Україна може стати постачальником зброї для країн НАТО

Не потрібно бути військовим експертом, аби зрозуміти простий, але дуже важливий факт: для виживання України як держави нам потрібні люди, зброя та ресурси. Те, що для одних звучить як чергова банальщина, для інших є щоденним викликом і нетривіальним завданням, що не має простого рішення.

Гроші на зброю можна взяти з її експорту

Протягом останніх десяти років я ретельно стежу за динамікою відносин між державними замовниками та підприємствами оборонно-промислового комплексу. Попри симбіоз двох секторів, назвати їхні відносини партнерськими буде перебільшенням.

Кількість державних замовлень із 2022 року сягнула астрономічних значень. Навіть складна бюрократія та обмеження щодо норм прибутку не змогли зупинити зростання галузі. Особливо відчутно це у сфері БПЛА.

Так, 2022 року було лише сім українських сертифікованих постачальників безпілотників, тоді як станом на літо 2024-го їх кількість становила вже 87, а загальна кількість українських компаній, долучених до виробництва безпілотних систем, за різними оцінками, зросла до 500.

Водночас справедливо буде зазначити, що держава створила сприятливі умови для масштабування виробництва, особливо у сфері безпілотних технологій. Було розроблено понад 20 революційних законів і нормативно-правових актів, якими скасували ПДВ і мито на комплектуючі для БПЛА, спростили допуск нових систем озброєння до експлуатації, збільшили маржинальність державних контрактів до 25% (у країнах НАТО цей показник — 17%), запровадили цілу низку реально робочих механізмів закупівель.

Упродовж останніх трьох років дрони купували всі: волонтерські фонди й органи місцевого самоврядування, військові частини та Держспецзв’язку, міністерства й закупівельні агенції, мережі АЗС і навіть релігійні громади.

Маховик індустрії набрав шалених обертів. Якщо 2023 року міністр оборони на зустрічі з виробниками заявляв: «Скільки б ви не виробили, я у вас усе куплю», то вже 2024-го виробники БПЛА кажуть про значний надлишок виробничих потужностей і досить активно просувають ідею дозволу на експорт.

Чи є експорт військової продукції зваженим рішенням?

Безумовно, ідея експорту, на перший погляд, виглядає дуже привабливою. Експортні контракти не обмежені рівнем прибутку. Наприклад, як заявляв Тарас Чмут, комплекс БПЛА, який у нас продається за 220 тис. дол., за кордоном може коштувати 500 тис. дол. Налагодження експорту — це додатковий валютний виторг, робочі місця та інвестиції. Це також можливість більше інвестувати в розроблення та масштабувати виробництво, що своєю чергою знизить собівартість продукції, але покращить її якість.

Загалом очікується, що завдяки експорту державний бюджет на закупівлі може зрости, а собівартість військової продукції — знизитися, й це дасть змогу постачати нашим захисникам більше зброї. Водночас у неформальних розмовах із окремими представниками країн-партнерів і в деяких медіа висловлюються побоювання щодо потенційних репутаційних ризиків. На їхню думку, відкриття експортного вікна для українського озброєння може стати додатковим аргументом для тих, хто вимагає зменшити чи припинити військову допомогу нам. Мовляв, чому інші країни мають надавати зброю безоплатно, якщо Україна здатна сама її вигідно продавати?

Такі наративи, навіть якщо вони неофіційно артикульовані, можуть упливати на суспільні настрої в країнах-союзниках, де є певна втома від тривалої війни. Тому врахування цих ризиків є важливим у формуванні стратегії подальшого розвитку українського військового експорту та його публічного сприйняття.

Навіть незначне падіння обсягів допомоги, приміром, на 5–10% у грошовому еквіваленті, означатиме мільярди недоотриманої зброї. Це буде дуже відчутно, й компенсувати цю втрату не вийде.

Інше питання: куди ми збираємося експортувати й кого витіснимо з цих ринків? Так, справді, українські безпілотні системи часто дешевші й ефективніші, ніж західні аналоги, а це означатиме, що компанії країн-партнерів можуть втрачати прибутки через нашу присутність на інших ринках. Як на це відреагують ради директорів найбільших оборонних гігантів, лобісти яких уже не перший рік переконують політиків у столицях держав-партнерів надавати нові пакети допомоги Україні? Зараз для багатьох із них наша держава — це можливість отримати нові контракти. Але що буде, коли Україна стане не можливістю, а конкурентом?

Зменшення обсягів військової допомоги через російський вплив на суспільні настрої в наших союзників — це лише один із потенційних негативних сценаріїв.

Інші ризики ховаються в частині геополітичних наслідків експортних контрактів. Поняття «колективний Захід» є надто спрощеним і не відображає різноманіття політичних поглядів і мережі партнерств, вибудуваних окремими країнами. Ставлення наших союзників до різних країн і регіонів може істотно різнитися. Хитросплетіння інтересів на Близькому Сході, присутність Китаю на Африканському континенті, політичне різноманіття Південної Америки — це дипломатичне мінне поле, на якому дуже легко схибити.

Яких зовнішньополітичних цілей ми хочемо досягнути, експортуючи українську зброю?

Я впевнений, що є модальності міжнародної передачі озброєння, які можуть посилити позицію України, а не навпаки.

Для початку слід чітко визначити, які саме завдання стоять перед Україною. Серед основних:

1) залучення додаткової військової допомоги;

2) залучення інвестицій в оборонну промисловість;

3) технологічне посилення наших союзників.

Якщо з першими двома цілями все досить очевидно, то питання посилення наших союзників слід розкрити детальніше.

Досвід російсько-української війни продемонстрував серйозну неефективність деякого озброєння, особливо якщо йдеться про безпілотні системи чи засоби точного ураження. Ймовірність військового конфлікту між Росією та НАТО за сьогоденної динаміки — це лише питання часу.

Саме Україна насамперед зацікавлена в тому, щоб наші союзники були до такого конфлікту готові. Якщо говорити серйозно, то це якоюсь мірою наша пряма відповідальність. Ми, безумовно, маємо знайти формати партнерства, в межах яких армії країн НАТО отримають ефективні засоби протистояння Росії.

Важливо зазначити, що всі вищезгадані цілі можливі лише за умов глибоких партнерських проєктів.

Партнерство чи конкуренція. Альтернативні механізми експорту озброєння

Якщо говорити про експорт озброєння як механізм зовнішньої політики, то слід дещо під іншим кутом розглянути доступні нам інструменти. Нижче проаналізовано лише деякі моделі, що є альтернативами експорту, в порядку спадання їхньої пріоритетності.

Залучення коштів союзників на закупівлі в українських виробників для потреб України

Ця модель є найбажанішою і найефективнішою для України. Виглядає вона так: іноземні уряди напряму чи через оборонні інституції укладають контракти з українськими виробниками щодо постачання озброєння для наших Сил оборони. Звучить як фантастика, але саме завдяки ініціативі Мінстратегпрому ZBROYARI вже вдалося залучити близько 700 млн дол., і це точно не останні угоди в такому форматі. Загалом проєкт планує залучити 10 млрд дол.

Уряд Данії проявив лідерство та підтримку, започаткувавши таку практику. Так було укладено контракти на закупівлю САУ «Богдана». Нещодавно Велика Британія оголосила тендер на закупівлю БПЛА для України в межах Коаліції дронів. До участі в тендері запросили також українських виробників. По суті, це той самий експорт, адже це кошти іноземних країн, які потрапляють у нашу економіку, однак уся продукція залишається в Україні.

Тристоронні договори на постачання військової продукції

Продовження моделі залучення коштів союзників на виробництво в Україні могло б відбуватися у форматі, де уряди наших союзників укладали б контракти з українськими компаніями, в межах яких половина продукції йшла б на потреби наших Сил оборони, а половина надходила б країні, що профінансувала контракт.

Це значною мірою зняло б репутаційні проблеми, пов’язані з експортом зброї, й водночас посилило б збройні сили тих, хто готовий інвестувати в нашу перемогу. У такому форматі це більше схоже на безпекову угоду, а не на торгівлю.

Стратегічна локалізація іноземних виробництв

Розміщення представництв іноземних компаній, які здійснюватимуть ремонт, а в перспективі також складання й модернізацію західних зразків озброєння, прибуток від яких повертатиметься до їхніх юрисдикцій, — не зовсім та ідея, що виглядає привабливою для українських виробників. Та й західним компаніям вона може видатися ризикованою, проте не позбавленою сенсу.

1977 року США дозволили використання частини пакета допомоги FMF (Foreign Military Finance) для ізраїльських компаній. Виробництва танка «Меркава» та винищувача Lavi стали одними з перших проєктів, профінансованих у такий спосіб.

Щороку частка американських коштів у ізраїльському ВПК зростала, як і присутність американських компаній. Бізнес США, чудово розуміючи механіку роботи системи FMF, знаходив способи заснувати компанію в Ізраїлі чи придбати частку в чинному підприємстві, аби отримати американські контракти. Вони ж згодом стали лобістами розширення такого формату фінансування.

До 1991 року частка FMF, що йшла на локалізовані виробництва чи спільні зі США підприємства, становила 25%. 2009-го її законодавчо закріпили на рівні 26,3%. Така політика принесла взаємовигідні результати, й нині ізраїльські оборонні компанії та їхній науковий доробок є важливими елементами ключових американських оборонних програм, таких як F-35.

Інтеграція в ланцюги постачання НАТО

Одним із взаємовигідних і зрозумілих форматів українського експорту було б обмеження щодо продажу виключно через NSPA (NATO Support and Procurement Agency) — Агентство НАТО з технічного обслуговування та постачання. Після задекларованого нами курсу на євроатлантичну інтеграцію логічним кроком була б наша інтеграція в системи постачання Альянсу. Це потребує значних інвестицій для впровадження необхідних виробничих стандартів і стандартів контролю якості, відповідної кодифікації продукції, дорогих процедур випробування тощо. Але це той формат прозорої та чесної конкуренції, який буде зрозумілим для наших партнерів і матиме довгостроковий стратегічний вплив на українські відносини з НАТО через побудову взаємозалежностей.

Спільні підприємства

Наразі не існує заборони створювати спільні підприємства, але й стимулів для такого формату взаємодії немає. Воєнні ризики, проблеми судової та правоохоронної систем, режими оподаткування та обмеження щодо виведення прибутку стоять на заваді такій співпраці.

Україні слід розглянути можливість створення спеціальних економічних режимів функціонування таких підприємств, митні преференції та форми виробництва, в яких частина продукції виготовлятиметься в Україні, а частина — за її межами, зокрема для експорту до інших країн.

Така диверсифікація дасть змогу зменшити ризик втрати критичних технологій унаслідок російських атак. Водночас це спосіб залучити інвестиції й експортувати українську продукцію без фактичного перетину українського кордону. Концепт складний і містить багато ризиків, але однозначно вартий уваги.

Ліцензоване виробництво та експорт послуг

У сучасному світі немає відмінності між експортом системи озброєння та надсиланням архіву документації на її створення. Дедалі більшої цінності набуває програмне забезпечення або масиви даних для навчання штучного інтелекту.

На жаль, часто українські технології залишають територію України несанкціоновано — через роботу недружніх розвідок чи банальну релокацію виробництва. Проблема лежить не тільки в площині роботи наших спецслужб щодо запобігання витоку такої інформації, а й у практичніших речах. Наприклад, у визначенні вартості немайнових прав, захисті інтелектуальної власності чи механізмі виплати роялті для конструкторів або розробників бойових систем.

Ми маємо змогу експортувати оборонні технології в нематеріальному світі. Система ситуаційної обізнаності Delta, яку розробляє Міністерство оборони, вже привертає увагу наших союзників і має значний потенціал щодо продажу ліцензій на її використання.

Масиви відеофайлів із камер наших FPV безцінні для навчання моделей штучного інтелекту, а налагоджена система виробництва, коли наші союзники на своїх потужностях виготовлятимуть ліцензійні українські системи, сплачуючи відповідні роялті конструкторам, — гарний спосіб отримувати прибуток і масштабуватися.

***

Запропоновані в цій статті підходи є лише концептуальним описом багаторівневих рішень у сфері військово-технічного співробітництва. Це довгий шлях, і виробники та держава зможуть подолати його лише разом.