Вибори-2024: чи справді ми живемо в демократичному світі?

Рік, що минає, увійде в історію як рекордний за кількістю виборів. Міжнародні дослідницькі структури й досі не можуть дійти згоди, скільки ж виборів мало пройти і скільки реально відбулося. Але точно відомо, що очікування були перевершені: вибори відбулися навіть там, де не планувалися, наприклад у Японії. У цілому йдеться про більш як 100 виборів різного рівня на всіх континентах. У них взяло участь більше половини населення планети. Не всі вони були демократичними і не всі результати визнані міжнародною спільнотою, але, на жаль, дієвих інструментів впливу на захоплення влади внаслідок порушень на виборах не існує. Лукашенко, Путін, Мадуро не є легітимно обраними, проте залишаються при владі. Так само опозиція і президентка країни не визнали виборів у Грузії. У слабких духом все це породжує сумніви в універсальності демократії як інструменту зміни влади волею більшості. Виявляється, захоплювати владу цілком можливо і прикриваючись урнами для голосування, якщо у розпорядженні узурпаторів є апарат насильства.

Власне кількість виборів є свідченням того, що демократія жива і більшість землян прагнуть жити у політичних системах, які передбачають делегування влади, її підзвітність і змінність. Це, начебто, добра новина, але вона має і зворотній бік. Якщо проаналізувати результати волевиявлення в різних куточках світу, виникає питання не стільки щодо кількості виборів, скільки їх якості. Занадто багато результатів голосувань викликали і досі викликають щонайменше здивування, а деякі — серйозну стурбованість.

Цілком очевидним є зростання консервативних, якщо не сказати праворадикальних настроїв навіть у країнах з давніми і міцними ліберальними традиціями, формування політик, що ґрунтуються на застосуванні сили, націоналізмі і крайньому популізмі. Складається враження, що маятник настроїв людства починає шлях у зворотному напрямку — від цінностей ліберального світового порядку і глобалізації в рамках концепції мирного співіснування на основі міжнародного права, до консерватизму, самоізоляції і протекціонізму; від діалогу до погроз і власне застосування сили.

Можна зробити висновок, що на сучасному етапі вибори стали не тільки ознакою, а й інструментом суспільної еволюції (або, навпаки, регресу). Зрілість суспільств і ступінь їх еволюційного розвитку значною мірою віддзеркалюються у спроможності забезпечувати зміну влади мирним шляхом, з повагою до законів і опонентів. У тих випадках, коли вибори призводять до результатів, гірших за диктатури, має місце регрес, який характеризується незрілістю поглядів суспільства на причини і наслідки кризових явищ як у геополітиці, так і внутрішньому житті тієї чи іншої країни.

Здавалося б, у сучасному перенасиченому джерелами інформації світі не існує перепон для вдумливого аналізу і розуміння справжніх причин подій, які викликають значний суспільний резонанс. Але вони є. Поряд з джерелами надійної інформації виникли не менш потужні джерела дезінформації. Приклад нищівної деградації Твіттера у Х і його безконтрольного застосування під час цьогорічних виборчих перегонів у США на користь одного з кандидатів є дуже показовим. Ілон Маск відкрив скриньку Пандори: тепер й інші олігархи будуть шукати контролю над начебто об’єктивними і однаковими для всіх алгоритмами соціальних мереж, з яких складається сучасна матриця реальності. Цифрова диктатура — це лише одне з новітніх явищ, яке стало дієвим політичним інструментом впливу у ході виборчих перегонів. Для того, щоб з нею впоратися, слід відкласти всі інші підручники і вчитися насамперед критичного мислення. Поки що, як особливо яскраво свідчать результати виборів у США, це не дуже поширене явище.

Результати виборів мають безпосередній вплив на геополітику, і наступного року ми зможемо переконатися в цьому повною мірою. Початок роботи нової адміністрації США, урядова криза і, знову-таки, вибори у Німеччині, президентські вибори у Польщі і Білорусі — все це події, які визначатимуть і рівень підтримки України, і ефективність санкцій до агресора, і врешті-решт терміни закінчення війни. З цієї точки зору, здорова налаштованість на застосування сили по відношенню до фашистської Росії, про яку згадувалось під час перегонів, є позитивним фактором, особливо на тлі нескінченої нерішучості, якщо не сказати інфантилізму, ідеологів «не-ескалації». Важливо тільки, щоб брехня, популізм і пропаганда, тобто звичайні інструменти маніпуляцій суспільною думкою, не завадили розгледіти, на чиєму боці правда. Ракети мають летіти у протилежний бік.

Це той випадок, коли хочеться помилитись, але, скоріше за все, нас чекає подальше злиття Росії та КНДР у військовий союз за участі Ірану. Цей союз за особливо несприятливих для України обставин може бути підтриманий КНР. В обмін на вступ у війну проти України Північна Корея вже отримує нафтопродукти та ракетні технології від Росії, які дозволять їй істотно підвищити рівень загрози по відношенню до країн-сусідів, створити ракетоносії, які досягатимуть території Сполучених Штатів. У цьому зв’язку багато чого залежатиме від діалогу Дональда Трампа і Сі Цзіньпіна. Очільник КНР вже висловився за встановлення якщо не дружніх, то, принаймні, конструктивних відносин з новою адміністрацією США, навіть не зважаючи на попередній негативний досвід і неприховану антикитайську риторику під час президентських перегонів. Не можна виключати, що саме в діалозі двох наддержав і здійснюватиметься пошук рішення північнокорейської проблеми. Питання лише у тому, що приборкання Кім Чен Ина більше цікавить США та їхніх союзників, ніж КНР (і зовсім не цікавить Росію), тож діалог з цього питання не буде збалансованим.

У новому році варто очікувати значного підвищення інтенсивності дискусій з питань безпеки у трикутнику США—Японія—Південна Корея (можливо також за участю Тайваню). Країни, які знаходяться буквально поряд з КНДР, дедалі гостріше відчувають стрімко зростаючу загрозу. Цілком ймовірно, дедалі частіше у Східній Азії лунатиме абревіатура НАТО (Європа не менше за США зацікавлена у збереженні миру у Східній Азії), яка дуже не подобається Пекіну. Очевидно, російська пропаганда зробила свою справу і твердо переконала Сі Цзіньпіна, що оборонний трансатлантичний блок якимось чином загрожує інтересам Китаю у Індо-Тихоокеанському регіоні. Наразі КНР утримується від втручання у ситуацію навколо вступу КНДР у війну проти України, яка відбувається дуже близько від кордонів НАТО. Офіційна позиція Пекіна полягає у тезі, що відносини між РФ і КНДР є суверенним правом двох країн і КНР не може у них втручатись. Але ж при цьому просто замовчується факт безпекових гарантій, які КНР надала КНДР ще у 1961 році, і тому в разі втягування КНДР у війну з можливим перенесенням її на Корейській півострів залишитися осторонь Пекіну буде важко.

Переконлива перемога Дональда Трампа і навіть контроль республіканців над Конгресом зовсім не гарантують його адміністрації м’якого урядування. Деякі з тих, хто був номінований на високі посади, мають радикальне бачення функціонування урядових агентств, тому виникають сумніви щодо їх безболісної трансформації. Можливості урядової бюрократії США не варто недооцінювати. Конфлікти між відомствами і персоналіями цілком можуть стати реальністю, щойно мине переможна ейфорія. У ході американських виборів мільярдери перемогли мільйонерів, і закінчення перегонів — це тільки перемир’я. З цього приводу журналістка «Файненшл Таймс» Рана Форухар зазначила, що тепер «США є не острівком стабільності, а, скоріше, ризиком, від якого треба захищатися». Після 20 січня у нас буде можливість переконатися, чи песимістичні настрої в Європі є виправданими.

Усе це додасть невизначеності у й без того вкрай складній ситуації навколо формування нового мультиполярного світу. Держави, як відомо ще з часів Джона Ф.Кеннеді, не можуть бути сильнішими ззовні, ніж вони є усередині. Закриття США для світу матиме наслідком потужний дрейф «середніх» країн у бік Китаю, тож неминуче повернення Вашингтона у геополітичний простір може бути болісним. Окрім кластерів економічно афілійованих з Китаєм країн по інший бік цивілізаційного рифту США можуть зіткнутися з новою реальністю у вигляді військового блоку агресивних ядерних держав, впоратись з якими буде вкрай складно. Нерішучість і бездіяльність «сірих» лідерів у стані демократичних країн у попередні історичні періоди має бути виправлена, інакше Карибська криза буде згадуватись у підручниках з конфліктології для студентів лише як дрібний епізод з історії минулого століття.

Наразі складно очікувати, що саме наступного року група розвинутих країн нарешті усвідомить глобальну небезпеку, яка походить від затягування війни і неспроможності діяти рішуче з метою її припинення. Крім того, якщо питання, які турбують «Глобальний Південь» і які майстерно використовуються Китаєм, Росією та їхніми сателітами для критики Заходу, не знаходитимуть відповіді, то не тільки настрої виборців «дрейфуватимуть» від ліберального порядку денного до більш радикального, а й політика цілих країн. Можливо, неминучий виклик щодо більшої самодостатності, з яким зіткнуться країни «сімки» і ЄС після 20 січня, стане поштовхом для формування більш інклюзивних і відкритих політик, але до цього ще мають обрати нових лідерів Німеччина і Польща. За цих умов для України правильним кроком виглядатиме формування тіснішого кола друзів з числа сусідів — як наших, так і тих, що межують з Росією, використання всіх наявних резервів всередині країни заради перемоги, здійснення спроб налагодити змістовний діалог з новою адміністрацією США.

В умовах стратегічної невизначеності, яка, очевидно, буде переважаючим трендом 2025 року, легше адаптуватись буде тим, хто зможе забезпечити більшу внутрішню стійкість. Про це вже активно говорять не тільки в Європі, а й у Східній Азії. Минулий рік засвідчив, що самі по собі формальні демократичні процедури і капіталістичні відносини в економіці не є панацеєю від приходу до влади диктаторів і руйнівних ревізіоністів. Конфлікти майбутнього відбуватимуться зовсім не за сценарієм Хантінгтона. Тож до зіткнення з неминучою реальністю варто добре підготуватись.