Європа й Україна після Байдена та під ефектом Трампа

Задовго до першого вівторка листопада Європа вже тривалий час жила в нервовому очікуванні результатів найвизначальніших виборів 2024 року — виборів президента США. Неодноразово доводилося чути від європейських колег діаметрально протилежні оцінки, за якими в одних ховалося глибоке занепокоєння, а в інших, навпаки, — щирі сподівання.

Жодна кампанія у світі не викликала стільки інтересу, як минулорічна в Сполучених Штатах. Унаслідок кривавого виклику, що його Росія кинула Україні, президент Джо Байден, який ось-ось піде з посади, намагався робити все можливе для консолідації Об’єднаної Європи. Невдавана зацікавленість підходів демократичної адміністрації США до європейських союзників, що ґрунтувалася на захисті спільних цінностей, свої очікування виправдала. Нинішня Європа й справді є більш об’єднаною, консолідованою та рішучою.

Однак чи зможе Європа часів Байдена впоратися з ефектом Трампа та викликами, які пов’язують із майбутньою республіканською адміністрацією США? Й не стільки впоратися з викликами, скільки перетворити їх на можливості? З цими питаннями світ вступає у 2025 рік.

Під час усієї передвиборчої кампанії обраний президент Дональд Трамп за словом у кишеню не ліз та одразу попереджав про майбутні наміри. Після його обрання Об’єднаній Європі доведеться мати справу з лідером Вільного світу, який вимагає рішучості та самодостатності від союзників і партнерів. А також жорсткої лояльності до американського лідера.

Своє передвиборче гасло «Спершу Америка» він із радістю позичить іншим — із розумінням, що й для них їхні інтереси будуть так само на першому місці, як і для США. З таким підходом можна сміливо стверджувати про завершення періоду орієнтування виключно на цінності, на заміну якому з двадцятим днем січня 2025 року прийде період примату інтересів.

Дипломатія емоцій, яку останніми роками сповідував Київ, втратить магічну силу, адже за нових реалій вона навіть не заважатиме, а дратуватиме. Лише той, хто зможе аргументовано довести «інтерес» без емоцій, і матиме шанси на перемогу щонайменше в змаганні за увагу першої особи США та її підтримку. Це змагання стосується Об’єднаної Європи настільки ж, наскільки воно є визначальним для кожної окремої столиці в ЄС і поза його кордонами. Включно, звісно, і з Україною. Хоч би якими жахливими були фотографії з Бучі чи відео з тортурами полонених, їх психологічний ефект для американської адміністрації нівелюється прагматичною та цинічною оцінкою власного зиску.

«Мати справу з Європейським Союзом було одним із найнеприємніших завдань під час мого перебування на посаді», — так описує своє знайомство з Брюсселем колишній трампівський держсекретар США Майк Помпео. Інша, тобто європейська, сторона за першої каденції Трампа сприймала справи зі США як не менш неприємні.

З певним ступенем імовірності можна очікувати, що 2025 року заново розпочнеться історія, яка, здавалося б, відійшла в минуле ще 2020-го, коли 45-й президент програв 46-му очільникові Білого дому. ЄС доведеться знову стикнутися з Трампом і його публічними безапеляційними закидами на адресу трансатлантичних друзів щодо зловживання можливостями США виключно у власних інтересах. Це виклик і для нового президента Європейської Ради Антоніу Кошти, і для президентки Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, яка вже має власний досвід взаємин із Трампом, і для нової керівниці зовнішньої політики ЄС Каї Каллас, якій цього досвіду ще доведеться набути. Безсумнівною з огляду на це залишатиметься необхідність знайти здоровий глузд в обох сторін, аби докладати зусиль для зміцнення й розвитку взаємовигідного партнерства, а не для його руйнування. Від цього залежать не лише здоров’я та міцність трансатлантичного партнерства та Вільного світу. Від цього залежать і справи України.

Непрості випробування 2025 року чекають також на Північноатлантичний альянс. Недаремно Дональд Трамп як під час виборчої кампанії, так і після обрання просував ідеюбільшої відповідальності Європи за власну безпеку.

Водночас «між нами — океан» від Дональда Трампа все ж таки не слід вважати натяком на однозначні наміри США вийти з НАТО. Йдеться про давню дискусію всередині самого Альянсу, яку під час першої каденції спровокував новообраний президент США, включно з індивідуальними внесками союзників на рівні не менш як 2% ВВП на оборону. Тепер цей показник у минулому, адже більшість країн-членів НАТО не лише не відмовляються, а вже готові й платять відповідні внески. В цьому контексті 2025 року визначальною стане здатність країн Альянсу погодити на наступному — Гаазькому — саміті НАТО стелю оборонних витрат в обсязі 3% до 2030 року. Таку амбіцію вже анонсував новий генеральний секретар Альянсу Марк Рютте.

Але навіть цей підвищений показник навряд чи задовольнить Трампа. Віднині його вимоги, найімовірніше, стосуватимуться здатності європейських союзників більшою мірою опікуватися безпекою власними силами, ніж постійно розраховувати на ресурси та залученість США.

Недарма всередині Європейського Союзу активізувалися дискусії щодо шляхів посилення безпекової стійкості та підвищення військових спроможностей Об’єднаної Європи. Підготовлений у жовтні 2024 року на замовлення президентки ЄК колишнім президентом Фінляндії Саулі Нійністьо звіт щодо посилення безпекової готовності та стійкості ЄС і створення в складі Європейської комісії нової посади — комісара ЄС із питань оборони — вивели питання переосмислення Євросоюзом власної безпеки в практичну площину. За оцінками комісара ЄС із питань оборони Андрюса Кубілюса, країни ЄС мають інвестувати близько 500 млрд євро протягом наступних 10 років у власне переозброєння, аби відповідати актуальним загрозам, зокрема з боку Росії та її союзників. Про серйозність Євросоюзу в цьому питанні свідчитимуть рішення його держав-членів щодо акумулювання цих ресурсів на безпекові потреби.

Однак це питання — не лише про гроші. Як визнавали за часів першої каденції Дональда Трампа, одна річ (для Європи) — платити. І зовсім інша — бути готовими відправити своїх людей на фронт.

Ініціатива президента Франції Еммануеля Макронащодо потенційної можливості відправити в Україну міжнародний миротворчий контингент «коаліції охочих» — саме про це. У 2025 рік ми входимо на хвилі чергової спроби лобіювати це питання з Макроном у ролі лідера. Хоч би якими були результати перших розмов — у Польщі чи на грудневому засіданні Європейської Ради — запит на «більше Європи» у врегулюванні безпекових викликів на європейському континенті зберігатиметься й ставатиме дедалі гучнішим. Це і є ефект Трампа.

Україна в цьому питанні може виявитися помічною і стати не лише каталізатором змін, а й частиною рішення. Україна здатна додати Європі того, чого їй весь час бракувало, — безпекової самодостатності та бойової рішучості.

Наступного року новими барвами заграє й проблематика внутрішньої єдності в ЄС. Новий керівний склад інституцій ЄС прагнутиме повною мірою використати перший рік каденції для реалізації поставлених цілей. Слід очікувати непростих дискусій між більшістю й тими, кого до останнього часу було прийнято вважати маргіналами.

Першість тут упевнено утримує Угорщина та її багаторічний лідер Віктор Орбан. Ефект Трампа позитивно позначиться на позиціях Будапешта всередині ЄС, а його голос отримає значно більшу вагу. Відразу розчаруємо тих, хто вбачає в цьому ознаки зради. Нова американська адміністрація керуватиметься зовсім іншими підходами, де саме інтереси матимуть пріоритет. І якщо в цьому разі Будапешту постійно ставити в провину ситуацію з правами людини й читати лекції, то найімовірнішим розвитком буде використання Кремлем угорського невдоволення проти інтересів самої Європи. 2025 рік покаже, наскільки інвестиції противників Заходу зможуть працювати далі чи зазнають серйозних змін.

Наступного року складні випробування очікують німецькі політичні еліти. Вже 23 лютого у ФРН відбудуться дочасні парламентські вибори, результати яких без перебільшення матимуть визначальний вплив на динаміку розвитку Євросоюзу та його геополітичні позиції. І хоча наразі в соціологічних опитуваннях лідирують представники політичної родини Європейської народної партії — ХДС/ХСС, не варто недооцінювати потенційний російський гібридний вплив на німецькі вибори та перспективи збільшення підтримки «Альтернативи для Німеччини» й інших радикальних, проросійських та євроскептичних сил. Це рівною мірою стосується й Франції, де Марін Ле Пен намагатиметься дестабілізувати політичне (а з ним і економічне) життя країни та спровокувати нові парламентські вибори. Тому наступні 12 місяців мають продемонструвати, чи відновиться ефективне функціонування франко-німецького двигуна ЄС, який останніми роками почав давати збої.

Проте найбільшим викликом для Європи-2025 стане питання України та визначення подальшої стратегії досягнення миру.

Ефект Трампа вже створив неабиякий ажіотаж і змусив багатьох дедалі більше говорити про чи то призупинення, чи то заморожування, чи то врегулювання з Росією або з Україною, або з обома.

Прикметно, що з актуального політичного лексикону вже зникло слово «перемога». Й це симптоматично, так само, як і тривожно. Новий господар Білого дому під час виборчої кампанії неодноразово казав, що зможе швидко вирішити питання війни Росії проти України. Його останні оцінки ситуації в Україні вже не такі оптимістичні. Він визнає, що виклик України є складнішим за ситуацію на Близькому Сході. Якщо в Європі чи Києві дотепер були надії на «магічну паличку» Трампа, то нині час повертатися до жорсткої реальності. Ефект Трампа не передбачає врегулювання, він лише заохочує до відповідних дій і пошуку вирішення. З огляду на це можливі різні сценарії. Та очевидно, що сценарій, який би повністю влаштовував інтереси України, вже реалізовано не буде. Час відмовитися від уявлень і фантазій, зняти рожеві окуляри та переходити до реальної політики.

Виклик війни Росії проти України є фундаментальним екзистенційним викликом для Європи. Від того, якою буде відповідь на нього, залежить майбутнє й Об’єднаної Європи, й незалежної України. 2025 рік у цьому контексті стане визначальним, адже ставки підвищені максимально, разом із очікуваннями.

Майбутнє Європи — в її власних руках та її власній політичній мужності. Майже три роки героїчного протистояння України агресивній Росії довели, що все можливо, якщо слідувати чіткій стратегії. Європі час визначитися не лише щодо України, а й щодо довгострокової стратегії ЄС стосовно Росії. Ефект Трампа 2025 року змушує це нарешті зробити.

Отже, з поверненням Дональда Трампа до Білого дому Європа 2025 року не уникне потреби власного стратегічного переосмислення.

Здатність брати на себе дедалі більшу відповідальність можна вважати першим і головним висновком та очікуванням. США за часів Трампа за визначенням не робитимуть для європейців більше, ніж самі європейці. Це ж саме стосується й України, хоч би скільки хтось намагався довести протилежне. Штатам потрібні самодостатні союзники, які здатні й за себе постояти, й іншим допомогти. Інакше є високий ризик того, що переможе природне тяжіння команди MAGA (Make America Great Again) до повернення США до своєрідної нової редакції «доктрини Монро» та ізоляціонізму, за якого сферою переважних інтересів знову стала б територія самих США та західної півкулі.

Життєвий інтерес і Об’єднаної Європи, й України — знайти дієві аргументи, аби довести важливість зміцнення глобального лідерства Вашингтона в тандемі з його справжніми союзниками заради тривалого миру, безпеки та стабільності у світі.