Казкові шати Різдва

«Воно є як казка, – писав про Різдво видатний есеїст Остап Грицай. – Лиш воно одно. Инші свята зачинаються зі сходом дня, всміхаються до нас промінєм сонця, звіщають свій прихід розгомним згуком дзвонів, кличуть нас на свіжі лани зелених піль, між людий, в щасливу метушню житя. А Різдво як казка лине на світ в торжественній тиші перших зорий ночи. Воно – мовчазне свято ночи і тиші. В нім глибокий сумерк і святий спокій казочних світів, тому воно є великим торжеством дітий – тих непорочних душ, що з глибокою вірою зрять на чудові фантоми ка­зки, пливучої з уст старого слуги в тихий сумерк зимового дня. Ніяке свято не блестить так диямантами казочних мрій як Різдво. Його вже сама природа зодягає в казочні шати. Бо що є зима, як не одна тиха казка про вічний сон?»

Різдво не обмежується лише датами самого свята, воно мандрує і далі – поза новий рік, поза Йордан...

В моєму дитинстві було три вечері, коли мама варила борщ з вушками і пекла хрусти: Святвечір напередодні Різдва, Старий Новий рік і Щедрий вечір напередодні Водохреща. Старий Новий рік став тепер Новим, але для мене це нічого не змінило. Варю борщ з вушками і печу хрусти на всі ті вечері, аби мама не денервувалася. Надто, що Щедрий вечір припадає майже на старий Святвечір. Але що робити 13 січня? Цей день, властиво вечір, вже не є святом, але дивлюся в старий календар, а там пише Старий Новий рік.

То так тепер виглядає, що треба буде і вчетверте варити борщ з вушками і пекти хрусти, бо не знати, чи там, де мама, перейшли на новий календар.

«Населення Прикарпаття й Гуцульщини переважно складають греко-католики, які святкують Різдво за юліанським календарем, себто на 14 днів пізніше, ніж римо-католики, – писала львівська газета "Wiek Nowy" 6 січня 1933 року. – А на свято Трьох Королів греко-католики влаштовували так званий другий Святвечір». Отже, то була тільки наша дивовижа.

А далі описано зворушливу ідилію: «Ще недавно, 30–40 років тому, в містечках Східної Галичини навзаєм вшановувалися обидва свята. На руські свята поляки відвідували церкву, а на польські русини ходили до костелу. Руські й польські священники, а надто коли йшлося про мішані родини, під час шлюбів, похоронів, хрестин виступали у згоді й приязні, виказуючи єдність віри й духу.

Молодь ходила разом із колядою, й ніхто не дивувався, що сини русинів вбирають краківські строї й співають польські колядки, а поляки співають руські. Зрештою, самий Святвечір на наших землях відрізняється лише тим, що поляки ламають облатку, а русини розговляються кутею. Але і в більшости римо-католиків не бракне на столах різдвяної каші з меду, пшениці й маку. Три складові куті є символом Святої Трійці, понад те, вони є основними сільськогосподарськими продуктами нашого краю».

І справді, судячи з тогочасних спогадів, так воно й було. Але тільки в Східній Галичині, бо далі на захід поляки вже куті не готували. Були такі, щоправда, що критикували свята, називаючи їх «святом живота», як писала Ґабріеля Запольська.

З 1890-го року походить цікава польська коляда:

Іде старий жовнір до вас на коляди,
Новий рік приносить до вашої хати.
Слухайте уважно,
Що вам жовнір скаже.
Гей, коляда, коляда...

Ой, у яслах родит небесна дитина,
Знайде волю Польща, Литва й Україна
За волю тримаймось,
Бога вихваляймо.
Гей, коляда, коляда...

Москаль віру гнобить, німець кривду чинить.
Коли вже настане хвиля воскресіння?
Всемогутній Боже,
Чи нам допоможеш?
Гей, коляда, коляда…

Упродовж усіх цих зимових свят завше владарювала коляда. Нікуди вона після Різдва не відступила, нікому не скорилася, продовжує мандрувати в часі. Різдво відійшло, щоб залишитися.

Не знаю, як колядували за Збручем, але в Галичині за совєтів колядували, не зважаючи на заборони. Особливо в селах і на околицях міст і містечок. Звісно, люди, які займали поважні посади, не робили це відкрито і колядували не під вікнами, а вже в хаті і радо приймали колядників. Але молодь, представники пролетаріату ходили з колядою і вертепом по цілому місту, не кажучи про село. В завше переповнених на Різдво приміських електричках колядували нонстоп.

Батьки мої не ходили з колядою, та й до церкви боялися піти. Хіба на Всенощну на Великодні свята, коли церква була переповнена і легше в ній було загубитися від пильних очей активістів.

Правда, і на Різдво, і на Йордан, і на Великдень вчителів змушували чергувати біля церков і фіксувати дітей. Робили це вони не надто ревно, хоча траплялися «відповідальні» товариші і все старанно записували, аби потім викликати до школи батьків. Усе, проте, вичерпувалося якоюсь формальністю.

Коли я був малий, ми збиралися цілими ватагами в Станіславові і ходили так кілька днів підряд, а коли приїжджав до родини у Львові, то теж горлали на всі голоси. Жодного разу нас не перепиняла міліція чи якісь комсомольські облави. Хоча десь таке було.

На початку 1980-х я влився у товариство, осердям якого були працівники музею в "Шевченківському гаю", а ватагом і натхненником – етнограф і філософ Ромко Кісь. Ми брели через усе місто зі звіздою, в кептарях і сердаках, дівчата – в барвистих хустинах, на нас усі зглядалися, але ми не звертали ні на кого уваги. Ми мали свої адреси, які мусили обійти – переважно на Личакові. Колядувати починали вже в трамваї. А далі колядували зазвичай у знайомих. Але був один трафунок, який запам'ятався, коли ми заколядували біля якоїсь хати на Голубця, а нас усіх, а було нас добрий десяток, запросили всередину за накриті столи і стали щедро частувати. Господарем виявися лемко, переселенець з Польщі, він дуже нам тішився і довго не відпускав.

Колядники приходили в ті часи доволі часто. Після Незалежності відбувся спалах колядування, але з часом почав гаснути і врешті зійшов нанівець. Тепер дуже рідко, навіть у нас у Винниках, здибаєш колядників. А про шопку й мови нема.

Єдине, що при церквах ще споряджають вертепи й обходять знайомих панотця. Парадоксально, але все ж таки Різдво під гнітом мало більше чару...