2025 рік потрясе світ. Як Заходу зберегти себе і Україну?

Чому 2025 рік, швидше за все, буде роком найбільших світових потрясінь? Що це означатиме для України? І чому сама Україна є надзвичайно важливою частиною цих змін?

Серед тих, хто прямо відповідає на ці запитання, виділяється директор Стратегічної ініціативи Скоукрофта у «Атлантичній раді» доктор Ендрю Міхта.

Цей аналітик завжди цікавий тим, що досконало розуміє логіку макропроцесів, які відбуваються у сфері міжнародної безпеки. Водночас він вміє зазирнути на рівень окремих країн та навіть окремих суспільних груп. Туди, де зароджуються і поступово розвиваються протиріччя, які згодом переростають у системні проблеми та зрештою впливають на розвиток подій на глобальному рівні.

Не обтяжуючись політкоректністю, доктор Міхта відверто говорить про недоліки політиків, суспільств, урядів, корпорацій, держав та міжнародних організацій. Він не лише діагностує проблеми, але й пропонує стратегію їх вирішення.

Тож пропонуємо читачеві думки Ендрю Міхти про те, які проблеми є зараз нагальними для вирішення, щоб Захід зберіг себе і зберіг Україну:

2024 рік. Система стримування зруйнована?

Цей рік був найбільшим за останні кілька років, якщо не десяток, роком потрясінь.

Російсько-українська війна триває і стає все більш руйнівною, виникли нові конфлікти. Події на Близькому Сході, зростання напруженості на Корейському півострові та постійно зростаюча напруга в Індо-Тихоокеанському регіоні – все це свідчить, що ситуація у світі стрімко погіршується, регіональні баланси починають руйнуватися і що це може призвести до ще більшого конфлікту.

Так уже було в історії, коли глобальні конфлікти, такі, як Друга світова війна, почалися, бо була зруйнована ціла низка балансів: у Маньчжурії, через громадянську війну в Іспанії, окупацію Чехословаччини, аншлюс Австрії. Усе це разом призвело до розпаду існуючої тоді системи. І тоді – у 1939 році – Радянський Союз і Німеччина вторглися до Польщі.

Найгірше зараз те, що руйнується здатність стримування. Останні чотири роки ми бачили численні збої в системі стримування, перш за все стримування з боку США. Тому росіяни і увійшли в Україну...

Путінська Росія пішла на цей крок, попри те, що США тоді розсекречували багато даних розвідки, щоб показати росіянам: «Ми бачимо, що ви робите» і попередити: «Не робіть цього».

Те, що «Хамас» (угруповання, визнане терористичним у США та ЄС) напав на найближчого союзника Сполучених Штатів – Ізраїль, а потім й Іран атакував Ізраїль ракетами, це було безпрецедентно.

А зараз уже війська Північної Кореї беруть участь у боях на європейському театрі дій. На це теж західний світ не відреагував належно. І тепер пробують розмовляти з Китаєм (що, можливо, ще гірше), щоб стримати Кім Чен Ина.

Раніше суперники Сполучені Штати не були такими нахабними і не йшли на такі ризики, побоюючись рішучої відповіді.

Захід надто м’який

Що стосується самої Європи, те, як Путін поводиться із 2008 року, межує з презирством. Це означає, що він думає, що зможе досягти всього.

Це не те, що він хоче виторгувати якусь угоду, він просто отримує те, що хоче, він вимагає це, тому що в його розумінні європейці багато разів демонстрували, що вони лише самі шукають угоди.

Захід переживає рік апізменту (замирення), тому що навіть відправляючи українцям зброю, все одно постійно говорить про «управління ескалацією», про «обмеження», бо боїться ризикувати.

Так війни не ведуть. Ми обмежуємо плани і цілі українців, а інша сторона їх знищує і не платить ціну за це.

Є щось дивне у підході Заходу до різних типів конфліктів, ніби він все ще тримається за той світ, якого вже немає. Намагається відтворити цей світ, укласти якусь угоду, щоб це все заспокоїлося.

На жаль, для суперників це лише сигнал, щоб підняти планку.

Стримування руйнується, коли замирення стає домінуючим елементом міжнародних відносин, і знову починає працювати лише у гострому конфлікті.

Ми вступили на шлях, де ціна відновлення стримування може бути набагато вищою, ніж це було б, якби ми справді рішуче відповіли на самому початку у 2008 році у Грузії. Відповіддю став ляпас від Путіна і продовження будівництва «Північного потоку-1». Потім була Україна у 2014 році, і знову будівництво «Північного потоку-2».

Отже, з російської точки зору, Захід просто м’який і Путін може діяти безкарно.

Кожного разу Захід був нав’язливо стурбований «управлінням ескалацією». І Путін добре це розіграв, використовуючи погрози вертикальною ескалацією до рівня ядерної війни. Це де-факто паралізувало процеси ухвалення рішень у Раді національної безпеки та остаточні рішення президента США.

Путін скористався і тим, що американське суспільство втомилося від двадцяти років так званої «глобальної війни з тероризмом», яка коштувала 8 трильйонів доларів, і фактично майже у жодному з випадків не досягла стратегічних цілей.

Підходи США базувалися на припущеннях, що можна прискорити розбудову націй, розбудову демократії.

Входячи до мусульманських країн, наприклад, таких, як Афганістан, який цивілізаційно перебуває на кілька століть позаду, можна, звісно, говорити про демократію у стінах аналітичних центрів. Але не поза ними. Бо це нереально. Нації будують самі себе.

Проблеми зміни поколінь

Ці тренди не виникли раптово за останні кілька років. Вони починали будуватися під час зміни поколінь. Джон Кеннеді говорив про покоління, загартоване війною і бідою.

Після закінчення Другої світової війни західні еліти насправді не потребували якогось ідеологічного виправдання, тому що загроза з боку так званого комуністичного блоку дуже чітко вказувала, у чому саме полягають національні інтереси.

По-перше, у той час лідери, які вийшли з Другої світової війни, керували дуже великими структурами. Це рівень дивізії та корпусу для колишніх військовослужбовців.

Президент Ейзенхауер насправді був обраний своїми колишніми солдатами, і ці солдати були простими громадянами, адже тоді не було професійної армії. Це були діти Великої депресії, жорсткі хлопці, які працювали на фермах, на заводах. Багато з них мали недостатню вагу, тому що жили в дуже важких умовах. Коли в армії вони отримували жорстке ліжко, триразове харчування і пачку цигарок, для них це було доброю угодою.

Це було зовсім інше покоління, і це почало змінюватися наприкінці 1960-х, на початку 70-х.

Виник тип громадянина, який є споживачем безпеки.

А по-друге, після закінчення Холодної війни з глобалізацією та з аутсорсингом корпорації, головним чином американські, трансформувалися у транснаціональні і отримали величезну владу.

Криза демократії, розвиток влади корпорацій та бюрократії

Відчуття корпоративної відповідальності перед нацією, яке є прикладом для покоління Форда, Карнегі, тих великих баронів періоду американської індустріалізації, означало, що вони створили основи, які мали служити суспільству, освіті та покращенню умов життя.

Нині навіть Білл Гейтс говорить про Global Issues Foundation. Це все відділено від широкого загалу. З’явився новий вертикальний метод управління, і це не уряд, якому громадяни надали мандат на управління.

Європейський союз також є королівством такого управління, тому що існує багато бюрократів у Єврокомісії, які щодня змінюють ваше життя з усіх сторін, вони грають політично, видумують щось нове, створюють нові політики, чи то енергетична, чи якась інша.

З’явилося відчуття, що еліти панують над громадянами, а не від їхнього імені та для їхньої вигоди. Майже на всьому Заході є такі, так би мовити, феодальні елементи: у сенсі дедалі слабкіших державних інституцій і дедалі сильніших корпоративних структур, які, коли закінчилася Холодна війна, були звільнені від вимог підпорядковувати свої дії національним інтересам і національній безпеці.

Криза довіри до еліт

Існує певна криза компетентності лідерів, які обіймають ключові посади в уряді. Європа зараз виробляє менеджерів, а не лідерів. Тому що хороші, ефективні часи не вимагають так багато, і створюються спільноти нульового ризику. Кажуть, що ця вертикаль управління здатна забезпечити безпеку і процвітання. Але люди у Сполучених Штатах і в Європі кажуть: а давайте ми перевіримо.

Вони кажуть це з великою недовірою. Якщо подивитися на різницю між тим, скільки заробляють керівники великих корпорацій у Сполучених Штатах і скільки в середньому заробляє чоловік чи жінка – представник середнього класу, то такої різниці я не пам’ятаю з часів промислової революції.

Це так зване «творче руйнування» глобалізації, про яку говорили майже 30 років.

Вважалося, що це нормально, ринок все сам зробить, але проблема в тому, що у кінцевому підсумку держава, якщо вона є демократичною, вона має бути для громадян.

70% американського електорату вважає, що країна рухається у неправильному напрямку. Еліти забули, що процвітання цих громадян, їхня безпека є нередукованою функцією держави.

І якщо рівень життя людей погіршується, вони втрачають можливість заробітку, коли інфляція зашкалює, тоді ми стоїмо на роздоріжжі демократії. Або ми можемо відновити цю демократію і сказати: ні, це наша країна, ви нам служите, для цього ми вас обрали, або ви говорите про квазіімперську модель, де лідери мають владу над громадянами.

Час глобалізації та офшорів призвів до великого суспільного напруження, бо база середнього класу скоротилася.

У США зараз середній клас – це якихось 50%, а він завжди є джерелом стабільності системи, бо консервативний по своїй суті і не дається легко втягнутися в радикальну політику, бо хоче стати вищим класом і побоюється спуститися вниз.

Серед тих, хто голосував за Трампа, було багато латиноамериканців (45%), афроамериканців, дуже багато молоді. Отже, ці групові ідентифікації не відігравали тут особливої ролі. Це був скоріше бунт тих людей, які хочуть змін на низовому рівні.

Проблема й у тому, що ці люди відчувають, що їхня зона свободи закривається, і це дуже важливо.

Нещодавні дослідження виявили, що 67% американських громадян побоювалися відкрито говорити про те, що їх турбує, особливо на роботі, тому що вони бояться якихось санкцій, остракізму. Понад 80% висловили побоювання, що свобода слова у Сполучених Штатах зазнає нападу. А якщо немає простору, де люди можуть обговорити розбіжності, відкрито поговорити між собою про те, що їм болить, як вони бачать світ, а також послухати, як це бачать інші люди, це призводить до радикалізації політики. А потім починаються крайнощі і руйнування зсередини консенсусу, який є абсолютно ключовим для функціонування американської демократії.

«Ми самі створили Франкенштейна»

Китай багато у чому був створений неправильною економічною політикою Заходу. Річард Ніксон перед смертю нібито сказав, що «ми створили Франкенштейна». Це проблема, яку ми самі створили, питання зворотного перелому буде болючим, але якщо вже опинилися в ямі, то принаймні треба перестати копати.

У період після Холодної війни, час глобалізації, оффшорів, виведення виробничих ліній у Китай, США втратили 30% промислової бази.

Це було використання майже невільницької праці мільйонів людей. Існує великий корпоративний тиск, щоб це продовжувати робити, тому що це спосіб заробити гроші.

Заводи Ілона Маска – досі у Китаї, айфони виробляються у Китаї.

У той же час китайці поводяться дуже по-хижацьки, вони витягли із Заходу інтелектуальні знання і вивчили в американських університетах своїх інженерів і людей, які є розробниками зброї, яка вбиватиме американських солдатів.

Але до цього часу приватний капітал зі США фінансує в Китаї розробки штучного інтелекту (ШІ), чипів. Це повинно скінчитися.

Це наш корпоративний світ.

І це не лівацька критика корпорацій. Саме з консервативної чи навіть центристської точки зору, американські корпорації, європейські корпорації мають відповісти на багато запитань щодо відповідальності за те, де зараз опинився Захід. Але й також мають відповісти і уряди, які це допустили.

Якими мають бути стратегія США щодо Європи та згуртованість НАТО

Ми живемо у світі офіційних установ, які все менше відповідають політичній і культурній реальності. До того ж, на глобальному рівні Організація Об’єднаних Націй зараз абсолютно нерелевантна, якщо йдеться про питання базової безпеки держав. І ви бачите подібну систему, коли йдеться про Європарламент в ЄС.

Але ці бюрократичні хвороби всюди.

Це надмірне зростання бюрократичного класу, який насправді дуже мало робить і дуже мало виробляє у сенсі інноваційного мислення про управління.

Зараз трансатлантичний альянс переживає справжнє випробування. Для мене НАТО є ключовою структурою безпеки. Альянс надзвичайно важливий для Сполучених Штатів і надзвичайно важливий для Європи.

І якщо Європа не переозброїться, не відновить бойові можливості, то ці три регіональні плани, які містять вимоги коли йдеться про так звані спроможності, тобто військові можливості, вони будуть неможливі до реалізації. Все буде лише на папері.

Зараз є альянс із 32 країн. З одного боку, це чудово, що є так багато членів, а з іншого боку, це 32 країни з дуже різним рівнем розвитку. І все це треба якось зібрати і скласти.

Якщо Захід готується до справжньої війни, то треба виробляти у великих масштабах і мати ще й великі запаси.

Приклад України показує, що війна між великими країнами – це не переслідування джихадистів у горах.

НАТО функціонує тоді, коли Сполучені Штати повністю залучені та керують справою просто тому, що США є тим рrimus inter pares, першим серед рівних.

Чи будуть Сполучені Штати і надалі залишатися таким домінуючим гравцем, який хоче стояти на чолі світового порядку?

Все буде залежати не стільки від того, що буде робити адміністрація Трампа, тому що Європа це не контролює, скільки від того, що робитимуть європейці. Яку угоду вони зможуть запропонувати американській стороні, з точки зору бойових можливостей, здатності стримувати противника, а також зменшувати витрати та відповідальність Сполучених Штатів, натомість отримуючи і надалі ядерну парасольку.

Як діятиме НАТО?

Насправді потрібна нова атлантична карта, коли йдеться про те, як альянс має функціонувати. Але якщо ми далі будемо говорити тільки про те, хто досягне і хто не досягне 2%, знаєте, ці відсотки на озброєння – це такі політичні виверти, тому що ви можете витратити навіть 10% витрат на оборону, але якщо більша частина цього піде лише на персонал, зарплати тощо, це небагато що дасть.

Думаю, що всередині альянсу після того, як Дональд Трамп обійме посаду президента, будуть дуже жорсткі розмови з цього приводу.

Україна є надзвичайно важливою

Зараз у Вашингтоні немає розмови про так званий кінцевий стан Росії, всі говорять про кінцевий стан України – якою має бути українська держава після закінчення війни, чи буде вона в орбіті Заходу, чи буде контрольована росіянами, які будуть ці поступки тощо. Але головне питання полягає в майбутньому безпеки Європи, у тому, що станеться у російській державі. І ми не говоримо про це.

На Заході є тенденція вимагати від усіх держав певних структурних, інституційних рішень, але коли йдеться про Росію, то наші еліти говорять переважно в категоріях бінарних, чи там є хороший, чи поганий цар. Але не чути розумної розмови про те, як домогтися змін і наскільки Україна є надзвичайно важливою частиною цього.

Багато залежатиме від того, як Путін відреагує на пропозицію Дональда Трампа. Якщо він просто її відхилить, це може призвести до дуже різкої реакції з боку президента США в стилі, добре, дайте їм ресурси, розв’яжіть українцям руки, встановіть їм дедлайн, скільки потрібно місяців, щоб вийти на рівень, на якому ці переговори зможуть відбутися.

І ключовим питанням тут є бажання ризикувати.

І в Європі, і в США. Але що стосується Європи, то, окрім флангових країн, я не бачу цього. Ні Німеччина, ні Франція не мають бажання йти на ризик ескалації, щоб потім деескалувати, чи не так? Те ж саме сталося з адміністрацією Байдена, на жаль.

Через постійний страх, ескалацію та запитання, чи давати Himars тощо, росіянам дали 500 днів у подарунок, і за цей час вони рили рови, мінували території та знищили частину української армії, яку ми навчали з 2015 року.

Якщо стратегія не зміниться, Україна просто залишиться без людей – за чисельністю населення Росія зараз має перевагу над Україною приблизно чотири до одного.

Ми не повинні уникати відповіді, якою має бути перемога України.

Це має бути серйозна розмова між Сполученими Штатами, Європою та Україною про те, куди ми всі рухаємося. Вирішивши, яким має бути кінцевий стан, ми маємо дати українцям те, що їм потрібно для його досягнення.

Якщо ми продовжуватимемо працювати за принципом «as long as it takes»/«скільки це буде потрібно», країна стече кров’ю і зрештою розпадеться. Так не будується військова стратегія.

Стратегічна автономія Європи, чи вона розходиться зі США?

Дональд Трамп каже, що Америка – на першому місці, тому що жоден уряд не повинен говорити, що його країна має бути другою, а не першою. Він говорить про необхідність змін.

Сполучені Штати були використані десятиліттями шляхом демпінгу, наприклад, якщо ми не запровадимо тарифи на товари з Мексики, китайці будуть експортувати до Мексики, і ці товари потім надходитимуть з Мексики до Сполучених Штатів. Нам потрібна дуже жорстка, комплексна стратегія, як досягти відновлення американської промисловості.

Щодо стратегічної автономії Європи. Для мене весь цей проєкт не має сенсу з однієї причини. У Європейському союзі протягом багатьох десятиліть інституції працюють досить добре, з точки зору регулювання ринку.

Однак коли ми говоримо про щось таке рудиментарне, як війна…

Армії не йдуть на війну, щоб захищати Європейську комісію, армії йдуть захищати власні країни. І тому для мене аргументи про те, що раптом іспанці опиняться в Естонії, помруть тисячами, захищаючи ідеали Європейського союзу, або що якимось чином ЄС створить собі стратегічну автономію, я завжди запитую, автономію від кого?

Якщо ви не зацікавлені в зв’язках з Америкою, то на цей момент ви перебуваєте в ситуації, коли це президентство, якщо воно отримає такий меседж від європейців, може виконати вашу мрію, і це буде трагедією для європейської безпеки.

Хто забезпечить ядерну парасольку? Які угоди тоді укладатимуться в Європі?

Історичний момент лідерства вирішальний для глобальної безпеки

Обрання Дональда Трампа є найбільшою зміною, якщо мова йде про майбутнє Заходу, незалежно від того, подобається Трамп чи ні.

Це дивовижна історія, що він з усіма цими перешкодами, судовими справами, імпічментами, але перемагає. І він – другий в історії США, хто виграє президентські терміни не поспіль. І перемагає таким вирішальним чином, це справді в цьому сенсі президентство з історичним виміром.

Є надія, що у 2025 році на Заході знайдуться справжні лідери, люди, які будуть відкрито говорити громадянам, наскільки небезпечна ситуація, і тут я критикую насамперед найбільші європейські країни.

Я говорю про відсутність лідерства у Німеччині, відсутність лідерства у Франції, таке собі кульгання у Великій Британії та про ці величезні політичні розбіжності, ці внутрішні війни, які я бачу у Польщі.

У той час як світ навколо Європи стає дедалі небезпечнішим, світ навколо Сполучених Штатів також стає дедалі небезпечнішим – у Європі, в Азії, на Близькому Сході.

Я сподіваюся, що Дональд Трамп виявиться таким лідером.

На цей момент ми не знаємо, як буде виглядати це президентство, але я думаю, що наступні два-три роки будуть вирішальними для майбутнього глобальної безпеки. Чи збережуться ці регіональні баланси, чи починають тріскатися? Це буде найбільшим викликом на майбутні кілька років?

Ми перебуваємо на нульовій стадії війни проти віхи диктатур (Китай, Росія, Іран, Північна Корея). Ці країни мобілізуються, коли йдеться про засоби виробництва та розбудову військового потенціалу. А ми все ще говоримо про стратегічну конкуренцію.

Зайвими є ці тривалі внутрішні дебати в США – що важливіше, Європа чи Азія, Атлантичний чи Індо-Тихоокеанський регіон? І це тоді, коли північнокорейські солдати – вже в Європі.

Розділення цих театрів є абсурдним, бо наш противник вже без нас визначив, як це буде виглядати. Безпека США залежить від обох театрів, інтереси США не редукуються.

Україна фактично є найкращим членом Північноатлантичного альянсу, не будучи членом альянсу. Це найбільша і найкраще навчена армія в Європі.

З іншої сторони військово-політичні союзи повинні насправді стати союзами.

Отже, в Європі і в Україні повинні мислити про справжні геополітичні американські інтереси, бо вони мають справу не з тією чи іншою політичною партією, чи політиком, вони мають справу зі США.

Ці відносини життєво важливі, ми всі – в одному вагоні. США залишаються головним гарантом європейської безпеки і безпеки демократії.

Анатолій Курносов