грудня 7208 року) постановив святкувати Новий рік 1 січня за прикладом усіх християнських народів.

Свято Нового року та Дід Мороз зі Снігуркою

Комуністичні ідеологи почали активно насаджувати нові ритуали, аби усунути з колективної пам’яті традиційні свята й обряди, адже всі культури народів СРСР мали переплавитися в революційному тиглі в єдину «соціалістичну культуру». Приміром, хрестини замістили «звіздинами», «суботники» та «недільники» проводили в усталені терміни відвідування синагог і церков, хресні ходи з корогвами обернули на демонстрації з портретами радянських вождів.

Проте українці таємно зберігали різдвяну обрядовість. Якщо різдвяні вертепи радянська влада розганяла, то ялинку або хоча б її прикрашені гілки встановлювали в оселях за заштореними вікнами. Тому партія вирішила вилучити новорічне свято з релігійного контексту, змістивши його на календарний Новий рік.

За два дні до нього, 28 грудня 1935 року, один із тогочасних керівників УРСР Павло Постишев надрукував невеличку замітку «Давайте влаштуємо до Нового року дітям хорошу ялинку!». Це схвально сприйняли батьки на радість дітям. Так до осель офіційно повернулася прикрашена ялинка, увінчана замість різдвяної п’ятиконечною зіркою, аналогічно до рубінових зірок на баштах Кремля. Набір новорічних персонажів явно пройшов суворий партійний відбір: з’явився Дід Мороз (в українських казках є Морозко — грізна персоніфікація зимового явища), до нього додалася Снігуронька як мікс казкової Снігової королеви (за функцією) та Білосніжки (за віком), проте в традиційному російському вбранні з кокошником. Адже слов’янська Снігуронька мала навесні померти. Засобом пересування було обрано кінну «русскую тройку». До почту Діда Мороза додався маленький хлопчик, який утілював Новий рік аналогічно до невизначеного Духу Різдва або різдвяних ельфів, помічників Санти. Проте радянський хлопчик носив червоне вбрання, мав червоний прапорець із номером прийдешнього року й був схожий на піонера. Його міфологія явно не була достеменно продумана, але він не виростав, залишаючись однолітком для дітей, які вірили в Діда Мороза.

На новорічних перформансах, так званих ялинках, які влаштовувалися в Палацах спорту або культури, радянські діти єдиний раз на рік їли грузинські мандаринки, загорнуті поштучно у фольгу, й досхочу ласували цукерками, що їх давали в профспілковому наборі «від Діда Мороза» після вистави. До свята хлопчиків одягали переважно в костюми зайчиків, а дівчаток наряджали сніжинками. Не варто було виділятися, бо інакші поодинокі персонажі (білочки, метелики, ведмедики, мушкетери) впадали в око й замикали увагу на себе. Діти раділи, бо починалися двотижневі шкільні канікули, на них чекали санки й ковзанки на засніжених вулицях. Про Бога, звісно, забули, як і було задумано. Так проминали зимові свята в країні, що проминула. Наразі народи, які були заручниками СРСР, відроджують свої традиції або розвивають і модернізують.

Отже, Новий рік і Різдво для нас — не просто час для святкування, а й подорож у минуле. Традиції, що здавна передавалися з покоління в покоління, й далі живуть серед нас, хоч і змінюються з часом. Та одна річ залишається незмінною: ми продовжуємо вірити в магію цих свят. І коли прикрашаємо ялинку чи чекаємо на подарунки від Миколая, відчуваємо, що ці звичаї, хоч і загублені в часі, знов оживають і дарують нам частку новорічної магії, яку ми так любимо.