Боєць підрозділу «Гострі картузи»: «Двома екіпажами за пару тижнів 227 орків зробили “двохсотими” і “трьохсотими”»

— Розкажіть, як був сформований ваш підрозділ?

— Підрозділ був сформований на початку повномасштабного вторгнення в Харкові. Ми всі добровольці. До цього, хоч ми й мешкали в одному місті, але переважно не були знайома один з одним. Після початку війни хтось пішов до військкомату, хтось до ТрО, хтось прибився до Нацгвардії. Проте так вийшло, що всі ми збилися в одну зграйку, почали свій спільний бойовий шлях і воюємо з того часу разом. Працювали спочатку як звичайний піхотний підрозділ.

У перші дні війни все було досить сумбурно. Не було чітких зон відповідальності. Тому нас посилали у різні райони, де була потрібна допомога. Приїжджали, питали: що тут, де і як — і починали працювати. Так поступово ми й згуртувалися як окрема бойова одиниця.

Підрозділ «Гострі картузи»

— Як виникла назва «Гострі картузи»?

— На першому етапі війни ми всі були вдягнені хто в що. Хтось зміг знайти якесь військове вбрання, а хтось воював у своєму цивільному одязі. Своїх відрізняли по жовтому скотчу, який намотували на одяг. І тоді хтось зробив і прислав нам мем із серіалу «Гострі картузи». Є таке фото, на якому Томас Шелбі йде на чолі своїх «гострих картузів». На цьому фото героям серіалу «домалювали» жовтий скотч на руки. Нам цей мем припав до душі, ми з нього посміялися і створили в телеграмі канал, який так і назвали — «Гострі картузи». З того моменту і нашу групу стали називати «Гострі картузи».

— Ви вважаєтесь окремим підрозділом?

— Так, ми окремий підрозділ. Але ми майже з самого початку війни входимо до складу 2-го окремого загону спеціального призначення «Омега». Наша невеличка група працює саме на базі цього загону. Але, наскільки це можливо, ми намагаємося зберегти кістяк групи та її індивідуальність.

— Як особисто ви опинились у війську, чим займалися до війни та чи мали до цього якийсь бойовий досвід?

— За фахом я будівельник. Бойового досвіду на початок повномасштабного вторгнення не мав, тільки свого часу проходив строкову службу. 24 лютого прийшов у підрозділ бригади Нацгвардії, яка потім отримала назву «Спартан». Перші два тижні я був саме у цьому підрозділі. В перший же вечір війни ми опинилися на перехресті «Роза вітрів» на виїзді з Харкова. За кілька годин до цього у цей же район направили строковиків, але росіяни їх роззброїли. До того часу ми вже отримали зброю і нас направили на об’їзну дорогу. Тобто можна сказати, що я воюю безпосередньо з першого дня війни.

— Як ви отримали своє псевдо «Кум»?

У мене є четверо похресників. У підрозділі Нацгвардії, де я починав воювати, я зустрівся з чоловіком, із дружиною якого ми разом свого часу хрестили хлопчика. Він жартома звертався інколи до мене — «кум». Так воно і пішло далі.

— А у ваших бійців які були професії до війни?

— Різні. У нас є будівельники, інженери, фермери, приватні охоронці, адвокат і навіть керівники підприємств і колишні депутати райради. Люди всі різні й за фахом, і за віком. Найстаршому члену нашої групи 56 років.

— Проте у такому віці дуже важко керувати дроном.

— Так, але ж у нас у групі не всі пілоти. Люди виконують і інші завдання. Проте саме цей чоловік справді керує дроном. Йому буває тяжко, але він дає цьому раду. Головне — це бажання і мотивація. Я про себе скажу. Ми вчилися керування FPV-дронами 2 тижні у Києві. Це було після Бахмута, коли ми зрозуміли, що треба щось змінювати у своїй роботі, що нам треба якось посилюватись і вирішили спробувати освоїти FPV-пілотування. Після першого тижня навчання я був стовідсотково впевнений, що дуже старий для цього. А мені на той час виповнилось тільки 32 роки. Але ще через тиждень я вже був впевнений, що з мене вийде гарний пілот (посміхається). Головне — подолати у собі невпевненість і страх, і тоді все вийде.

Боєць підзрозділу «Гострі картузи» з дроном

— Переформуватися з піхотного підрозділу в підрозділ БпЛА було складно?

— Можна сказати, що певною мірою це було нелегко. Але все це відбувалося поступово, а не по команді «Раз-два — готово!». Ми почали займатися дронами десь наприкінці весни — на початку літа 2022 року. Тоді ще не було спеціальних шкіл, не було системи навчання пілотів БпЛА. Те саме зі спорядженням. Усі дрони купували або власним коштом, або за допомогою волонтерів і друзів. Ми потроху самостійно опановували цю справу, але вже досить скоро впевнилися, що таким чином можна досягти більш значних результатів, ніж воюючи у піхоті.

— А як зараз ситуація зі спорядженням?

— Спорядження і зараз стовідсоткове все своє. Що стосується дронів, то десь відсотків сорок «мавіків» і приблизно двадцять відсотків FPV-дронів нам надає підрозділ. Решта — це все від волонтерських фондів. Узагалі дуже багато потрібно різного спорядження. Плюс ті ж самі батареї для «мавіків». Одному пілотові, щоб ефективно працювати, на день потрібно не менше як сорок батарей. А одна батарея коштує більш як сім тисяч гривень. А вони ж не вічні. Ти 3—4 місяці попрацював із батареєю — і її потрібно міняти.

Боєць підзрозділу «Гострі картузи» керує дроном

— Вас доволі часто перекидають на різні ділянки фронту для посилення. З якими проблемами зазвичай стикаєтеся на новому місці?

— Коли ми прибуваємо у новий район, нам потрібно хоча б кілька днів, щоб зорієнтуватись на місцевості. А від нас зазвичай вимагають результат одразу. Нас намагаються по повній залучити, як і місцеві групи пілотів. Пробуємо пояснити, що це неможливо. Що так це не працює. Що повинен бути систематичний підхід до роботи. Інколи буває досить тяжко переконати місцевих, щоб вони нас не підганяли, не завантажували, щоб вони нам дали певну свободу. Якщо нам вдається знайти порозуміння, тоді є результат. Але зазвичай доводиться витрачати час і нерви, доводячи, що ми можемо досить ефективно працювати й самі по собі.

Дуже часто буває, що ми таки «вписуємось» у загальну схему, працюємо кілька тижнів на якомусь напрямку, даємо фантастичний результат своєю невеличкою групою людей — і нас знову кудись переорієнтовують. А там усе починається з початку. Місцеві зустрічають нас приблизно з такими словами: «Давайте, пацани, працюйте! Нам пообіцяли, що ви тут зараз наведете шороху». А ми пояснюємо: «Хлопці, ми ж не чарівники якісь, ми не можемо все тут вам одразу поміняти, нас усього четверо». Нам потрібен певний час, щоб розвідати маршрути ворога: де вони ходять, де вони їздять, де вони ховаються. Потрібно призвичаїтися до нового рельєфу місцевості, до місцевих кліматичних умов. Треба відпрацювати взаємодію з пілотами з інших груп, щоб не заважати один одному.

— Що вкладаєте у поняття «фантастичний результат»?

— Ми невеликою групою людей у два екіпажі за пару тижнів 227 орків зробили «двохсотими» і «трьохсотими». Також із десяток багі знищили та ще три танки допалили. Для нас це був дійсно фантастичний результат.

Знищений російський танк

— Не секрет, що до повномасштабного вторгнення Харків був переважно російськомовним містом. Проте ви досить вільно розмовляєте українською мовою. Можу припустити, що вдосконалювати спілкування рідною мовою ви почали після повномасштабного вторгнення.

— Саме так. На другий день війни до нас направили одного волонтера. Він сам з Івано-Франківщини, але вже досить довго жив у Харкові. Він до мене звернувся українською мовою, я йому почав відповідати також українською, як міг. І так поступово повністю перейшов на спілкування українською мовою.

— Ви вже майже три роки на війні. Що вас найбільше вразило за цей час?

— Таких моментів було дуже багато. Ми багато чого бачили, багато чого пережили, бачили міста, які росіяни просто стирають з лиця землі… Але чим далі ти йдеш цим шляхом — тим більше… якось черствішаєш усередині. Ти вже не так гостро на все це реагуєш. Якщо раніше деякі моменти викликали у тебе розпач, обурення й сльози на очах, то зараз ти майже нічого не відчуваєш. Бо подібні ситуації переживав уже десятки разів. Я не скажу, що ми повністю зачерствіли. Ми всі люди, нам важко, але ми зараз «виїжджаємо» на гуморі й на розумінні того, що ми просто займаємося своєю роботою. Хоча назвати війну роботою — це теж, напевне, не зовсім правильно.

— А що значить «виїжджаємо на гуморі»?

— Жартуємо один над одним, розігруємо, «підколюємо». Без цього ніяк. Це допомагає відволіктися. Та й сама робота постійно підкидує якість кумедні ситуації. Наприклад, хлопці «скинули» бомбу на орка, поранили його, а він дивиться на «мавік» і показує великий палець, типу: «Молодці, хлопці, гарно влучили».

Коли ми працювали на Сватівському напрямку, був цікавий випадок, коли російський солдат написав нам на наш телеграм-канал і додав скриншот фотографії зі «скиду», яку ми опублікували раніше на каналі. Він написав: «На фото — я, дякую, що не добили». Ми дуже довго жартували з цього випадку.

— Розкажіть більш докладно про історію з подарунком від автора та продюсера серіалу «Гострі картузи» Стівена Найта?

— На початку літа, коли росіяни почали повторний наступ на Харків, до нас приїздили журналісти з британського телеканалу BBC News. Під час спілкування вони сказали, що знають одного з продюсерів серіалу. І коли їх група поверталася до Британії, ми попросили, щоб вони передали по можливості Кілліану Мерфі два картузи з нашими підписами. Вони це зробили й до того ж у відповідь прислали нам картуз, підписаний Кілліаном Мерфі, а ще листа від BBC News, який підтверджував, що цей картуз дійсно від Кілліана. А нещодавно до нас звернулися люди, які сказали, що з ними зв’язався сам Стівен Найт і що він хоче передати нам оригінальні картузи з цього серіалу. У Києві працює багато іноземних журналістів, зокрема з Британії. Вони працюють тут кілька місяців, і потім повертаються на батьківщину. А на зміну їм приїздять інші. От під час такої їхньої чергової «ротації» журналісти нам і передали картузи від Стівена Найта.

Підрозділ «Гострі картузи»

— Де зараз ці картузи?

— Ми роздали кожному члену нашої групи по картузу на пам’ять. Деяким друзям подарували, які нам постійно допомагають. І ще кілька картузів залишилося на пункті постійної дислокації.

— Не думали, наприклад, продати ці картузи з аукціону, щоб підтримати матеріально свій підрозділ?

— Продати, напевне, ні. Для нас ці картузи — це щось дуже особисте. Просто продати їх — це як продати частинку себе. Можливо, розіграємо згодом за донат. Наприклад, усі хто задонатить не менш ніж сто гривень на користь підрозділу, візьмуть участь у розіграші. Але поки що ми про це не думали.

— Ваші світлини у картузах від Стівена Найта розлетілися всім інтернетом. Чому бійці вашої групи не ховають свої обличчя, як це роблять інші військовослужбовці?

— Так повелося з самого початку війни. Ми часто викладали фотозвіти про свою роботу, але при цьому не прикривали своїх облич. Ми захищаємо свою країну. Ми не робимо нічого поганого, нічого такого, за що нам може бути соромно, тому ми не вважаємо за потрібне ховатися. Нам це не потрібно. Розумієте, ми всі 24 лютого добровільно взяли у руки зброю і з відкритим обличчям зустріли ворога. Ми не боїмося, що хтось з орків може нас впізнати. Хай вони нас знають і бояться… Але якщо нам доведеться чогось боятись у своїй власній країні після того, як ми повернемося з фронту, тоді це буде дуже велика проблема для держави. Проте маємо надію, що такого не буде.

Фото надані підрозділом «Гострі картузи»