Україна припинила транзит російського газу. Подія історичного масштабу: маловідомі факти

Отже, звершилося! Київ вистояв під натиском троянських коней Кремля в ЄС, не спокусився на корупціогенні пропозиції «азербайджанського» чи якогось там іншого газу, і зрештою змусив Москву припинити експорт газу в Європу транзитом через Україну. У такий спосіб агресор позбавиться десь $6-6,5 млрд річного доходу від газового експорту, що є одним з каналів фінансування війни.

З огляду на історичний масштаб події – завершення понад півстолітньої ери експорту російського газу до Європи через Україну, варто згадати деякі маловідомі факти.

Перш ніж Радянський Союз став експортером газу на лінії Схід – Захід, всередині СРСР газ в 50-70-ті роки рухався з заходу на схід. І це був український газ, що видобувався як на заході країни – Дашавське родовище, так і на сході – Шебелинка. Газопроводами Дашава – Київ – Брянськ – Москва та Дашава – Мінськ – Вільнюс – Рига природний газ західноукраїнських родовищ постачався в Росію та інші республіки СРСР (див. карту-схему газопроводу Дашава – Київ – Москва з грифами «Секретно» та «Розсекречено»).

Сучасний маршрут руху потоків природного газу Схід – Захід з родовищ-гігантів Центральної Азії, Уралу та Західного Сибіру до Європи формувався впродовж 60-80-х років ХХ століття у період холодної війни. Спочатку експортні газові постачання були спрямовані лише окремим країнам-сателітам СРСР у Східній Європі – членам Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Організації Варшавського договору (ОВД) – Польщі та Чехословаччині, а згодом і нейтральним Австрії та Фінляндії.

Загострення радянсько-китайських відносин аж до збройного конфлікту у березні 1969 року навколо острова Даманський на Амурі, поставило СРСР, згідно з тогочасним баченням Кремля, перед загрозою війни на два фронти – зі США і НАТО на заході та з Китаєм на сході. Це стимулювало радянське керівництво перейти до політики розрядки у відносинах з Заходом, тим більше, що Карибська ракетна криза 1962 року завершилась не на користь СРСР.

Старт у листопаді 1969 року у Гельсінкі переговорів між СРСР та США щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь, прискорив підписання відомого 20-річного контракту «газ – труби» між урядами Радянського Союзу та Західної Німеччини. З його підписанням стали реалізовуватись масштабні проєкти будівництва трансконтинентальних газотранспортних систем, якими природний газ мав потрапити у Західну Європу – до ФРН, Італії, Франції.

Лишається маловідомим той факт, що перші експортні постачання природного газу з СРСР забезпечувались саме з родовищ, розташованих у західній частині України. Експорт газу в західному напрямку, що розпочався з Польщі у 1956 році, був розширений експортом через новий газопровід з символічною назвою «Братство» (Долина – Ужгород – Державний кордон).

Він став забезпечувати блакитним паливом Чехо-Словацьку Республіку. Запуск «Братства» відбувся у 1967-му, а протягом наступного року трубопровід з території Словаччини був продовжений за межі Східного блоку і газ став надходити у нейтральну Австрію.

Також маловідомим є той факт, що проєктні роботи по основних радянських газотранспортних системах виконувались в Україні, у Києві. Після звільнення України від нацистської окупації 29 вересня 1944 року у Києві було створено «Укрдіпрогазпалпром» – українське відділення московського Державного інституту по проєктуванню підприємств промислового рідкого палива та газу «Діпрогазпалпром».

Після низки трансформацій ця українська проєктна організація стала Всесоюзним науково-дослідним та проєктним інститутом з транспорту природного газу «ВНДПІтрансгаз» Міністерства газової промисловості СРСР.

Саме цей інститут розробив проєктну документацію перших магістральних газопроводів як всередині СРСР, так і експортних, серед яких Дашава – Київ – Брянськ – Москва, «Союз» (Оренбург – Західний кордон СРСР); «Прогрес» (Ямбург – Західний кордон СРСР); Середня Азія – Центр; СРСР – Народна Республіка Болгарія; Уренгой – Помари–Ужгород; Торжок – Долина, а також багато інших на території Росії.

Доцільно нагадати, що ці масштабні інфраструктурні проєкти реалізовувались з метою збільшення валютних надходжень до СРСР, який потребував їх для досягнення військового паритету зі США та НАТО. Цього можна було досягти експортуючи енергоносії до країн-членів НАТО та Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).

Однак, не тільки валютними потребами керувалось радянське керівництво. Метою масштабного нарощування експорту нафти та газу було узалежнення Західної Європи від СРСР, відрив її від США, а нейтральні Австрія та Фінляндія мали стати більш прихильними до Москви.

Іван Діяк, член-кореспондент Академії гірничих наук України, який був на керівних посадах української державної компанії «Укргазпром» у 1972-1998 р.р. та приймав безпосередню участь у проєктах будівництва радянських газопроводів, особливо відзначає період початку 80-х років.

За його спогадами, тоді радянським керівництвом була остаточно сформульована стратегічна мета створення трансконтинентальних газотранспортних систем Схід – Захід: «ЦК КПРС ставить завдання з будівництва газогонів, які дадуть змогу постачати до Західної Європи до 70% необхідного газу – так вдасться домогтися того, що європейські країни будуть цілковито залежними від радянських енергоресурсів… СРСР зможе економічно та політично впливати на Західну Європу. Крім того, це надасть можливість звести вплив США на європейські країни до мінімуму, що сприятиме перетворенню СРСР на світову наддержаву».

На радянські наміри узалежнення провідної економіки Європи від постачань газу зі Сходу вказують і російські експерти, які акцентують увагу на фрагменті записки МЗС СРСР «О политической линии и некоторых практических шагах СССР в связи с образованием в ФРГ правительства Вилли Брандта», що була представлена для ЦК КПРС 1 грудня 1969 року: «Важное значение может иметь достижение договорённости о поставках в ФРГ советского природного газа. Речь идёт о заключении контракта, который действовал бы в течение двух десятков лет и поставил бы до известной степени в зависимость от Советского Союза такую важнейшую сферу народного хозяйства ФРГ, как энергетика».

До речі, сьогодні не тільки Новий рік, але й Свято Василя! Тому є нагода привітати тих ветеранів галузі, які творили ГТС України – це і згаданий вище Іван Васильович Діяк і Василь Васильович Розгонюк, у минулому займав керівні посади в «Укргазпромі» та «Нафтогазі». До речі у Василя Васильовича сьогодні і день Ангела, і день народження! Тож побачите – вітайте!

А з огляду на те, що рівно 16 років тому «Газпром» за вказівкою Кремля вдався до акту газової агресії проти України та ЄС, слід згадати тих, хто не тільки не здригнувся, але й майстерно показав їм «кузькіну мать», розвернувши ГТС у реверс протягом 36 годин для подачі газу з західних ПСГ у центр, на південь і схід, і не залишивши Москві шансів влаштувати Холодомор холодного січня 2009 року.

Під орудою тогочасного очільника «Нафтогазу» Олега Дубини та його заступника й інженерного генія ГТС Ярослава Марчука було зроблене неможливе, після чого і у Росії і в Європі зробили висновок – «виявляється так можна було» і можливість реверсивного використання газопроводів стала нормою в ЄС. Вони й усі ми навіть і не здогадувались у той час, який сценарій Кремля було зірвано.

Газова криза 2009 року мала далекосяжні цілі. Вона повинна була зіграти роль детонатора для провокування політичного конфлікту в Україні по лінії Схід – Захід. Задум полягав у тому, що у разі повного припинення постачання газу (для внутрішнього споживання + транзит до ЄС), влада в Україні не зможе забезпечити подачу його з розташованих на заході країни основних ПСГ на схід, в основні промислові центри, які залишаться без газу та тепла.

Таким чином, це повинно було спровокувати, за задумом російських стратегів, «соціальний вибух на сході та півдні України». Не випадково 12 січня 2009 року у російських ЗМІ з’явилися публікації на тему «перегляду кордонів» у СНД і заяви російських політиків: «Депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін не виключає, що Росія «у потрібний момент подасть знак» південно-східним регіонам України для входження до складу Росії». Цей знак міг бути поданий вже через кілька днів, якби українська сторона погодилась на пропозицію «Газпрому» від 13 січня щодо відновлення транзиту газу на Балкани та Туреччину за його схемою.

Голова правління НАК «Нафтогаз України» Олег Дубина відхилив цю пропозицію: «Пропозиція, яка надійшла від Росії, прокачати трубопроводом України газ зі входом у ГВС «Суджа 1200» до Молдови, Болгарії і Румунії, може загрожувати тим, що нам доведеться відключити від газу Одесу, Дніпро, Донецьк».

Якби Київ повівся на газпромівську пропозицію, то мешканці міст-мільйонників, а також цілої низки менших промислових міст сходу та півдня України, залишившись би без газу та опалення при температурах нижче -10°-15°C, безперечно, вийшли б з протестами на вулиці. І ці протести, поза всяким сумнівом, мали б політичні вимоги й були б підтримані регіональною владою, комуністами, православною церквою Московського патріархату, що мали традиційно проросійську орієнтацію та фінансування з російських джерел.

Ось такі спогади з оказії дня сьогоднішнього. Ми завдали удару ворогу на газовому фронті, у той час, коли наші воїни ведуть бої, знищуючи ворога. Вітайте Василів, донатьте для Сил оборони України, тил і фронт мають бути єдині! Цим переможемо!

П.С. Оскільки Польща перебрала від сьогодні головування в ЄС, і країна покінчила зі споживанням російських енергоресурсів і є державою Балтійського регіону, то є добра нагода покінчити і з російською нафтою на Балтиці – зачинити нафтове «вікно в Європу» для агресивного режиму Кремля, а також прибрати винятки для трубопровідного постачання нафти у санкційному режимі ЄС для троянських коней Путіна – режимів Орбана та Фіцо.