Справедливість під загрозою: як Україні захистити себе у 2025 році

На одинадцятий рік війни в українському суспільстві й надалі зростає запит на справедливість. На жаль, постраждалих стає дедалі більше, тож і очікування тільки посилюються. Особливо в контексті можливих переговорних процесів, про які зараз так багато говорять через повернення Дональда Трампа в Білий дім. Ми вже бачили спроби тиснути на Україну в Стамбулі задля відмови від наших правових претензій. І можемо зробити припущення, що це повториться.

Що ми можемо зробити цього року і на що нам варто звернути увагу, аби правосуддя не стало жертвою торгу?

Що на нас чекає в міжнародних інстанціях

Відсьогодні Україна нарешті стала повноправним членом Міжнародного кримінального суду (МКС). Це важливий крок, який надає нам нові інструменти для розслідування та судового переслідування міжнародних злочинів, скоєних під час війни. Проте це також означає, що до нас висуватимуть нові вимоги — не лише на міжнародній арені, а й усередині країни.

Ми маємо впровадити необхідні законодавчі зміни, щоб бути готовими працювати в рамках Римського статуту. Це стосується і технічних аспектів, як-от зміни до кримінального та кримінально-процесуального законодавства, і загального розуміння, як ці інструменти можуть допомогти нам у досягненні справедливості. Без цього участь у МКС ризикує залишитися декларативною.

При цьому Україна ратифікувала Римський статут із застосуванням статті 124, яка передбачає, що держава, коли стає учасницею цього Статуту, може заявити, що протягом семи років після набуття Статутом чинності для відповідної держави вона не визнає юрисдикції Суду стосовно воєнних злочинів, якщо ймовірний злочин було вчинено її громадянами або на її території. Це суперечить нашим заявам до МКС 2014-2015 років. І ми досі не маємо інтерпретації МКС, чи зможе він тоді взагалі розслідувати міжнародні злочини, скоєні на території України або проти громадян України, що воюють на російському боці, починаючи з 2014 року. Щоб не вийшло так, що юрисдикція Суду діятиме виключно в межах Курщини, що обернеться здебільшого проти українських військових. Хай там як, у МКС будуть лише деякі справи, тоді як більшість усе ж залишиться в Україні. Про це не варто забувати.

Крім того, понад 20 країн долучилися до розслідування проваджень щодо ситуації в Україні згідно з принципом універсальної юрисдикції. І там також можуть бути цікаві рішення. Наприклад, ми зараз спостерігаємо за кейсом у Фінляндії, де прокуратура вимагає довічного ув’язнення для командира неонацистського угруповання «Русич» росіянина Яна Петровського, якого звинувачують у причетності до позасудових страт 22 українських військових. Це перший випадок, коли у Фінляндії висунуто звинувачення щодо воєнних злочинів, скоєних в Україні. Цей кейс є свідченням, з одного боку, критичної важливості ретельного збору та зберігання доказів, а з іншого — необхідності розбудовування дієвого механізму правосуддя, що викликає довіру як усередині країни, так і за її межами.

Якщо говорити про ключові міжнародні судові процеси, то у Міжнародному суді ООН, Європейському суді з прав людини, арбітражах з морського права очікуються рішення, які можуть вплинути на механізми відповідальності. Зокрема, 2025 року маємо отримати рішення в одному з морських арбітражів, який серед іншого може вирішити принципове питання щодо статусу Азовського моря.

Що ж до Європейського суду з прав людини, то на розгляді наразі перебуває справа щодо системних порушень прав людини на Донбасі з 2014 року, а також щодо порушень унаслідок повномасштабного російського вторгнення. Саме проміжне рішення за цією справою 2023-го закріпило юридичне визнання повного територіального контролю з боку РФ відповідних територій. Однак остаточного рішення ще доведеться почекати, і зовсім не факт, що воно буде 2025 року.

На що варто звернути особливу увагу

Водночас у нас в Україні склалося враження, що Росія неактивна в міжнародно-правових інстанціях. Принаймні ми не бачимо цього в українських ЗМІ. Але це зовсім не так. У Росії за цим напрямом працює ціла система, машина. Працює давно і злагоджено, використовуючи наявні механізми для легітимації своєї агресії.

Працюючи в органах прокуратури, я спостерігав, як Росія почала системно фіксувати ймовірні «злочини» ще з 2014 року. У Слідчому комітеті РФ цією темою займається створене для цього управління з розслідування «злочинів міжнародного характеру проти мирних громадян» і головне військове управління.

Нагадаю, що Україна почала системну роботу лише 2016-го щодо Криму і 2019-го в цілому, створивши при Генпрокуратурі Департамент нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту (той самий «департамент війни»). Тобто ми вже втратили достатньо часу і не можемо дозволити собі робити це й надалі. Адже кожен проґавлений доказ — це шанс, який ми віддаємо супротивнику. Бути в рожевих окулярах щодо спроможностей РФ — означає програти. Наразі ж російський Слідчий комітет активно фіксує «події» на Курщині.

Велике завдання України в цьому контексті — захистити наших героїв від можливих звинувачень у міжнародних злочинах. І тут найкращий захист — реально функціонуючий механізм міжнародного гуманітарного права в Збройних силах України. Ми просто не можемо дарувати супротивнику приводи, порушуючи закони та звичаї війни. Адже очевидно, що кожен наш можливий промах чи ігнорування проблеми буде використано проти нас.

Ба більше, аналізуючи те, як росіяни «спамили» по всіх міжнародних інстанціях (тих же ЄСПЛ, МКС, ОБСЄ, Комітету з прав людини ООН, Червоному Хресту) зібраними матеріалами, мушу сказати: що раніше ми усвідомимо серйозність цих загроз, то більше шансів матимемо для досягнення справедливості.

Наприклад, у Росії існує посада «посла з особливих доручень МЗС Росії з питань злочинів київського режиму», яку до того ж обіймає колишній український політичний діяч Родіон Мірошник. Або згадаймо судові процеси над нашими військовополоненими, де системно порушується право на справедливий суд. Але ж це інструмент для російської пропаганди наряду з іншими, неправовими інструментами, які вони випускають за наслідками своїх «розслідувань», такі як книги, документальні, художні фільми та інше.

У цілому цей підхід може виглядати абсурдним для нас, але насправді це системна політика. Адже міжнародні суди змушені аналізувати всі представлені матеріали, незалежно від їхньої природи. Це для нас не лише виклик, а й нагадування: ми маємо бути готовими до всього.

Один із прикладів: нещодавно РФ подала контрмеморандум у справі МС ООН щодо звинувачень у геноциді. Нагадаю, суть справи України проти Росії в Міжнародному суді ООН полягає в тому, що Україна звинувачує Росію у неправомірному використанні Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього для виправдання своєї агресії. Росія неодноразово стверджувала, що вторгнення було необхідним для «запобігання геноциду російськомовного населення на території України». Україна ж заперечує ці звинувачення, вказуючи, що вони не мають підстав, і звинувачує Росію у використанні цієї неправдивої риторики як приводу для незаконної агресії.

Тепер же Суд мусить розглянути всі матеріали без винятку, включно з контрмеморандумом, у якому, ймовірно, йдеться про «геноцид проти російськомовного населення». Детальніше про суть цього контрмеморандуму РФ ми, найшвидше, і дізнаємося 2025-го.

Національна правова система потребує змін

Тож, усвідомивши серйозність загроз і те, що ми втратили чимало часу, нам потрібно не сподіватися на когось, а діяти. Адже національна правова система також стикається з колосальними викликами. Починаючи з 2016 року зареєстровано понад 180 тисяч міжнародних злочинів, скоєних на нашій території. При цьому важливо розуміти, що можна відкривати тисячі кримінальних проваджень, та якщо не буде обрано правильної стратегії та проведено реальних розслідувань, це не приведе до судових переслідувань. А зараз велика кількість проваджень навіть не починали розслідувати.

Ще один не менш важливий момент. Українські суди вже виносять вироки підозрюваним у скоєнні воєнних злочинів. Більшість цих вироків, зі зрозумілих причин, заочна. А чи будуть наші ордери та вироки реалізовані іншими країнами? Чи достатньо довіри викликає наша правова система? На жаль, тут є над чим працювати. Адже реформування національної правової системи важливе не лише для нас, а й для світової спільноти.

Що стосується міжнародних злочинів, то я бачу шлях розв’язання зазначених проблем через створення повноцінної спеціалізованої інфраструктури: на рівні прокуратури, судів і слідчих органів. Десь так, як з антикорупційними органами. Адже навіть якщо взяти вже згадуваний «департамент війни» Офісу генпрокурора, то це було ефективне рішення 2019 року, але зараз, 2025-го, маємо інші масштаби злочинів, тож потрібно вносити зміни. Бо сотні тисяч розслідувань — це, будьмо чесними, робота на роки й десятиліття. І найбільше це потрібно саме нам.

Треба звертати особливу увагу на системні порушення Женевської конвенції IV (про захист цивільного населення під час війни) на окупованих територіях. Тут нам варто поставити собі запитання: а якою є мета РФ? Можемо зробити припущення, що на окупованих територіях це «легітимація» через знищення всього українського. Така політика була в Криму, схожа — на Донбасі, це повторюється і на інших окупованих територіях. Відмінність лише в тому, що ця політика стала ще більш масштабною та жорсткою.

Нам потрібно не лише розуміти, чого окупаційна влада хоче досягнути, а й протидіяти їхнім діям.

Майбутній трибунал

2025 року можна було б зробити конкретні кроки щодо створення спеціального трибуналу для притягнення до відповідальності за злочин агресії. Водночас наразі найбільш імовірним виглядає варіант його створення на базі Ради Європи. Принаймні наразі публічна комунікація зводиться саме до цього варіанта. А він, на мою думку, може мати певні ризики: регіональний, а не глобальний, трибунал може підсилити російську пропаганду, яка просуває наратив про розкол між Заходом і Сходом.

Крім того, залишається відкритим питання спроможності цього трибуналу подолати імунітети «керівної трійки» (президента, голови уряду та міністра закордонних справ), для чого, власне, від початку й планувалося створити цей трибунал. Та будьмо чесними, європейська модель, яка не зможе засудити Путіна і яка не матиме юрисдикції щодо злочинів, унаслідок яких безпосередньо постраждали люди, це не те, чого очікує більшість українців.

* * *

Тож 2025 рік буде непростим.

Це рік, коли наші зусилля зведуться до двох ключових запитань: чи готові ми визнати реальність і чи зробимо конкретні кроки, аби перемагати в правовій площині? Адже ми можемо бути тисячу разів праві, вважати, що справедливість, очевидно, на нашому боці, нас можуть щиро підтримувати. Але якщо ми не зможемо цього довести, то програємо протистояння.

Наведене вище призводить до логічного висновку — міжнародно-правова робота нашої держави повинна бути системною й сталою і має базуватися на інституційній спроможності відповідних державних органів. Всі залучені органи мають діяти на цьому треку на основі спільної стратегії і скоординовано працювати над тактикою застосування тих чи інших міжнародно-правових механізмів та інструментів. Саме сильні інституції та їхня спільна скоординована робота можуть дати необхідний результат. Інституційність має превалювати над персональним підходом.

Жодні, навіть найбільш професійні індивідуальні фахівці, які можуть бути залучені до відповідних процесів на їх різних стадіях, можуть не дати необхідного результату, якщо вони не матимуть підтримки залучених органів або ж реальних можливостей впливати на вибір інструментів у рамках цих процесів.

Без стратегії, без системності, без дисципліни та чіткого плану ми ризикуємо втратити найцінніше — довіру нашого суспільства і підтримку міжнародної спільноти. Тому нам час зняти рожеві окуляри й почати реформувати критично важливі сфери, зокрема й правову. Аби навіть у разі перемовин у нас були справді сильні аргументи та принципова позиція щодо скоєних на нашій території злочинів. Й щоб не можна було відмотати назад.