Путін зациклився на Україні: як Росія втратила весь світ, намагаючись захопити чотири області

У 2015 році, коли президент Росії Володимир Путін на прохання диктатора Башара Асада ввів війська в Сирію, він переслідував кілька цілей. Він хотів допомогти Росії вийти з міжнародної ізоляції, в якій вона опинилася після анексії Криму в 2014 році. Він хотів повернути Росії вплив на Близькому Сході, де її присутність ослабла після розпаду Радянського Союзу. Він хотів затвердити Росію як світову державу, здатну підтримувати своїх союзників і припиняти спроби повалення дружніх урядів. Втручання у справи Сирії також дало змогу Росії взяти на себе роль захисника християн на Близькому Сході — роль, від якої, на думку Путіна, відмовилися занепадницькі західні держави, і місію, що цілком відповідала бажанню Путіна представити Росію як останній бастіон християнських цінностей у Європі.

Після стрімкого краху режиму Асада Путіну майже нічого показати в межах цієї потрійної програми. Росії загрожує втрата військових баз на Близькому Сході, і вона не виявила особливого піклування про сирійських християн, яких, як вона заявляла, захищає, коли світський уряд Асада було повалено ісламістською організацією "Хайят Тахрір аш-Шам". А ізоляція Росії від міжнародного співтовариства тільки посилилася після вторгнення в Україну 2022 року.

В основі втручання Росії лежало послання малим країнам, які не мають тісних зв'язків із західними державами: приєднуйтесь до нас, і ми захистимо вас від підтримуваних Заходом змін режимів. Протягом майже десятиліття це послання здавалося правдоподібним. Однак тепер усе виглядає інакше. Путін, який зосередився на досягненні повної перемоги над Україною, відсунув інші зовнішньополітичні цілі Росії на другий план і позбавив її одного з найбільших зовнішньополітичних успіхів. Падіння Асада позбавляє Росію права претендувати на роль гаранта стабільності режиму для союзних урядів. Доти, доки в Україні триває війна, вона залишатиметься нездатною експортувати безпеку за кордон.

ДУЖЕ ЗАТРЕБУВАНА ПРИСУТНІСТЬ

Від самого початку участь Росії в Сирії була пов'язана з Україною. Москва сприймала "арабську весну" 2010-х років як продовження протестів на Майдані в Києві та "кольорових революцій", що сколихнули пострадянські країни десятиліттям раніше, — усі ці події Путін розглядав як можливі репетиції для можливого повалення його власного режиму. Зовні, звичайно, Путін представляв російську інтервенцію в Сирії як антитерористичну операцію. Хоча Захід відкинув пропозицію Росії про партнерство в боротьбі з "Ісламською державою" (також відомою як ІДІЛ) у Сирії, він прийняв реальність участі Росії у війні проти спільного — або, принаймні, сумiжного — ворога. Сполучені Штати, Туреччина і кілька країн Перської затоки встановили канали військового зв'язку з Росією, яку перестали обговорювати виключно як міжнародного ізгоя, як це було після анексії Криму.

Тим часом, щоб підтримати режим Асада, Росія поглибила свої відносини з Іраном, створивши спільну військову комісію, поставивши Тегерану ракети С-300, незважаючи на заперечення США, і працюючи в обхід міжнародних санкцій. Путін також не став ухилятися від суперечок з Туреччиною щодо її підтримки сирійських повстанців, дійшовши до введення торгових санкцій проти Анкари. Проте його військове втручання не переросло в конфлікт із регіональними сунітськими державами, який передбачали критики Путіна. Хоча російсько-турецькі відносини коливалися між ворожістю і дружбою (Путін підтримав президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана під час спроби перевороту 2016 року), країни Перської затоки з повагою поставилися до демонстрації Москвою військової потужності в проблемному конфлікті, який раніше виявився важковирішуваним. Асада було відновлено в Лізі арабських держав, контакти на високому рівні між Росією і країнами Перської затоки стали частішими, торгівля між Росією та Об'єднаними Арабськими Еміратами збільшилася, а Саудівська Аравія і Росія почали координувати нафтову політику.

Цей теплий прийом поширився не тільки на Близький Схід. Країни Африки, Центральної Азії і, меншою мірою, Латинської Америки знайшли здатність Москви захистити союзний режим від внутрішніх потрясінь і повалень обнадійливою. Раніше Росії було важко уявити себе як переконливого інвестора або експортера технологій, крім будівництва атомних станцій і постачань зброї. Але успішний захист Асада дав змогу Кремлю продати себе як експортера безпеки, як офіційно через російські збройні сили, так і неофіційно, через найманців, як-от воєнізована компанія "Вагнер", яка воювала на землі разом із сирійською армією, "Хезболлою" і Корпусом вартових ісламської революції, тоді як російські збройні сили діяли переважно в повітрі.

Подача була ефективною: уряди африканських країн, включно з режимами в Буркіна-Фасо, Центральноафриканській Республіці, Чаді, Лівії, Мадагаскарі, Малі, Мозамбіку і Південному Судані, а також світські пострадянські режими в Центральній Азії, як-от Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан, скористалися пропозицією російських військ і найманців у боротьбі проти озброєних партизанів, ісламістських і сепаратистських груп, а також для навчання місцевих збройних сил і служб захисту. Для центральноазійських урядів Росію вже давно розглядають як захисника від внутрішніх заворушень, викликаних ісламістами і підтримуваною Заходом політичною опозицією, а сирійська інтервенція зміцнила це уявлення.

Запобігши поваленню Асада і повернувши під контроль Асада більшу частину території, яку Сирія втратила для повстанців, Росія продемонструвала, що може вплинути на перебіг подій у регіоні та навіть переломити його. Водночас країнам Перської затоки пропонували інвестиційні проєкти в Росії та надавали дипломатичну підтримку з боку Кремля. У 2018 році Об'єднані Арабські Емірати підписали з Росією угоду про стратегічне партнерство, а до 2021 року стали найближчим партнером Росії на Близькому Сході, а товарообіг між двома країнами зріс до 9 мільярдів доларів у 2022 році. Обсяг катарських інвестицій у Росію досяг 13 мільярдів доларів. Раніше прохолодні відносини між Радянським Союзом і монархіями Перської затоки, зумовлені радянською підтримкою революційних груп і урядів у регіоні, а також пострадянська напруженість, викликана війною Росії в Чечні, конкуренцією на ринку вуглеводнів і тіснішими зв'язками Путіна з Іраном, поступилися місцем зближенню. Сирійська інтервенція стала каталізатором нової міцної ролі Росії на Близькому Сході.

НЕ ГОДНІ ЗАБЕЗПЕЧИТИ

Відмова Росії від режиму Асада заради залучення додаткових ресурсів для боротьби з Україною наочно демонструє, що Путін готовий пожертвувати всім заради повної перемоги у війні. Хоча Путін намагається зобразити себе реалістом, він поглинений Україною, виключаючи майже всі інші зовнішньополітичні імперативи.

У більшості країн Африки, Азії, Латинської Америки та Близького Сходу Росії вдалося представити свою війну в Україні як боротьбу за спільну справу: менш орієнтований на Захід світовий порядок, більшу незалежність і децентралізацію фінансової системи, а також можливість ігнорувати критику Заходу щодо порушень прав людини та антидемократичних урядів, яку деякі незахідні країни вважають лицемірною. Багато країн, включно з Китаєм, Індією, В'єтнамом і колишніми радянськими республіками в Центральній Азії, побачили можливості в ізоляції Росії від Заходу. Коли західні фірми та інвестори закрили свої магазини в Росії, незахідні гравці вийшли на російський ринок і допомогли Росії обійти санкції. Падіння Асада не матиме негайного впливу на спроби цих компаній і урядів отримати вигоду з ізоляції Росії. Але видовище стрімкого краху російського союзника може змінити їхню готовність до співпраці з Росією на шкоду відносинам із Заходом.

Здатність Росії надавати військову силу своїм союзникам означала, що її послуги із гарантування безпеки були затребувані як на Близькому Сході, так і в Африці, але падіння Асада, ймовірно, призведе до зниження цього попиту. Військові бази Росії в Сирії, доступ до яких вона може втратити, давали їй змогу заправляти кораблі та літаки і постачати війська в обидва регіони. Без фізичної присутності на Близькому Сході зробити це буде набагато складніше. Успіх повстанців у Сирії також демонструє обмеженість російських пропозицій у сфері безпеки та економіки для союзників по всьому світу. Москва успішно допомогла Асаду відновити військовий і політичний контроль над більшою частиною країни, але виявилася не годна завдати вирішального удару по опору в довгостроковій перспективі.

Росія також не змогла сприяти економічному розвитку Сирії і замінити західні інвестиції, які хлинули в країну в перші роки правління Асада, а потім вичерпалися під час "арабської весни". Сирія так і не змогла вибратися з економічної чорної діри, в яку вона провалилася під час громадянської війни, коли ВВП на душу населення скоротився в два–три рази. У районах, контрольованих ісламістськими повстанцями, підтримуваними Туреччиною, рівень життя в кінцевому підсумку перевищив показники регіонів, керованих Дамаском за підтримки Росії та Ірану. У контрольованому повстанцями Ідлібі є електрика, паливо, вода і набагато менше дефіциту продовольства. Загальний обсяг торгівлі Росії з Сирією ніколи не перевищував 700 мільйонів доларів на рік — менше, ніж торгівля Туреччини з відносно невеликими ділянками території, контрольованими повстанцями.

МОНОМАНІЯ

Росія в кінцевому підсумку переживе падіння Асада і можливу втрату своїх військових баз у Середземномор'ї. Росіяни завжди ставилися до сирійської експедиції з обережністю і байдужістю; ідея відправлення солдатів у далеку мусульманську країну ніколи не була популярною і викликала спогади про радянську війну в Афганістані. Росіяни були задоволені невеликою, високотехнологічною, переважно повітряною війною, що ведеться з обмеженими силами на землі. Висвітлення сирійської інтервенції допомогло сформувати очікування "спеціальної військової операції" в Україні як швидкої перемоги десь далеко, швидкого джерела гордості, яке не потребує жертв з боку суспільства або участі непрофесійних солдатів. Коли вторгнення 2022 року не увінчалося негайним успіхом, віддалені успіхи в Сирії стали неприємним контрастом із похмурою реальністю війни в Україні. Зараз, коли війна триває вже третій рік, Путін втратив ще один сирійський ефект: віру своїх громадян у здатність Росії швидко вигравати війни шляхом технологічної переваги.

Росія, Іран і багато інших країн критикують американські військові інтервенції як зарозумілі, такі, що не знають місцевих умов і нездатні створити ні стабільні режими, ні ефективні структури безпеки. Можна було б очікувати, що Росія, яка відіграє роль противаги підтримуваним Заходом режимам на Близькому Сході, та Іран, який є регіональним важковаговиком, розумітимуть місцеву динаміку. Але вони не змогли стимулювати економічне зростання в Сирії і залучити інших на бік Асада. Інвестори з країн Перської затоки, Індії та Китаю не потягнулися в Сирію під російські та іранські гарантії безпеки. Тепер, коли Росія звертається до Ердогана по допомогу в евакуації своїх військових і цивільного персоналу із Сирії, вона опиняється в тій самій ролі, в якій колись звинувачувала Сполучені Штати: країни, далекої від справ і динаміки регіону, витісненої місцевими політичними гравцями, не зацікавленими в присутності чужинців.

Важливо Сирія — тільки початок: Що не так на Близькому Сході та хто "вноситиме виправлення" в мапу

Зосередженість Росії на війні в Україні допоможе Путіну і росіянам загалом ігнорувати незручні запитання щодо Сирії, наприклад, що трапилося з грошима та ресурсами, які Росія вклала в цю країну, або чому російські служби безпеки, які зараз ефективно управляють країною, неодноразово опинялися застигнутими зненацька: готовністю України до опору, заколотом лідера "Вагнера" Євгена Пригожина в червні 2023 року, вторгненням України в Курську область минулої осені, а тепер і стрімким крахом режиму Асада. Однак ці запитання ставитимуть і партнери Росії в інших країнах. Стало зрозуміло, що Росія не здатна забезпечити своїм союзникам військову підтримку та економічний розвиток, поки вона веде війну, і режими, які раніше зверталися до Росії за підтримкою, звернуть на це увагу. Зараз Росія просуває версію про те, що вона врятувала життя і свободу Асада, у такий спосіб виконавши свої гарантії, позбавивши його долі Муаммара Каддафі в Лівії. Але союзники Москви явно очікують набагато більшого від експортера стабільності та безпеки режиму.

Правителі, які сподіваються на допомогу Росії, можуть бути неприємно здивовані тим, як швидко вона прагне налагодити контакти з новими лідерами Сирії. Ще до відходу Асада російське телебачення перестало називати "Хайят Тахрір аш-Шам" терористичною організацією. Зовсім нещодавно глава Чеченської Республіки Рамзан Кадиров, явно зі схвалення Кремля, запропонував зняти з "Хаят Тахрір аш-Шам" ярлик "терориста", а уряд дозволив посольству Сирії в Москві підняти прапор повстанців. Тепер Москва встановлює прямі контакти з новим сирійським урядом, намагаючись завоювати його прихильність, наголошуючи, що, незважаючи на попередні спроби підтримати світського лідера проти релігійних фундаменталістів, вона бачить себе як глобальний бастіон релігійного консерватизму.

Путін намагався представити невдачу Росії в Сирії як перемогу, стверджуючи, що Росія запобігла створенню "терористичного анклаву" в країні. Однак падіння Асада (і байдужість Росії до краху його режиму) говорить про те, що турбота про Сирію або будь-яку іншу державу-клієнта була підпорядкована Путіним його головному прагненню завдати Україні рішучої поразки. Водночас рішення Путіна віддати пріоритет Україні не слід сприймати як повну відмову Росії від амбіцій за межами свого найближчого оточення. Втрата Сирії, найімовірніше, просто підвищила ставки у війні в Україні. За задумом Путіна, Україна стала переломним моментом у глобальній боротьбі між західною елітою і новим порядком, очолюваним Росією: щойно Україна впаде, Росія сподівається захопити Грузію і будь-яку іншу територію, яку забажає, і знову представити себе сильним покровителем для країн усього світу.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Сирія — школа звірства. Як Росія перед Україною тренувала терор проти цивільних