/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F131%2F1c6db19972eefd9c55ddf32a5cb37e81.jpg)
Чому Угорщина і Словаччина настільки зацікавлені в російському газі?
Насправді серйозної проблеми немає - обидві країни мають достатньо технічних можливостей для диверсифікації постачання газу. Вони з'єднані з сусідніми країнами-членами ЄС за допомогою систем інтерконекторів, мають місткі підземні сховища газу, тож ніяка енергетична криза їм не загрожує.
Інша річ - вони прагнуть зберегти український транзитний маршрут імпорту російського природного газу. Саме цей маршрут і прямий імпорт від "Газпрому" дає їм змогу отримувати газ за преференційною ціною, яку Кремль спеціально встановлює для режимів Орбана і Фіцо. Тож триває боротьба за гроші, які можуть бути конвертовані в політичну підтримку і продовження їхнього політичного довголіття.
Орбан, по суті, нещодавно був переобраний на новий термін, тож його позиція більш стабільна. У Фіцо ж ситуація складніша, через що він діє агресивніше. У Словаччині досить активно працює опозиція, і Фіцо прагне отримати дешевий російський газ, щоб показати своєму електорату, що він ефективно дбає про інтереси країни, зокрема через забезпечення дешевих енергоресурсів.
Не виключено, що 2025 року в Словаччині можуть бути ініційовані дострокові парламентські вибори. Це може бути способом для Фіцо здобути більш переконливу перемогу. Для цього потрібні популістські дії, які вже успішно використовував Орбан у своїй політичній кар'єрі - наприклад, отримуючи від Росії дешеві нафту і газ, він напередодні виборів проводив кампанії зі зниження тарифів або відмови від їх підвищення. І саме такі популістські дії на кожних наступних виборах приводили до успіху.
Фіцо теж хоче діяти за угорською калькою. Цілком очевидно, що Кремль експлуатує це прагнення до дешевих ресурсів. Водночас такий "дешевий" газ не є безкоштовним і має свою політичну ціну. Ми бачимо це, наприклад, у готовності Фіцо прибути до Москви на святкування 80-річчя "перемоги", коли жоден з європейських лідерів цього не планує.
Але ж епопея зі словацькими претензіями до України триває ще з травня. Позиція Словаччини була незмінною - там очікували, що Україна врешті-решт погодиться на продовження транзиту, але тепер вони бачать, що згоди немає. Ба більше, Україна займає жорстку позицію, ґрунтуючись на об'єктивних реаліях: 31 грудня закінчився термін чинного договору.
Михайло Гончар, спеціально для Главреда
Хто такий Михайло Гончар
Гончар Михайло Михайлович (нар. 17 лютого 1963) — український експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин. Президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", головний редактор часопису "Чорноморська безпека", пише Вікіпедія.
У 2000-х роках працював у системі нафтогазового комплексу України, займаючи відповідальні посади. Досліджував питання енергетичної безпеки, міжнародних енергетичних відносин, нафтогазового сектору, нетрадиційних вуглеводнів, реформування енергетичного сектору, глобальних енергетичних ринків. Був експертом української частини міжурядових комісій з економічного співробітництва з Німеччиною, Польщею, Словаччиною, Чехією, Казахстаном, Азербайджаном, Грузією, Туреччиною.
З 2007 року працює в неурядовому секторі — спочатку очолював енергетичні програми і київське представництво "Номос-Енергія" аналітичного центру "Номос", а у 2009 році заснував і очолив аналітичний Think Tank Центр глобалістики "Стратегія ХХІ". Головний редактор часопису "Чорноморська безпека" (з 2017 року). Автор, співавтор та редактор низки книг та публікацій з проблематики енергетики, енергетичної безпеки, міжнародних відносин, виданих як в Україні, так і у Польщі, Словаччині, Німеччині, Великій Британії, Туреччині, Нідерландах, Фінляндії тощо. З 2016 року — член Державного комітету з промислової політики. Має статус асоційованого експерта Центру Разумкова та Центру дослідження Росії.