Ілюзія театрального ренесансу, рік 2024-й

Наприкінці року традиційно прийнято підбивати підсумки, узагальнювати тенденції, нагороджувати за здобутки року, що минає, й навіть намагатися робити прогнози на наступний рік. Театральна царина не є винятком. Тут і підбивали, й били (не лише словами), й сумували, й устигли (щоправда, не всі) передбачливо спланувати репертуар на початок наступного — 2025 року. Життя триває! Але війна, на жаль, також...

Якщо 2022 року про театр згадували дуже стримано й у контексті «не на часі», то поступово це змінилося. Необхідність лікувати душі мистецтвом, відчувати єдність у глядацькій залі та хоч на короткий проміжок часу відволіктися від жахливої воєнної реальності вже 2023-го зробили театр одним із головних «психологів» країни. Щоправда, ціни на квитки в деяких столичних і львівських театрах істотно обмежили доступ глядачів до «театральної медицини». 2024 року ці тенденції продовжились, а ілюзія нормального життя лише утвердила явище театрального ренесансу.

Епоху Ренесансу (XIV–XVII ст.) дослідники характеризують проявами гуманізму, утвердження гідності та краси реальної людини, її розуму та волі, творчих сил. Театральний український ренесанс 2024 року проявився інакше, ніж його «далекий предок», — популярністю відвідування театрів, ажіотажем і чергами за квитками, появою нової когорти глядачів (тік-токерів і світського бомонду), приїздом іменитих європейських режисерів та прибутками, які традиційно підрахували й навіть склали в рейтинги. Та що гучніше гриміли гармати на фронті, то тихішими були театральні музи поблизу його лінії.

Трагедія втрат. Епізоди

2024 року продовжилася вже багаторічна тенденція нетеатрального жанру реального життя — трагедія втрат. Театральна родина втрачала молодих і досвідчених, талановитих і харизматичних митців та просто працівників сцени.

У січні 2024-го в боях під Михайлівкою Донецької області загинув 31-річний актор Рівненського обласного музично-драматичного театру Володимир Федінчук (Горобець у титулованій виставі «Зерносховище»; Еней в «Енеїді» та Скрудж у молодості у виставі-хіті рівнян «Скрудж. Різдвяна історія»). Колеги згадували, що на фронт Володимир пішов добровольцем і після останньої зіграної вистави поцілував рідну сцену.

На початку квітня 2024 року внаслідок поранень, отриманих на війні, помер 51-річний актор Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги Андрій Доманський. У театрі Андрій служив майже 25 років, зігравши більш як 40 ролей.

21 серпня 2024 року у своєму першому бою з російськими окупантами загинув 27-річний актор Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Андрій Касьянов (остання роль — Ніко Піросмані в мюзиклі «Мільйон червоних троянд»).

У День незалежності України на 42-му році життя загинув на фронті володар яскравого оксамитового баритону, артист-вокаліст Київського академічного театру Українського фольклору «Берегиня» Олександр Сердюк.

15 листопада на Курському напрямку загинув 48-річний актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Петро Великий. За 20 років Петро виконав понад 35 ролей, більшість із яких — провідні.

10 грудня 2024 року чергова втрата сталась у колективі Дніпровського драмтеатру. На фронті загинув актор Яків Ткаченко — яскрава зірка не лише театру, а й кіно (фільми «Червоний», «Ціна правди», «Довбуш», серіали «Перевізниця» та багато інших). Яків був двічі поранений і згодом демобілізований, але вперто та свідомо повернувся на фронт. За його словами, він не уявляв свого життя без акторства та воював, зокрема, й за те, щоб «мати можливість спокійно займатись улюбленою справою». Світла пам’ять і доземний уклін усім захисникам.

Лави ЗСУ 2024 року й далі поповнювалися захисниками з позивними «Артист», які в більшості випадків говорили про рід їхньої діяльності в цивільному житті. Несподівано резонансно цього року прозвучала заява Чернігівського драмтеатру про вимушену зупинку роботи та зняття деяких вистав, скасування прем’єр через мобілізацію чоловічої частини трупи. Згодом така ж доля спіткала й сусідній Чернігівський обласний молодіжний театр і Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня». Пізніше до переліку ледь не потрапив і столичний Театр на Подолі, щоправда, в цьому випадку провідні актори театру та кінозірки Юрій Феліпенко й Костянтин Темляк вступили до лав ЗСУ добровольцями. Сповільнилася робота багатьох цехів київського театру імені Лесі Українки, причина та ж сама — нестача фахівців. Театри змінювали репертуари, залучали нових акторів, навіть випускали прем’єри й постійно нагадували, що колектив, сцена та глядачі дуже чекають на повернення захисників із фронту.

Волонтерський тил

Тенденція «донатимо—підтримуємо—виживаємо», яка для багатьох театрів України й деяких акторів давно стала стилем життя, 2024 року збереглась. Актриса театру (Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) та кіно Анастасія Пустовіт, яка, до речі, не зі слів знає, що таке побувати в окупації; засновниця й директорка Дикого театру Ярослава Кравченко, котра організувала фонд для збору коштів за принципом «з миру по нитці» під назвою «Всі по 10»; актор львівського театру імені Леся Курбаса Ярослав Федорчук, який блискуче поєднує полярні амплуа та найрізноманітніші збори (від дронів до саперних лопат) — це лише вершина величезного волонтерсько-мистецького списку. Акторський креатив у мотивації донатити був і є безмежним: від пропозицій виграшу квитків на популярні вистави, майстер-класів, творчих вечорів, благодійних заходів до побачень із зірковими акторами.

Непохитним лідером як уваги глядачів, так і обсягу мільйонних зборів на військові та гуманітарні потреби 2024 року залишається вистава «Конотопська відьма» режисера Івана Уривського (київський театр Франка). Цього року «відьма» багато гастролювала Україною, в червні навіть побувала на Саміті миру у Швейцарії (показ фрагменту). Ну, а наприкінці року вразила тим, що на аукціоні Forbes у межах заходу «Підприємець року» за мільйон доларів було продано два благодійні покази вистави. Тому театр Франка з чистою «фінансовою совістю» та публічною презентацією цього року розпочав ремонтні роботи всередині головного приміщення. Знайшлися кошти й на ребрендинг логотипу театру, оновлення сайту та навіть на спеціальний шрифт.

Оновлення, ініційовані війною

Не з першого разу 2022 року позбулися слів, які позначали зв’язок із країною-окупантом у назві Харківського академічного російського драматичного театру імені Пушкіна. Нарешті цього року обласна рада спромоглася перейменувати театр на честь автора вищезгаданої «відьми» — Григорія Квітки-Основ’яненка. Нині в театрі адаптувалися грати вистави в безпечних приміщеннях, продовжують працювати над створенням нового бренду — «Театр Квітки» — та готувати прем’єрні вистави.

У середині лютого 2024 року один із найбільших на півдні України театрів — Херсонський театр імені Куліша знову (після листопада 2023 року) постраждав унаслідок потужного ворожого обстрілу. Залатавши майже чотири десятки вікон, херсонці відновили роботу в артхабі — фактично укритті та безпечному підвальному приміщенні. Ба більше, сміливі південні театрали не стали зраджувати свої традиції й у вересні провели XXVI Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» (в локаціях трьох міст України та з особливим показом у сусідній Польщі).

Під одним дахом

Іноді так буває (2024 рік — стабільно, без змін), що клановість династій, друзів за інтересами чи інтригами не дає змоги спокійно уживатися під одним дахом колективу театру. Якщо 2025 року хтось раптом і досі не знає, як це подолати, їдьте спочатку до Сум, де протягом усього 2024 року уживались у мирі та дружбі й продовжують це робити два театри — господар Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна та двічі переселенець Луганський обласний академічний музично-драматичний театр. У жовтні, щоправда, 2023 року вони навіть разом приїхали на гастролі до столиці з промовистими виставами «Їх там нєт» та «Хто я?» та спробою подолати складну класику Бертольда Брехта — виставою «Тригрошова опера».

Якщо не вийшло вгамувати емоції, ласкаво прошу до місця, більш віддаленого від ворожого кордону, — Закарпатського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв у місті Ужгород, де знайшов прихисток Донецький академічний обласний драматичний театр (Маріуполь). У серпні цього року маріупольські переселенці не лише змогли фактично з нуля створити репертуар, а й поринули в гастрольну діяльність. На сцені Дніпровського академічного театру драми і комедії вони презентували прем’єрну постановку вистави «Віднесені вітром» (режисер Ігор Матіїв), до цього оголосивши про створення платформи Theatrical Rammstein для об’єднання світової театральної спільноти в боротьбі з російським тероризмом. Тихо та скромно й без жодних нових шрифтів і логотипів маріупольці зібрали кошти та передали їх на рахунок Руху підтримки закарпатських військових.

Далі прямуємо на північ, до Чернігова, де 2024 року Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка, який дуже постраждав від прильоту російської ракети «Іскандер-М», завдяки міжнародній фінансовій підтримці нарешті відновили дах. Питання необхідності невідкладного ремонту та внутрішніх робіт досі залишається актуальним. Планують, стараються, а чиїм коштом (вітчизняним чи іноземним) — час покаже. Та от щось мені підказує (якщо що, то «театральні» результати тендерів 2024 року на Прозорро я, на біду для моєї психіки, ретельно переглянула. — Ю.С.), що деякі лідери театральних фінансових рейтингів могли б спокійно обійтися цього року без стенда за півтора мільйона гривень, декорацій за майже чотири мільйони гривень чи закупівлі тканин до вистави на пів мільйона гривень. Десь здоровий глузд таки мав би перемогти жадобу до мистецтва. Зауважте, що про марафон (той самий — нескінченний) я взагалі поки мовчу.

Моя країна суцільна

І знову про біль. Львів. Театр імені Марії Заньковецької. У стані фізичної руїни (тут навіть без ілюзії ренесансу) й цього року перебуває приміщення одного з провідних театрів країни. Водночас за кількістю прем’єр і швидкістю оновлення репертуару його не змогли позбавити першості й 2024 року ні перша, ні інші сцени країни. Ну й чого вартий лише приїзд до цього театру на запрошення Максима Голенка іменитого європейського режисера Оскараса Коршуноваса. Після його постановки «Тартюфа» іншим іноземним митцям (литовцю Йокубасу Бразісу та поляку Гжегожу Яжині), схоже, стало не страшно ставити в Україні. А от в українців страх лише збільшився, бо на сайті Львівської міської ради з’явилося повідомлення, що місто Львів претендуватиме на статус Європейської столиці культури-2030. Радість прийшла, звідки не чекали. Я вже навіть уявляю, як мер Андрій Садовий особисто зустрічає іноземних гостей на львівському залізничному вокзалі під музичний супровід пісні Кузьми «Руїна». А з вокзалу пропоную маршрут одразу до театру імені Марії Заньковецької, бо що ж, як не декадансовий вигляд театру, є візитівкою культури Львова.

Менш як місяць тому правоохоронні органи України повідомили, що встановлено особу російського генерал-полковника, який дав команду застосувати по Чернігівському драмтеатру ракету «Іскандер-М». Із часом, сподіваюся, знайдуть винних і в руйнації Херсонського театру, знищеннях Сєвєродонецького та Маріупольського театрів. Але водночас відповідальних за згаданий регіональний львівський декаданс також варто було б уже пошукати та притягнути до відповідальності, бо все на війну списати не вийде.

І ще про відповідальність. 2024 року суд виніс вирок народній артистці України (звання надано 2021 року. — Ю.С.) і водночас колаборантці Ружені Рубльовій, яка на окупованих територіях Херсонщини агітувала людей брати участь у незаконному референдумі, виступала з моновиставою й, перебуваючи в Москві взяла участь у мітингу-концерті, організованому державою-агресором та присвяченому тимчасовій окупації частини території України, виконавши музичну композицію, яка починається словами «здесь птіци не поют…». Із реєстру судових рішень бачу, що доспівалася колаборантка до вироку — у вигляді 10 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в сфері культури строком на 12 років і конфіскацією всього належного їй за правом власності майна. Щоправда, Ружена намагалась оскаржити все й досі продовжує спроби, перебуваючи в розшуку. Тут свій театр абсурду.

Наприкінці року президент України Володимир Зеленський нарешті підписав указ, яким увів у дію рішення РНБО щодо позбавлення державних нагород зрадників України. Як гадаєте, є там народна артистка України Ружена Рубльова? Я особисто не змогла знайти й не знаю, де ще шукати. Може, у вас, шановні читачі, вийде. І заодно прошу пошукати серед «позбавлених» чинного Героя України та колишнього багатодесятирічного керівника столичного театру російської драми імені Лесі Українки Михайла Резніковича. Щодо нього, правда, вироку суду, датованого 2024 роком, наразі немає. Мінкульт цього року знайшов час поцікавитись у Національній академії мистецтв України лише позбавленням згаданого рупора російської пропаганди звання академіка. На цьому ніби все.

Кадри вирішують не все

Щодо самого Мінкульту, то 2024 року змінилася не лише його назва, а й очільник — призначили фахового дипломата та заступника керівника офісу президента Миколу Точицького. Поки рано казати, наскільки цей фахівець близький чи далекий від знання специфіки театральної сфери. Принаймні цікавість і участь у театральному житті пан Точицький виявляв у формі особистої появи на церемонії вручення нагород переможцям Шостої всеукраїнської театральної фестиваль-премії GRA та на заходах, присвячених відзначенню 90-річчя київського Театру оперети.

Головною театральною кадровою зміною року, що минає, сміливо можна назвати призначення актора театру та кіно, в минулому — міністра культури Євгена Нищука на посаду очільника першої сцени України — театру Франка. Певні революційні зміни в театрі відбулись, окрім згаданого початку ремонту, переформатування зазнав і його художньо-керівний склад.

А ось де вкотре трапився «кадровий землетрус», то це в Театрі корифеїв (Кіровоградському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Марка Кропивницького — так, досі (ганебно іменується!) Кіровоградським, як і однойменна облрада), яким тимчасово призначили керувати відомого українського театрального режисера Євгена Лавренчука. Про попередні перипетії в намаганні визначити очільника театру наше видання детально розповідало раніше. Лавренчук виявився людиною активною та здійснив спроби сміливої режисури й такого ж керівництва, чого, схоже, не оцінив колектив театру, звернувшись до тієї ж таки облради з листами-проханнями відсторонити Лавренчука та перевірити викладені у зверненні факти. Одним із таких фактів зазначено витрату майже мільйона гривень на постановку вистави «Перед волею» при тому, що «заробила» ця вистава, зі слів скаржників, лише 135 тисяч гривень. Облрада самостійно вирішила, що Лавренчук більше не керуватиме театром, а зосередиться на режисерській роботі. Режисер вирішив інакше — подякував колективу й покинув театр узагалі.

Енергія воєнного креативу

Хочеш свій театр — бери й створюй. Так вирішили українські драматурги й після успішного досвіду діяльності «Театру драматургів» разом із Управлінням комунікацій командування Сил територіальної оборони ЗСУ (ТРО «Медіа») створили 2024 року в Києві «Театр ветеранів» як спільний проєкт команди авторів, орієнтованих на творення сучасної української п’єси та інструмент реабілітації для тих, хто пережив травматичний досвід, має поранення, контузії, втрати кінцівок. У жовтні відбувся «Фестиваль перших п’єс», де було представлено тексти, створені учасниками проєкту «Театр ветеранів», і одним із відкриттів стало ім’я Аліни Сарнацької — авторки п’єс «Військова мама» та «Баланс».

Права на постановку п’єси «Військова мама» придбав у ветеранки Сарнацької львівський театр імені Марії Заньковецької, який планує постановку в сезоні 2025/2026. Із п’єсою «Баланс» колишня військовослужбовиця, а нині драматургиня поділила перше переможне місце конкурсу «Липневий мед-2024» і одноосібно перемогла в цьогорічному 15-му конкурсі-фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» (проводився на базі театру Франка).

Премії та ювілеї

Щодо вистав-переможців, то 2024 року престижними преміями відзначено:

• національною премією України імені Тараса Шевченка в категорії «Театральне мистецтво» — режисера Івана Уривського, художницю Тетяну Овсійчук та хормейстерку Сусанну Карпенко за виставу «Конотопська відьма» (Театр Франка, Київ);
• журі Всеукраїнської театральної фестиваль-премії «GRA» визнало найкращою драматичною виставою постановку «Вороги. Історія любові» (театр імені Марії Заньковецької, Львів, режисер Максим Голенко);
• київський рейтинг «Театральний інфобум-2024» (новостворена премія видання «Укрінформ») — у номінації «Найкраща вистава (драма)» перемогу здобула вистава «Процес» (режисер Давид Петросян, київський Театр на Подолі). До речі, саме ця вистава ще у квітні цього року стала першим лауреатом премії імені Олега Вергеліса.

Окрім рейтингів, нагород і різноманітних почесних відзнак 2024 рік був багатим на ювілеї: 120 років виповнилося Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, 100-річчя відзначив Київський академічний театр юного глядача на Липках, 90 років діяльності гучно та яскраво відсвяткував Київський національний академічний театр оперети, 85-й театральний сезон розпочав Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр.

Колись обов’язково, дуже в це вірю, відзначить солідний ювілей і відновлений 2024 року завдяки команді сподвижників фаховий журнал «Український театр» (видавничий дім «Антиквар», головний редактор Віталій Жежера). Ну, а наразі наступного року планується видання третього номера.

Замість Нострадамуса

Прогнозувати театральне життя під час війни дуже важко, тому що вранці не знаєш, що буде не те що ввечері, а за кілька годин. Але в інформаційному просторі вже з’явилися розшифрування нібито передбачень Нострадамуса на 2025 рік. Про театр там ані слова. То чому б не заповнити цю прогалину й спрогнозувати-передбачити?

2025 року, як і в попередні воєнні роки, мистецьке середовище активно організовуватиме збори коштів на підтримку ЗСУ. Позивних «Артист» на фронті побільшає. Посилиться увага до питання безбар’єрності та інклюзивності українських театрів. Показ вистав у наземних приміщеннях перериватимуть повітряними тривогами. Триватиме масове написання текстів на воєнну тематику, тому що саме життя диктуватиме сюжети. Театри зі сходу та півдня країни періодично приїздитимуть на столичні гастролі.

Київський театр Франка ремонтуватиме, що запланував, можливо, з’явиться продуманіший гардероб та буфет, точно посилиться критика недоречності цих процесів у воєнний час. Вистава «Конотопська відьма» продовжить третій прем’єрний рік і вирушить на європейські гастролі (Берлін, Прага, Відень, Женева, Варшава, Париж та Оффенбах). Режисер Іван Уривський презентує першу спробу «потоваришувати» з шекспірівським «Макбетом». Фанати сприймуть заворожено будь-яке режисерське трактування, хейтери так само, але не сприймуть. Також Уривський спробує підкорити ще одну столичну сцену національного театру. І дай Боже розуму поставити щось нове, а не відтворити те, що йде вже десь у європейських театрах.

Київський театр імені Лесі Українки перейме естафету ажіотажу за квитками на прем’єрну виставу «Поромник» (режисер Кирило Кашліков). Ця ж вистава 2025 року стане переможцем багатьох премій та рейтингів і отримає порцію несприйняття від зоозахисників. У цьому ж театрі із зацікавленням, але не без коментарів «у нас є кому ставити» вибаглива столична публіка сприйме виставу відомого польського режисера Гжегожа Яжини. Відомого театрального, в минулому українського, режисера з дуже багатим досвідом у провідних театрах Росії Андрія Жолдака здебільшого зустрінуть шаленим несприйняттям. Хоча цікавість і перемагатиме, але роботу на благо культури ворога не пробачать. Михайла Резніковича нарешті позбавлять звання Героя України. До інших теж доберуться.

Шевченківську премію 2025 року отримає режисер, який нині очолює національний театр у Львові. Результат премії вчергове розсварить театральну спільноту. Причиною буде (світла йому пам’ять) видатний український режисер Сергій Данченко.

У репертуарах українських театрів з’явиться нова постановка «Кайдашевої сім’ї», тому що в нашій історії немає такого року, який би оминула кайдашоманія. Франківський драмтеатр проведе Другий Шекспірівський фестиваль і розпочне гастрольну діяльність із новим рок-мюзиклом «Наталка Полтавка», дивуючи публіку тотально шкіряним (може, екошкіряним, невідомо) гардеробом із елементами національних орнаментів.

Кіровоградська облрада спробує вчергове змінити тимчасового керівника Театру корифеїв. Кіровоград у всіх назвах установ залишиться. Театри Харкова виживатимуть і боротимуться з місцевими (точніше, обласними) «руженами».

Пошарпана будівля театру імені Марії Заньковецької залишиться культурною візитівкою Львова.

Така ілюзія театрального ренесансу може бути року 2025-го. Хоча… Може й не бути. Доживемо — побачимо.