Костя Гнатенко: Найбільше за пісні платив Андрій Данилко

Україну накрила мода на 1980-90-ті. Зірки естради, які починали у ті часи, знову у тренді. Молоді артисти переспівують україномовні хіти того часу, радіостанції повертають у ротації пісні, яким понад чверть віку. 

Поет, шоумен, журналіст, телеведучий Костянтин Гнатенко – яскравий представник шоубізнесу 90-х. На зорі Незалежності він написав десятки хітів для зірок першого ешелону. Сам співав, знімав кліпи, давав концерти. Гнатенка також можна вважати революціонером у справі боротьби з гомофобією в Україні. Він – перша публічна особа, яка розповіла про свою сексуальну орієнтацію тоді, коли говорити про це було не прийнято.

Найбільшу ж популярність персоні Гнатенка принесло легендарне телешоу «Бар «Чорний кіт», яке він вів на українському ТБ. Модний ведучий-інтелектуал запрошував на ефіри зірок, політиків, відомих персон на відверті бесіди. Перші випуски програми виходили на державному УТ-1. Згодом шоу переїхало на популярніший «Інтер», а потім взагалі зникло. Ходили чутки, що це сталося нібито саме через зізнання Гнатенка у нетрадиційній орієнтації. «Мене поперли за надмірну розкутість та саморекламу», – визнавав шоумен. У 2000 році на каналі «Тет» вийшли останні випуски «Бару». Потім – були лише спроби відновити програму в інтернеті. 

«Ми усі чекали, коли ти знову зробиш «Бар «Чорний кіт». Тому що це було чудово зустрічатися у цьому барі… Це був культурний рівень. І хотілося обов’язково, щоби ти це щеплення від бездарності, від несмаку зробив не тільки тим, хто у тебе був у гостях, а й терміново українським глядачам». Це слова Ель Кравчука в одному з випусків відновленого «Бару «Чорний кіт», який вийшов п’ять років тому. Нині Гнатенко працює над репертуаром Ель Кравчука, який також повернувся у стрій і активно записує нові пісні.. 

Про дуже талановиту дівчинку Ірину Білик, крутого «чувака» Тараса Шевченка, «русский мир» в українському шоубізнесі, найщедрішого українського артиста і про поцілунок з Борисом Мойсеєвим – в ексклюзивному інтерв’ю Костянтина Гнатенка «Главкому». 

«Я – пенсіонер, який займається клубною діяльністю»

30 років тому вийшов ваш гучний альбом «Стильний чувачок». Чим сьогодні займається «стильний чувачок, який просто так гуляє»? 

Я – пенсіонер, який повинен заробляти гроші. Займаюсь клубною діяльністю для заробітку на життя. Займаюсь поезією, дитячою і дорослою, і музикою. 

Отримуєте пенсію? Яка вона? 

Дуже смішна. Трохи більше мінімальної.

Чи може в Україні поет жити з поезії? 

За радянського часу, звісно, прожити можна було. От ми сидимо з вами на вулиці Олеся Гончара, колись вона називалася на честь Чкалова.

На ній є кілька будинків, побудованих спеціально для письменників, там жили винятково письменники.

Якщо виходила книжка віршів, скажімо, накладом навіть тисяч 5-10, поет спокійно міг піти купити собі «Волгу». Якщо інші громадяни країни стояли у чергах, то поет цю чергу (за «Волгою» – ред.) дуже швидко проходив.

Ви за свою творчість купили собі умовну «Волгу»?

Я ніколи не прагнув мати машину, але транспорт, який мене возив, у мене завжди був. 

Ви на нього заробили саме поетичною творчістю? 

Я заробив все, що міг заробити. Не буду на цю тему говорити, я не бідую.

Дай Боже, щоби всі люди творчі, особливо на периферії, могли так само заробляти.

Мені дуже шкода митців у провінції, поетів, адже у Києві більше шансів реалізувати себе. 

Але відповідь на ваше питання така: поет не може в Україні заробити, тому що не працює авторське право.  

А як же Жадан?

Жадан вже класик, принаймні, нам нав'язують таку думку! Він – бренд, а бренд коштує грошей! Дуже плодовитий автор, усім видавництвам вистачить творів.

Вашими авторськими правами опікується якась із профільних агенцій? 

Ну, звісно є така організація УААСП (Українська агенція з авторських та суміжних прав). Вони мені написали нещодавно, що 25 грудня знову збираються. Якого біса я буду з ними збиратися? Ну, навіщо вони мені потрібні, коли вони – абсолютно ялова організація? Хіба час від часу від них отримую якісь копійки.

Наприклад, в якомусь підручнику для 3-4 класів є моя казка. Підручник випустило Міністерство освіти і науки України. Я з цього не отримав ані копійки, мені навіть ніхто не потелефонував і не запитав. Може, вони подумали, що я вже мертвий? І ось недавно мені дзвонить моя співавторка пісні «Пес Патрон» Алла Мігай, дуже відома українська композиторка, яка пише фантастичну музику для дітей, і питає, чи знаю я, що наша пісня є в підручнику «Творчість» для 5-7 класів? Знову ж таки, ні їй ніхто не потелефонував, ні мені. А автор, на хвилинку, має отримати 10 копійок з книжки, а тираж (умовно – ред.) три мільйони. Звичайно, коли б автор отримував би це, то, напевне, я був би зовсім у шоколаді. 

А якщо говорити про поетів-піснярів, ця діяльність приносить більше коштів? 

Ні, не приносить. Якщо ти продаси текст безпосередньо і тобі дадуть гроші у твердій валюті, то так – можна заробити. А чекати, коли тобі виплатить держава, офіційно щось, ти нічого не дочекаєшся. 

Минулого року ми з другом були в одному з великих маркетів і буквально за якихось 10 хвилин прозвучало три моїх новорічних пісні. І вони ж, вочевидь, звучали у мережі цих маркетів по всій Україні. Мені б з цього мало б щось «капнути». Але це так не працює. 

З ким з артистів співпраця у вас була найбільш комерційно вигідною?

З Андрієм Данилком. Ну, Іра Білик мені платила, звісно. Платили усі, по можливості. Але Андрій платив найбільше. От навіть якщо я йому хотів подарувати, то він казав, що це дуже добре (дарувати – ред.), але ж їсти треба. Мовляв, дружба дружбою, але робота роботою. Конкретна він така людина.

Якщо говорити про поезію, яка покладена на музику, які зі своїх творів вважаєте найдорожчими? Говоримо про мистецьку складову. 

О, знаєте, я так іронічно ставлюся взагалі до всього... 

Скромність – найкоротший шлях до бідності. Але навіть ось за цим маленьким столиком, за яким ми ведемо бесіду, є люди, які ваші вірші знають напам’ять. 

Це, напевно, щастя. Знаєте, над цим не міркую якось. У якісь певні періоди, от як зараз, коли вже в мене попереду залишилося життя менше від того, що було позаду, я розумію, що є кілька пісень, які мені по-своєму дорогі. Напевно, це пісня «Я буду» на музику Іри Білик. Це, напевно, «Хай живе надія». Ось така пісня назавжди вийшла. Майже дитячий текст: 

Ночі вишневі у зоряній тиші,
Вітер блакитно жито колише.
Ми збережемо нашу єдину,
Рідну Вкраїну, славну родину!

Хай живе, хай живе надія!
Хай земля, хай земля радіє!
Хай печаль серце обминає
І добро всіх людей єднає…

А ще «Біла пісня» Ірини Білик. 

Білим цвітом білий вітер
Біло віє навмання,
Розквітає білим цвітом
Небо, сонце і земля!

Люди, наче білі птахи,
Тануть у білому вогні
І щасливці, і невдахи –
Діти, Господи, твої!

Ходить радість за журбою,
Не злічити дивних літ,
А розлука за любов'ю,
Ось такий він білий світ!

Правда, ще один куплет не увійшов. Можливо, Ірина колись її перезапише.

Щось приходить, щось минає, 
Так було і буде знов, 
Лиш ніколи не згасає, 
Віра, правда і любов! 

Мені також дорога пісня «Дай Боже щастя всім». Вона вже котрий рік стає головною піснею різдвяних зустрічей, які проводить Анжеліка Рудницька, і де збирає дуже гарних артистів. Вони співають постійно цю пісню.

Напевне, ще «Доля» та «Вогонь» (суперхіти Ель Кравчука – ред.), на музику Сергія Гримальського (композитор помер у 2019 році – ред.). 

Тихо доп’ю тугу свою, 
Пам’ять гірку у серці спалю. 
Музико – грай, серце – співай, 
Я ще живий, не забувай. 

Доля, моя доля 
За часом спішить. 
Доля, моя доля 
Стрілою летить. 
Моя доля даремно горить.

Нині у нас різдвяно-новорічні свята. І нині у торгових центрах, кав’ярнях звучать переважно англомовні треки. Але Україна багата на свою святкову музику. Зокрема, ви вже зауважили, що є автором таких творів. Серед них «Ніч новорічна». Пісня, якій вже понад 30 років. 

Так, це моя пісня.

Я пам'ятаю, коли Іра Білик писала мелодію, вона мене попросила покласти на неї дуже прості слова: прості-прості-прості, щоби от пройде 50 років, а їх хотілося співати. Ну, 50 ще не пройшло, але її співають. 

Віра і правда здолають розлуки,
Щоб сяяла кожна душа.
Назавжди, кохані, візьміться за руки,
Ніч новорічна прийшла!

Дійсно співають і переспівують. Сама Білик кілька років тому дала їй нового звучання.

Так, це приємний момент. Ми тоді не були багатими, але були дуже щасливі і жили винятково творчістю. Ми зустрічалися, пили дешеве вино і говорили про пісні, про музику, про поезію, про сценічні костюми, про те, що треба зробити. 

Чому в якийсь момент така яскрава співпраця, як кажуть зараз, колаборація, зі співачкою і композиторкою Іриною Білик припинилася? Після 2000 року – жодної спільної пісні у репертуарі? 

Іра почала більше писати сама і працювати з іншими авторами. Потім вона взагалі стала співати російською мовою. 

Як ви сприйняли цей її перехід на російську? 

Ви знаєте, я колись говорив з Eль Кравчуком про це. До речі, у нього російськомовних пісень майже немає. Він пояснює це так: якщо ти співав російською – це був єдиний спосіб хоч кудись потрапити. Бо з українськими взагалі не можна було пробитися нікуди, їх ніхто не брав, ніхто не хотів й слухати, тільки треба було російською. В Іри на той момент вже була дитина і треба було теж жити. Повірте мені, не від добра це робилось, коли вона російською почала співати.  

У мережі є відео з 1999-го. Клубна музична церемонія. На сцені ведучі, Сніжана Єгорова, ви, артисти. Усі говорять лише російською. І тільки Білик говорить у мікрофон українською. На вашу думку, чи втратила вона через те, що вже за кілька років так здалася і перейшла на пісні російською? 

І втратила, і набула. Принаймні матеріально вона покращила свій стан завдяки російськомовним пісням, це однозначно. Людині треба жити, треба вкладатися.

У Шекспіра є такі рядки: «Хто не був молодим, той не був дурним». Ми всі робимо інколи помилки, дуже легко кинути камінь у когось. Але вона зараз зробила правильні висновки. Вона – талановита людина. 

Улітку ми зустрічалися з нею. Ірина переклала майже всі свої знакові російськомовні пісні українською. Зробила це досить вдало. Вона – хороша поетка. І зараз вона працює винятково з україномовним репертуаром і навіть у побуті стала спілкуватися українською. Їй зовсім не треба було це вдавати, але відразу при зустрічі саме вона задала тон, щоби ми всі, вся компанія, говорили українською. 

Є версія, що українських артистів просто змушували переходити на російську, така собі російська спецоперація. Так само свого часу зачищали україномовний глянець, україномовне ТБ, друковані видання, те ж і з артистами. Якщо ти не співатимеш російською – не попадеш у ротації, на той же «Інтер»… 

Звичайно. З одного боку, начебто людина зробила крен у бік цього «русского міра», а з іншого – почала самореалізовуватися, заробляти на життя. Напевне, це був такий компроміс. Не знаю, чи був це компроміс із власною совістю. Зараз мені про це важко сказати. Зараз Ірина Білик знову з українським репертуаром. І вона повернула собі публіку свою, яка її любила.

Чому ви ж нічого їй не написали за останні роки? 

То був такий рожевий час, рожевий період наших стосунків. Ми їли з однієї тарілки. 

Як ви познайомилися?

Іра була зовсім дівчинкою. Нас познайомив стиліст Сергій Новачук. Він їй робив зачіски. Якось сказав мені про те, що є дуже талановита дівчинка, сама складає музику, їй потрібно допомогти з текстами. Ми зустрілися і відразу – спорідненість душ, почали працювати. Десь я правив, десь допомагав словом, десь зв'язками. Тоді це все було зовсім інакше побудовано. 

Ви допомагали не лише Білик. Саме ви вперше публічно нарекли Таїсію Повалій «золотим голосом». Як це сталося і чи платив вам потім Ігор Ліхута роялті за таку «торгову марку»?

Тая тільки перемогла на конкурсі («Слов’янський базар») у Вітебську, і мене запросили вести відкриття офісу однієї італійської фірми у Києві. Організатори спитали (а там були й італійці, й українці), чи можу я порадити когось з артистів, щоби на цьому відкритті виступили. Я запропонував покликати Таю Повалій. А вони навіть не знали, хто це. Я кажу: вона щойно перемогла, у неї чудовий голос. І як зараз пам'ятаю, у мене у сценарії було написано: «в беседке незаметно сидит певица и что-то поет». Я їм сказав, що так некоректно, вона все-таки вже зірка. Так, тоді у неї не було ніяких звань. І треба було якось її назвати, щоб привернути увагу людей, які там сиділи, їли та пили. Я й сказав, що зустрічайте, «золотий голос»… Ну, Ліхута (Ігор Ліхута, чоловік Таїсії Повалій) був не дурний: це почув, і далі воно пішло. Повалій була досить симпатичною людиною, а потім скурвилася, продалась, напевно. Я не хочу тепер нічого про неї говорити. Це таке вже, знаєте, нікому не потрібне.

Зараз ви працюєте з кимось зі «своїх» артистів?

З Ель Кравчуком. Він знайшов дуже стару мелодію Сергія Гримальського і ми написали пісню «Світ людей, світ без меж, світ пісень з душі не зітреш…». Це – присвята покійному Гримальському. 

Ви вже сказали, що кожна людина у своєму житті якісь помилки робить. Раніше ви вже визнавали, що жалкуєте про свій камінг-аут. Цей крок справді поламав вашу кар'єру на телебаченні?

Звісно, я пробачу все цим людям, але я запам'ятаю. Чи зашкодив? Мабуть, зашкодив. А може, і ні. Зараз мені взагалі якось складно говорити про минуле, я не дуже люблю це робити. Ніколи не носив за собою це минуле, як якусь плиту. Я його залишив і пішов собі вперед. І в майбутньому мені завжди було цікавіше. 

Можливо, якби я не залишив ТБ, я б менше складав дитячих віршів, менше віршів узагалі писав. Телебачення і публічність вимагають від тебе дуже багато. Ти витрачаєш багато енергії на те, щоби триматися на плаву, відвідувати якісь безкінечні тусовки.

Я пам'ятаю, коли я від цього всього звільнився, від напіврожевої шоубізнесової тусовки, то почав дуже багато писати. У мене вийшла велика книжка дитячих віршів, потім друга книжка… 

Чи правда, що з якогось каналу вас попросили після скарги поетеси Ганни Чубач. В одному з випусків «Бару «Чорний кіт» ви зі своїм гостем Олесем Бузиною начебто насміхалися над Шевченком? 

Не знаю, звідки це пішло, але якраз Ганна Танасівна у мене була у програмі неодноразово. Покійна, царство їй небесне. І Олесь Бузина, покійний, також у мене був. Програма «Бар «Чорний кіт» дозволяла людям говорити те, що вони вважають за потрібне. Але люди чомусь думали: якщо людина говорить щось –  то і я це підтримую. І я йому там опонував.

Тобто факт такого ефіру з Бузиною був? 

Так. 

Але те, що програму закрили саме через скаргу Чубач, це вже неправда? 

Так, це неправда.

Але насправді у мене було багато скандальних інтерв'ю. Колись Борі Мойсеєву заборонили концерт у Палаці «України» після нашого інтерв'ю. 

А що він там такого наговорив? 

Він зі мною просто поцілувався у прямому етері. Ми там ще щось таке сказали, і все – концерт скасували. Але це не є найяскравішим моментом у моїй трудовій діяльності.

Загалом на якому з телеканалів вам працювалося найкомфортніше? 

Ви будете просто подивовані, якщо я скажу, що найкомфортніше працювалося на «TV Табачук» з покійним Вадимом Табачуком. Він мені давав абсолютну свободу, дозволяв робити все так, як я вважаю за потрібне. Це було дуже круто. 

Багатьох зірок ефіру розлука з телебачення ламає. Кажуть, ефір – як наркотик. Як ви пережили етап розриву з ТБ? 

Абсолютно нормально. Пам'ятаю, що в мене було кілька повернень на те телебачення. Знаєте, певне, ломка у тих людей, в яких не було інших способів для реалізації. У мене були. У мене була поезія. Мені було де себе реалізувати. Потім у мене з'явилися клубні проєкти, і треба було багато працювати. Я переключився. 

Ось зараз у мене виходить книжка дорослих віршів. Я хочу її зробити моновиставою. З режисурою мені допомагатиме Толік Суханов, відомий актор. Хочу, щоби це не було просто читанням віршів, тому що це втомлює. Знаю себе, що сам не можу довго слухати багато віршів, коли їх хтось читає. У моновиставі я буду співати, читати поезію, буду говорити, буду грати. Тобто буде те, щоби людям було цікаво. Книжка буде називатися «Скрижаль». Дуже давно в мене не виходили книги. Я переживаю цей момент, якийсь такий трепет відчуваю. Чекаю, коли її триматиму у руках. 

Хоча б фрагмент вірша, наприклад того, що дав назву книжці:

Настане день, і свій таємний сенс 
природа нам відкриє мимовільно.
І всі, хто був, і хто навіки щез, без пафосу,
Без галасу і гласу проявляться на плащаниці часу…

Ще є такий філософський вірш «Відрадно стане батькові і сину», він якраз в себе вміщає все, чим я жив останні десятиліття. Все, що ми робимо, все карбується на якусь скрижаль часу. Ніщо мимовільно просто так не проходить. Нам так здається, що воно минуле все. А насправді воно карбується десь там обов'язково на цю скрижаль. Так і моє життя.

Коли саме готуєте презентацію книги і прем’єру моновистави?  

У 2025 році. Усі кошти з книги мають піти на «мавіки» для мого племінника Олександра, який воює з 2014 року. Йому було 19 років, коли він пішов добровольцем. Зараз боронить нас на Запоріжжі. Для мене він – герой, має безліч нагород. Закінчив курс керування безпілотниками, причетний до дуже серйозних операцій. Це наша гордість. 

«Усі ці режисери тягли російську нечисть сюди, а тепер вони стали патріотами. Я не вірю, не вірю...»

Ви слухаєте FM станції зараз? Усі говорять про сплеск української музики. Когось для себе виділяєте із нової хвилі? 

Є такий хлопець, Артем Нікітін звати. Він переважно відомий у Tik-Tok. От він дуже круто Стуса заспівав. Просто геніально. Він – фантастичний. Якось мене зачепив: його вокал і вибір його текстів. 

А як ви ставитеся до тих артистів, які завжди співали російською і раптом стали україномовними. Це щиро чи просто кон’юнктурщина? 

У такі метаморфози не вірю. Не вірю, що людина може в один момент стати іншою. І якби, не дай боже, сталося так, що сюди зайшли... ми знаємо, хто. То перші, хто б заспівали російською мовою, це були б ці всі люди, які стільки років тягли сюди «русскій мір», всі ці FM-станції, які зараз стали називатися дуже патріотично. Усі ці режисери, які тягли всю цю російську нечисть сюди, усі вони зараз стали патріотами. Я не вірю, не вірю... 

Сьогодні справді дуже багато нових артистів, але дуже мало пісень зі справжньою поезією. Якщо увімкнути FM-станції, там таке можна почути... От приклад: доволі популярний Макс Бородін співає про… «гречневу кашу»:

Пам’ятаєш, як ти закохався
І зізнатися у тому не зміг.
Як з’їдав звичну гречневу кашу,
Щоби швидше у дорослі з малих.

Або ж у його ж дуеті зі Златою Огнєвіч ми чуємо просто невимовно жахливе «біжав» замість українського «біг»: 

Не твоя провина, що розбив коліна,
Я щодуху біжав, я до тебе біжав.

І це лише – в одного артиста, і все це попадає у ротації. Явище масове: тексти пісень вкрай непрофесійні, до того ж просто безграмотні. Невже ці артисти, їхні продюсери не можуть звернутися до філологів з проханням хоча б перевірити цю бурхливу творчість на помилки?

Оце, «біжав», жахливо. Якщо до інших я якось так ставлюся…, то Злата Огнєвіч мене просто вбила. Ну, Злата... Співачка-інтелектуалка, повірте мені. Співачок, які читають книжки, в Україні можна на пальцях однієї руки порахувати. Злата – розумна жінка. Як вона могла так лоханутися? І це ж крутять. Це страшна штука. 

Але один мій друг, поет, коли ми з ним говорили про це, сказав: «Костю, хай вже так. Давай вже хай так, може потім стане краще...». Давайте будемо це сприймати як вікна росту. Ну, переростемо. 

Знаєте, і журналісти на телеканалах таке зараз говорять, що... Колись я навіть вів словничок, почуте записував з телеефірів. Я його називав «перли, що поперли… з ефіру». Їх було так багато, це були просто «шедеври». Останнє, що мене просто вбило, це слово «меценація». І це казала журналістка. Ну як так?

Але звідки росте коріння цього невігластва? Адже раніше на ТБ та радіо можна було почути добірну українську і в ефірі, і в піснях. Сьогодні навіть ефір Суспільного радіо, особливо прямий, це мука для грамотної людини. Глядач-слухач став менш вимогливим? 

У мене є такий вірш: 

Душа мудріша і справді вже на осліп не летить. 
І не відразу вірить правді. І не за всім вже болить.

Я розумію, що всі ці люди, які роблять помилки, були російськомовними, російськощелепними. Зараз ці щелепи налаштувати на українську мову дуже складно. Нехай так. Потім поправимо. Потім хтось підкаже. Наступний текст буде кращим за попередні. Чи буде це так у дійсності? Складно сказати, але принаймні, я сподіваюся на це. 

Хто з українських артистів, із тієї плеяди, з якою починали й ви, найбільш недооцінений? 

Як бачите, виявилося, що недооцінений Степан Гіга (65 років – «Главком»). Його найкращі літа пройшли по маленьких містах.

Але ось тепер – заявка на столичний Палац Спорту. Та й Олег Винник почав гастролювати лише під 40. 

Думаю, якщо він повернеться, то все буде в нього нормально. Українське жіноцтво, воно «сердобольне»: все пробачить і прийде на концерт. Але кажуть, що вже є замінник у нього.

Андрій Кравченко. Ви слідкуєте за його творчістю? 

Читаю, бачу. Це співак, який співає з закритими зубами. Це унікально! Я навіть пробував собі. Думаю, як же це так співати з закритими зубами? Можливо, у цьому є якась фішка така?

А яка фішка у Клавдії Петрівни, яка сходу зібрала два Палаци спорту?

Я не люблю специфічні тембри голосу. Не уявляю, як можна вислухати концерт з таким тембром, як у неї. Або ж потрібно створити репертуар, так вибудувати концертну програму, щоби це не втомило. 

Специфічні тембри. Знаєте, у кожного з нас є свій внутрішній камертон. На мій камертон воно не лягає. Не лягає вокал Тіни Кароль. Не лягає – цієї молодої зірки Клавдії Петрівни. 

Тобто ваш прогноз: цей ажіотаж швидко спаде? 

Не знаю. Вона молода дівчина, нехай собі творить. Кажуть, що вона скрипалька. Але як же скрипалька в одній пісні у трьох тональностях співає на концерті? 

Хоча я розумію, що вона інтелектуалка, раз Винниченка читала. Якщо читала, то це вже добре, я схиляю перед нею голову. Якщо вона буде працювати з педагогами з вокалу, які навчать її диханню, тримати ноту, у неї є, можливо, якесь майбутнє.

Пам’ятаєте, була така співачка Оля Юнакова. Вона у будь-якій ситуації буде співати чисто. Білик чисто співає. Тая Повалій, чорти її візьмуть, чисто співає. Але, мені здається, що для шоубізнесу не так важливо, чи ти співаєш чисто. Це ж шоу, це образ перш за все. І тобі пробачать дуже багато, якщо ти будеш співати не чисто, але ти зумієш оцим людям, які прийшли тебе послухати, подарувати якісь миті щастя, радості. Вони з тобою будуть сміятися, затужать з тобою, вони тобі все пробачать. І навіть не будуть пам'ятати, що ти там десь сфальшивив. 

«Тоді мені просто знесло дах, коли я зрозумів, який крутий «чувак» був Тарас Шевченко»

Свою трудову діяльність ви розпочали, зокрема, у Музеї Тараса Шевченка. Що для вас цей період?

Я ніколи не ходив, у загальному розумінні, на роботу о 9-й ранку, навіть коли я працював у музеї Шевченка. У мене були якісь привілеї: покійна директриса Ольга Іванівна Поляничко дуже трепетно ставилася до творчих людей. У музеї працювало багато поетів. Вона нас якось так пестила. Коли я приходив на роботу замість 11-12 години десь о 14-й, вона посміхалася і казала: головне, аби ти гарну екскурсію провів сьогодні комусь.

Так що якісь моменти роботи в музеї Шевченка були прекрасні. Я для себе після університету фактично відкрив Тараса Шевченка заново, мав можливість безпосередньо тримати у руках якісь безцінні фоліанти, бачити те, що тільки зараз з'явилося. Зараз артефакти уже доступні для всіх, а тоді мені просто знесло дах, коли я побачив і зрозумів, який крутий «чувак» був Тарас Шевченко, який він був іроніст, і навіть стосовно самого себе. 

«Попи з цілими загонами бабусь, з іконами, проводили акції, аби заборонити наші концерти»

Чи то жартома, чи то на повному серйозі у 90-ті ви заявляли, що є першим офіційним українським геєм…

Я так не казав. Це так кажуть про мене, мені приписують ці слова, тому що я перший сказав про це (зробив камінг-аут – ред.). Всі інші мовчали, а я сказав. Тобто мене запитали, і я відповів чесно. І все. Я зовсім не пишаюся цим титулом, не подумайте. 

За ці три десятки Незалежності чи зменшився рівень гомофобії в Україні? Ви ці зміни відчуваєте? 

У мене все було просто, легко. Я ніколи не був зациклений на своїй орієнтації. Інші думали, говорили про неї, щось там мені приписували навіть те, чого зі мною ніколи не траплялося. У мене ніколи не було якогось подвійного дна. Тобто я озвучив, переступив і пішов далі. Не треба було нічого приховувати, таке моє оточення, навколо мене тільки ті люди, з якими мені комфортно, яких я люблю, з якими мені цікаво. А якщо мені людина нецікава, якщо мені з нею некомфортно, то я з нею не буду спілкуватися.

Ви з набожної родини. Починаєте день з молитви. Виявляється, що релігійність і нетрадиційна орієнтація чудово поєднуються. Для батюшок – це «вибух мозку»? 

Я завжди казав, що я антиклерикал. У мене завжди з кліром були, скажу так м'яко, непрості ситуації. Мені не потрібен піп чи священник, мені не потрібні посередники між мною і якоюсь тою субстанцією, до якої я звертаюся. 

Але ви вірите у Бога? 

Я вірю, що Бог – то є любов. Я вірю в оцю сконцентровану велику силу добра. Якщо вона називається Богом, то я вірю в Бога. Принаймні мені дуже подобається молитва «Отче наш». Я відчуваю магію набору цих слів. Коли я їх вранці і ввечері кажу, мені справді на душі дуже легко. Я навчився так говорити цю молитву, що вона для мене є зараз абсолютно внутрішньою потребою. Це не просто, що сказав і все. Я до неї готуюсь: вранці вмився, і знаю, що зараз повинен сказати ці слова.

Вам не здається, що ви насправді випередили час, народилися трохи не у тій епосі і не у тій країні? 

Мені про це постійно говорять. Коли я публікую в соцмережах костюми, в яких я виходив виступати у кінці 90-х... Це було тоді справді шаленство. Попи буквально акції проводили біля театру, стояли з цілими загонами бабусь, з іконами, щоб заборонити наші концерти. Але таким чином вони тільки нам допомагали, бо після цього концерти ставали ще масовішими.  

А коли до вас в ефір приходив патріарх Філарет, ви себе вже позиціонували публічно як гей? Наприклад, під час пандемії він заявив, що коронавірус – «це Божа кара за одностатеві шлюби»…

Він старенький. Треба визнати, що дуже розумний. Якось я зайшов у Володимирський собор. І думаю, чи я чую його голос? Невже це Філарет? Не може бути! Але так, це він. Стоїть як кілочок. Дай йому, Боже, здоров'я. Якщо Бог його досі підтримує, значить, на нього покладена якась місія.

Кому ви вдячні по життю, хто вам найбільше допомагав, окрім рідних?

Таких людей на моєму віку було дуже багато. Я їм і не перестаю дякувати, з ними підтримую стосунки. Ці люди не залишили мене, вони зі мною. І в якусь, не дай Боже, скорботну ситуацію, я знаю, можу до них завжди звернутися. На жаль, я не можу називати їхні прізвища, імена.  

Ви також раніше говорили, що є одна людина заможна, яка вам допомагає.

Так, є такий друг по сьогоднішній день, він зовсім не нашого з ком’юніті. Це просто друг, який закохався колись в пісню «Стильний чувачок», сказав, що ця пісня про нього. Але я не можу його назвати, бо це може нашкодити людині. Можу лише сказати, що це крупний бізнесмен.

Ваші інтерв'ю у 2000-х відзначалися епатажністю. Ви говорили, наприклад, що у Верховній раді багато геїв, а серед артистів-чоловіків, їх взагалі 70%, але на відміну від вас вони про це не говорять. Натомість нікого ви так і не назвали. Не називали, бо був такий час?  

Можливо. І добре, що мене зупинили, бо я ще взяв би і назвав би прізвища.

Зараз вже готові назвати когось? 

Ні. Вони досі живі, хай собі живуть на здоров'я. 

Ми досі невільні, гадаєте?  

Нам хочеться думати, що ми вільні, і справді, порівняно з тим, що було, ми зробили великий поступ вперед до толерантності якоїсь, до демократії. Можливо, навіть не демократії, а до більш ліберального ставлення до інших людей. Але про якусь свободу, мені здається, говорити ще зарано. Тому про себе я можу говорити все що завгодно, будь ласка. А про інших – ні.  

«Я – щаслива людина, я – пенсіонер, який має маму»

Буваєте у Браїлові, на своїй малій Батьківщині? 

У мене мама там. Я – щаслива людина, я пенсіонер, який має маму. Мама десять разів уточнила у мене різдвяне меню. Вона мене сто разів запитала, що я хочу їсти. Колись я собі думав, що не треба загадувати мамі страви. А потім мені сестра сказала, що треба. Каже, що мама всі ці дні, коли готує, просто літає, «коли вона готує тобі сирник».

Нещодавно ви привітали сестру з 50-річчям. 

Так, у мене прекрасна сестра. Моїй маленькій сестрі – 50 років. Взагалі у мене прекрасна родина, яка мене любить, пестить і ставиться до мене дуже добре. 

Мене прийняли таким, яким я є, і я дуже своїй родині за це вдячний. 

Від кого у вас поетичний талант? 

Мій дядько, двоюрідний брат мого тата, був поетом, відомим в Україні. Знаю, що батько, який залишив нас, коли мені було сім місяців, грав на кількох інструментах. 

Так, я вірю в генетику, це наука. Але я знаю дуже багато прикладів, коли в родині ніхто ніколи в руках не тримав пензлі, і раптом там народжувався художник. Мені здається, що саме творчий ген не працює. Навпаки, штучно створені артисти, діти артистів і співаків, як правило, дуже невдалі. 

Різдво для вас 25 грудня чи 7 січня?

Звичайно, 25 грудня. Ми одні з перших у Браїлові почали святкувати 25 грудня, там монастир, церква Петра і Павла, церква Іоанна Хрестителя. Усе це досі Московського патріархату. У Петропавлівській церкві мій прадід був старостою. Нині у місті одна-єдина зараз є малесенька церква Андрія Первозваного, вона українська. 

Щодо нас, то наша родина одразу (після утворення УПЦ/ПЦУ – ред.) заговорили, що можна починати святкувати 25 грудня. Ми не тиснули на своїх рідних. Моя мама, мої тітки, одна і друга, і чоловік моєї тітки, сказали, що вони прийняли таке рішення святкувати Різдво 25-го. «Щоб вам потім було легше». Так вони сказали. 

Як виникла медицина у вашому житті? Для читачів зазначимо: Член Національної спілки письменників, поет, композитор, виконавець Костя Гнатенко закінчив медучилище.

У мене друг вступав в медичне училище, і ми настільки були дружні, що я не хотів залишатися в школі. Ненавидів школу всіма фібрами своєї душі. І я пішов разом з ним, склав іспити і вступив. І, напевне, міг би бути дуже добрим лікарем, коли б потім не ці кляті вірші (посміхається).

Другові вдалося зробити медичну кар’єру?

Так, друг став відомим лікарем акушером-гінекологом!

Медична освіта якось вам згодилася у житті? 

Принаймні, всім своїм друзям я довгий час робив уколи. І собі до цього часу роблю. Мені подобається це слово українське «заштрик». Здається, що я навіть можу зробити внутрішньовенно без проблем, і крапельницю поставлю. Руки це пам'ятають. 

Працювали за фахом? 

Ні. Але я собі зараз мотаю назад і думаю, що творчість і медичну практику можна ж було поєднувати. Дуже багато прикладів, коли люди, які мали медичну освіту, писали або прозу, або вірші. Я так думаю, що з мене міг би бути гарний лікар, тому що я маю добре серце. Але не склалось. 

Розкажіть про свої клубні проєкти. Під час війни цей бізнес тримається? 

Так, клуби працюють, ми намагаємося працювати. Ще до війни ми перейшли на український формат. Наприклад, у нас є клуб караоке, і в нас ніколи не вітався спів російських пісень. Зараз – категорично. 

Мова не тільки про тематичні клуби для ЛГБТ-спільноти? 

Ні, ми – френдлі клуби. До нас люблять ходити всі, тому що в нас безпечно, у нас добре, у нас будь-яка людина почувається вільною. Це караоке клуб «Ліфт», клуб «Портум». Я дуже втішений тим, що публіка у нас толерантна, що і люди ЛГБТ приходять, і звичайні. Всі разом можуть відпочивати абсолютно легко. Клуби працюють до 22 години. Ми ніколи нічого не порушуємо. Напевне, це взірцеві клуби. 

У фіналі дозвольте крамольну думку. Ви задумувалися над тим, що у цій війні ми й самі винні. Незрілому суспільству 30 років згодовували все російське, а воно радо все це споживало. І в один прекрасний момент Путін вирішив, що ми готові «до вживання»... 

Усі ми безневинно винні, знаєте. Заглиблюватися у причини – це така вже екзистенційна історія. Можна це робити дуже довго. Я не знаю, чи нинішній бій буде останнім боєм українців за свободу і за незалежність, але швидше всього, що не останній. Бо, здається, українці так і не зробили висновки до цього часу. 

У мене є улюблений квест. Ходжу по вулиці, дослухаюся до мови перехожих. І коли я проходжу повз Києво-Могилянську академію і бачу зграйку студентів, я дістаю телефон, типу, з кимось говорю, а сам стою – радари свої налаштовую. І чую: …усі російською спілкуються. 

До дітей нема питань. Батьки! Навіщо ви вирощуєте собі подібних, ущербних істот? Мовних калік! 

Що для вас убивство Ірини Фаріон?

Трагедія. Моя внутрішня трагедія. Це був теж постріл у мене, я пережив страшенно важко цю втрату, вважаю, що для України вона непоправна. Ця жінка була національним камертоном, відчувала все, що відбувається у суспільстві, чітко могла поставити діагноз суспільству як ніхто інший. Думаю, років 100 ще не народиться така людина у цій країні. 

Михайло Глуховський, Микола Підвезяний, Руслан Сокол для «Главкома»