Лісова пісня. Документальний фільм Володимира Бакума «Бартка» показує красу та вразливість Карпат

Фільмів про Карпати в нас роблять багато. Засніжені вершини, вікові ліси, стрімкі річки й шалена блакить над усім цим — ідеальна натура.

Володимир Бакум у «Бартці», звісно, не оминає цей відеоряд. Є і гори, і ліс. Останній, правда, в цій історії — не тільки велична декорація, а й сировина. Адже головний герой — дільничний лісівник Василь Павлович, який керує лісозаготівельними бригадами, що виконують і державні, й приватні замовлення. Павлович любить ліс, але й почувається його господарем: і береже, й експлуатує. Його день — це клопоти по домашньому господарству, з курями, коровою та старим телевізором, а також роз’їзди в маленькій машині місцями вирубки, з песиком Лакі на сусідньому сидінні. Нагляд над тим, хто, що, як і скільки робить.

Кадр фільму «Бартка»

Можна нескінченно дивитися на те, як люди працюють. Бакум добре вловлює ритм процесу: як хлопці обирають дерева під валку, як із хірургічною точністю пиляють стовбури, як потім запрягають у них коней, щоб витягти до вантажівки. Але лісоповал не зводиться до чистої механіки: є свої ритуали, зокрема, молитви на початку й наприкінці зміни — в такі моменти гуцули нагадують мисливців первісних племен, що просять вибачення у тварини, яку вбивають.

Кадр фільму «Бартка»

І отак, завдяки точно налаштованій спостережливості, сполученню простих засобів, Бакум додає пласт кінопоетики, необхідний, аби вийти за чисто хронікальні рамки. Наприклад, тривалі плани згори, такий собі ракурс Бога (оператор — Богдан Гойдаш) — і це вже, підсилене низькочастотним ембіентом Антона Байбакова, не тільки про красу, але й про передчуття катастрофи. І катастрофа насувається — поки що в новинах, у безперервних повідомленнях по радіо про повені й урагани в Європі й Америці. Потім починається дощ — здається, нескінченний. Павлович метушиться по вирубках, рахує дерева, рахує гроші. Хтось із бригади його дурить, і нема на те ради. Але є ліс — тож є за що битися.

Кадр фільму «Бартка»

Власне бартка — ритуальний гуцульський топірець — з’являється десь у середині фільму, під час святкування Різдва: камера Гойдаша вихоплює її на хвилину в руках урочисто вбраного гуцула, навіть не показуючи обличчя. Бартка тут — не інструмент вирубки. Це радше символ: тяглості традицій, сили ритуалів, зв’язку з природою, а не її руйнування. Саме тому всесвітня повінь ще не дійшла до цих країв. Саме тому фільм закінчується тим, як садять дерева, а не вирубують їх.

Кадр фільму «Бартка»

Володимир Бакум, пряма мова:

— Насправді, ми їхали фільмувати з таким детективним наміром, щоб зловити за руку тих, хто займається нелегальними вирубками. Але ідея фільму під час зйомок змінилася, бо ми зрозуміли, що велика проблема Карпат не так вирубка, як глобальне потепління. Воно якраз і приносить ті біди, які є зараз у Карпатах. І не тільки там. Якраз коли ми фільмували, то тривали потопи в Європі, й ми більше розвивали цю тему. Тож я би так сказав: можливо, років 10—15 тому це було масове використання лісу без збереження.

Зараз цього насправді немає. Місцеві люди зрозуміли, що якщо бездумно вирубувати ліс, то гроші розійдуться, а ліс відновлювати довго, оскільки дерево росте мінімум 80 років. Тому гуцули зараз більше займаються саме санітарною вирубкою, без шкоди лісу, й зосереджені на його збереженні. Я зрозумів, що ці люди ставляться до того, де вони живуть і що вони беруть, дуже відповідально. І в них зараз головна мета — зберегти ліс від глобального потепління. Тому що вода йде з гір. Відомий факт, що коли Карпати захопила радянська влада, вона масово вирубала ліси. І на ті місця садила дерева, не притаманні місцевості, які потребують надто багато води, більше, ніж ця місцина може дати. І це призвело до великого виснаження ґрунтів. І зараз от лісівники, навпаки, хочуть повернути ліси, які були до приходу радянської влади.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»