Ідентифікація ворога: псевдобатальйон дезертирів і зрадників у війні російських загарбників проти України

Російська пропаганда з перших місяців великої війни намагається переконати, що полонені українські військові масово переходять воювати на боці Росії. Прийом пропаганди, можна сказати, класичний, а бажання у росіян історичне – щоб українці вбивали один одного на користь Московії. Однак запущений ще в 2022 році міф про участь у війні проти України окремого  батальйону, сформованого з колишніх бійців ЗСУ, які потрапили в полон і перейшли на бік Росії, і досі не став реальністю. 

При цьому  у складі незаконних збройних формувань Росії дійсно воюють дезертири з української армії та зрадники-менти. Центр журналістських розслідувань ідентифікував колаборантів, яких видають за бійців так званого «батальона имени Богдана Хмельницкого», який існує лише як пропагандистський спецпроект.

У вересні 2022 року російські пропагандисти поширили відео, на якому  українські військовополонені нібито добровільно просять представника окупаційної «влади» на Донеччині  колаборанта Володимира Бідьовку прийняти їх до казачого добробату імені Богдана Хмельницького, який нібито формується.

Особливий акцент пропагандисти робили на тому, що гурт людей у цивільному на відео – це українські військовополонені, які утримувались у Оленівській колонії. Відео було опубліковане через два місяці після страшного злочину Росії та її посіпак – підступного вибуху в бараці українських військовополонених, внаслідок якого загинули 50 і були поранені щонайменше 140  захисників Азовсталі та Маріуполя.

Не виключено, що хвиля повідомлень про створення підрозділу  з українських полонених з Оленівської колонії була зорганізована російськими ІПСОшниками саме для приглушення теми нелюдського злочину Росії. Принаймні, російські ЗМІ, а за ними і українські та іноземні,  розігнали цю «новину» як якусь світову сенсацію.

Через два місяці ТАСС повідомило, що у так званій «ДНР» вже сформували батальйон з українських військовополонених. Однак у його назві кудись  зникло слово  – казачий, а названа кількість особового складу – 50 полонених – явно не відповідала підрозділу рівня батальйона.

«Ребята уже готовы отправиться на передовую» – запевняв ТАСС неназваний представник підрозділу. Однак три наступні місяці жодних  новин по цій темі не було, а потім російські пропагандисти почали по-новій розганяти інформацію про перехід полонених українців на бік Росії

«Комбат»  Тищенко

23 лютого ТАСС повідомив, що нібито близько 200 українських полонених готові вступити до батальйону імені Хмельницького. Ще за кілька днів  РИА «Новости» випустило інтерв’ю з Андрієм Тищенком, якого пропагандисти називають командиром підрозділу батальйону імені Хмельницького, який ще тільки формується. Цікаво, а куди ж поділись «ребята» з батальйону, які три місяці до цього були готові відправитись на фронт?

«Формування батальйону на етапі отримання російського громадянства, отримання паспорта, підписання контракту та відбуття  до табору для подальшої підготовки, перепідготовки та формування», – розповідав в інтервʼю «комбат» Тищенко, все ще одягнений у арештантський бушлат.

Мешканець Маріуполя Тищенко Андрій Олегович дійсно служив в українській армії – був командиром танку і навіть перемагав у змаганнях у 2016 році. Але в момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну він не був військовослужбовцем. В інтервʼю бахмутському виданню «Вільне радіо» його колишній товариш по службі розповів:

«Я йому пропонував: «Давай разом підемо в військкомат, бо  скоро в Маріуполі, мабуть, буде «жарко». Він не захотів і поїхав назад у Маріуполь. Ввечері подзвонив, сказав, що завод, де жінка працювала, розбомбили, а виїхати він не зможе. Розповідав, що трохи возив загиблих. Потім, десь через два місяці, він зник, не писав. Чув, що він був на фільтрації в Донецькій області, зв’язку з ним немає».

Цей же військовий стверджує, що у Тищенка ніколи не було проросійських поглядів, а на відео пропагандистів він виглядав як побитий, тож, можливо, його примусили.

Але поза сумнівом: якщо  Тищенко і потрапив у полон під час фільтраційних заходів російських окупантів в Маріуполі, то він був не військовополоненим, а цивільним бранцем, якого незаконно утримували в неволі.

Час ішов, але жодних ознак існування розкрученого російськими пропагандистами «батальона имени Хмельницкого», Центр журналістських не знаходив. Не було їх  і в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими Головного управління розвідки Міноборони України, куди ми звернулись із запитом.

Далі – просто «день бабака». Через півроку, в жовтні 2023 року той же Андрій Тищенко на камеру тому ж РИА «Новости»  знову розповідав про формування батальйону імені Хмельницького із українських полонених. І лише 4 листопада 2023 року бійці нібито «батальйону імені Хмельницького» прийняли присягу Росії.  І тут Тищенко уже не виглядає побитим.

Підрозділ під командуванням Тищенка влився у так зване «оперативно-бойове тактичне формування «Каскад», створене в окупованому Донецьку ще в 2017 році із  місцевих ментів, що зрадили присязі.  Командує  ОБТФ «Каскад» зрадник Олексій Дикий – колишній начальник УБОЗу Донецької області, який так і не отримав від окупантів посаду міністра внутрішніх справ маріонеткової республіки – Москва прислала в Донецьк росіянина Гіщенка. А Дикому як втішний приз присвоїли звання генерал-полковника поліції Росії.

Кількість бійців так званого «батальйону імені Хмельницького», які відповідно до міжнародного гуманітарного права можуть мати статус військовополонених, наразі невідома. Про їхній мінімальний вплив може слугувати той факт, що в телеграм-каналі ОБТФ «Каскад» за більш ніж два роки про них є лише  дев’ять згадок. І всі вони – з чергової  інформаційної хвилі восени минулого року, коли російські пропагандисти і z-воєнкори як по команді кинулись висвітлювати тему «батальйону українських полонених».

Остання поява Тищенка-«Ірбіса» в кадрі прийшлась ще на січень 2024 року. В інтерв’ю пропагандисту-блогеру Міхайлову Андрій Тищенко розповів, що бійці його «батальйону» вже «перевірені не тільки спецслужбами, а й боєм. Деякі отримали нагороди «За відвагу».

Найсвіжіше фото Андрія Тищенка у соцмережах датоване липнем 2024 року – він живий, відпочиває з сім`єю на морі, ймовірно, в Криму. Подальша доля медійного «комбата» наразі невідома.

Герої серіалу пропагандистів 

У серії однотипних роликів кінця минулого року бачимо одних і тих же колишніх українських військовослужбовців. Із розказаних ними історій випливає, що вони не просто потрапили  в полон, а дезертирували зі своїх частин, деякі з них оголошені в розшук за підозрою у державній зраді.

Це   Спасскін Кирило Олександрович, йому 30 років, родом із селища Ялта Донецької області і він – дезертир. До великої війни  служив у Донецькому прикордонному загоні, в комендатурі швидкого реагування на пункті «Новотроїцьке». У перші дні вторгнення отримав поранення, потрапив у лікарню, звідки втік на окуповану частину Донеччини і долучився до збройних сил ворога.

У ролику пропагандистів Спасскін каже,  що має позивний «Скай», служить в ОБТФ «Каскад» і детально розповідає, як отримав поранення.

«Позивний мій «Страдіварі». Я родом із Луганської області, міста Рубіжне. В українську армію я потрапив за контрактом. Ніяких ідеологічних мотивацій, політичних поглядів, патріотичних не було. Був розрахунок: відслужити, а потім піти служити в МНС, де в мене родич працює».

А це вже щиросердне зізнання 31-річного Руденка Павла Володимировича з позивним «Страдіварі», дезертира і типового ватника, якому все одно кому служити.

До 2022 року Руденко служив  водієм-електриком радіорелейної станції пункту управління польового вузла зв’язку 54-тої окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи, що дисклокувалась у Бахмуті.

За словами Руденка, він втік зі штабу бригади вже в перший день вторгнення РФ в Україну, 24 лютого, і згодом отримав пропозицію служити в незаконних збройних формуваннях «ДНР».

У квітні 2024 року Донецька спеціалізована прокуратура повідомила Руденку про підозру у державній зраді.

Ще один постійний персонаж пропагандистських відео та інтерв’ю – 30-річний Савченко Кирило Андрійович і
 , позивний «Фізрук». Розповідає, що служив у Прикордонній службі України, в 23-му загоні морської охорони, який базується в м. Маріуполь. Проходив там службу з 2014 по 2018 рік.

Після звільнення з армії Савченко працював на заводі «Азовсталь» слюсарем. 24 лютого 2022-го був мобілізований, повернувся в свою частину, два місяці ніс службу на КПП у заблокованому російськими військами Маріуполі.

Залишення частини пояснює неймовірною для воєнного стану історією: 21 березня нібито за наказом командира підрозділу малих катерів старшого лейтенанта С. «написав рапорт на відпустку». У травні Савченко був затриманий  окупантами під час фільтраційних заходів в Маріуполі і дав згоду на перехід на бік Росії.  У листопаді 2023-го року Кирилу Савченку було повідомлено про підозру у державній зраді.

У статті турецького видання Ulusal (теж річної давнини) згадується ще про одного бійця псевдобатальйону імені Хмельницького на позивний «Куб».

Центр журналістських розслідувань ідентифікував і цього зрадника: це 40-річний Денисов Денис Іванович, уродженець селища Андріївка Донецької області і він став дезертиром ще до повномасштабного вторгнення Росії!

У квітні 2019 року Денис Денисов підписав контракт на службу в ЗСУ, отримав посаду номера обслуги гармати у 44-тій артилерійській бригаді. Але у лютому 2020 року не повернувся до військової частини у Тернополі і заявився в прокуратуру лише через півроку з визнанням вини. За самовільне залишення частини отримав три роки позбавлення волі, однак був звільненний від відбування покарання з іспитовим строком у рік. Чи треба дивуватись, що у 2022 році цей СЗЧ-шник став зрадником і «зрозумів», що українців треба знищувати докорінно.

Кандидати у зрадники 

Остання пропагандистська хвиля про десятки українських військовополонених, якi начебто готові добровільно стріляти в своїх, прокотилась російськими медіа у серпні 2024 року з подачі все того ж РИА «Новости».  На відео – п’ятеро виснажених чоловіків у зношеному одязі і з заведеними назад руками, як це належить вʼязням, запрошують вербувальників з так званого «батальйону імені Хмельницького».

«Ми, група військовополонених, просимо звернути на нас увагу. Ми виявляємо бажання проходити військову службу у військах РФ и просимо приїхати до нас рекрутерів добровольчого батальйону Богдана Хмельницького,   щоб задати  питання, які нас цікавлять, і прийняти нас на службу», – говорить один із полонених, не називаючи свого імені.

Центр журналістських розслідувань ідентифікував людей на відео. Це дійсно українські громадяни, які потрапили в російський полон, але за різних обставин, тож не кожен з них є військовополоненим.

Перший зліва на відео –  Драголовський Олександр Олександрович, 30 років, уродженець села Проїждже Луганської області.

Олександр працював гірноробочим на шахті «Должанська-Капітальна» у Свердловську і не вирізнявся гарною поведінкою.

У 2017 році він завдав легкі тілесні ушкодження жінці, а також двічі притягувався до адмінвідповідальності під час військової служби у 53-ій окремій механізованій бригаді, де він мав посаду оператора-навідника танку Т-64Б. Обидва випадки – через пиятику під час несення служби.

Поруч із Драголовським на фото – Михайленко Володимир Володимирович, 33 роки, родом із села Грушвиця Перша Рівненської області, служив солдатом у 79-тій Окремій десантно-штурмовій бригаді.

Згідно з судовим рішенням, 15 лютого 2024 року Михайленко ніс військову службу в стані алкогольного сп’яніння, за що йому був присуджений штраф у 17 тисяч гривень. Але він про те вже не знав, бо через чотири дні після пиятики, 19 лютого, за даними  бази МВС, залишив частину. А 20 лютого вже був у російському полоні.

На руцях у мами і в центрі п`ятірки полонених в ролі головного спікера ролика – Кадирков Станіслав Олександрович.  32 роки, уродженець Шахтарська. Судячи з фото у соцмережі, він є випускником якогось вишу  міністерства внутрішніх справ . Обіймав посаду старшого інспектора чергової частини батальйону міліції громадської безпеки особливого призначення у Донецькому главку  МВС, через що потрапив під люстрацію.

З 2016 року Кадирков брав участь у АТО у складі українських формувань. У декларації про доходи за 2018 рік вказував отримання зарплати у 73-му морському центрі спеціальних операцій ССО. Надалі упродовж кількох років  служив у Донецькому обласному ТЦК.

24 лютого 2024 року року Станіслав Кадирков був мобілізований  до полку  «Азов» у взвод управління мінометом на позицію стрільця, обороняв Маріуполь. За інформацією росіян, потрапив у полон у травні 2022 року.

Через два роки полону Кадирков  розповідав у відео пропагандистів: «Виявляю бажання проходити військову службу у військах РФ і спокутувати провину  перед батьківщиною кров’ю». Як бачимо, і три місяці потому Кадирков все ще не у військовому однострої і не в «батальйоні ім. Хмельницького», а в цивільному, серед полонених і все ще говорить про про намір служити Росії.

Наступним за  Кадирковим стоїть його земляк 31-однорічний маріуполець Бурховецький Роман Вікторович.  Навчався у місцевому державному університеті на спеціальності бізнес-аналіз, а в квітні 2016 року пішов служити за контрактом до 54-го розвідувального батальйону імені Михайла Тиші. Служив солдатом на посаді розвідника, за матеріалами суду, мав статус учасника бойових дій, отже, брав участь в АТО у складі військової частини – польова пошта В2803.

У серпні 2016 року Бурховецький на три тижні самовільно залишив військову частину, що дислокувалась у с. Нікольське Донецької області, за що у листопаді того ж року був засуджений до трьох років позбавлення волі, але він був звільнений від відбування покарання з іспитовим строком в один рік.

У базу розшуку МВС Романа Бурховецького внесли у квітні 2022 року, за цими даними він зник у своєму рідному селі Сужевка Нікольського району Донецької області. Відтак достеменно не відомо, чи був він на цей час військовослужбовцем, а відтак – і військовополоненим.

Крайнім у п’ятірці полонених є ще один маріуполець – 30-річний Голтвенко Антон Олегович. За даними російського проекту WarTears (в перекладі – Сльози війни), який збирає інформацію про загиблих і полонених, Антон Голтвенко служив у 12-ій бригаді оперативного призначення Нацгвардії імені Дмитра Вишневецького, яка боронила «Азовсталь».

У записі з бази даних МВС повідомляється, що Голтвенко зник на початку травня 2022 року у Маріуполі. Відтак, ймовірно, що він потрапив у полон разом з іншими захисниками «Азовсталі» і дійсно є військовополоненим. У знятому ролику він єдиний, хто не промовив ні слова.

Станіслав Кадирков заявив, що всі вони відмовились від обміну, а Драголовский стверджував, що відомих йому військовополонених, бажаючих влитись у вороже збройне формування, – 60 як мінімум.

Як би то не було, а на сьогодні під великим сумнівом саме існування «батальона имени Хмельницкого» як окремого повноцінного бойового підрозділу російської армії. Ми бачимо десятків зо два людей, які на камери називають себе його бійцями, однак у цього підрозділу немає ні власної айдентики – бачимо лише шеврони ОТБФ «Каскад», ні структури, ні командування. «Комбат» Андрій Тищенко і той десь загубився.

Відтак наш висновок: підрозділу українських військовополонених імені Богдана Хмельницького рівня батальйону не існує, а є кілька десятків зрадників і дезертирів, які називають себе його бійцями, але насправді просто розчинені у складі незаконного збройного формування «ОБТФ «Каскад».  

У реалі існує пропагандистський спецпроект, який десь раз на півроку, несеться хвилями по всіх російських  медіа.

Завдання цього спецпроекту очевидні. По-перше, це підбурювання українських військових до державної зради і  дезертирства.

По-друге, поширення наративів спецпропаганди про «фашистів» і «нацистів» в українській владі і війську, дискредитація ЗСУ.

І звідси – по-третє:  виправдовування російської агресії проти України як вимушеної «спецоперації» для захисту населення від «кривавого київського режиму».

Однак, як бачимо, поки що Московії, попри мільярдні вливання в спецпропаганду, погано вдається вербувати навіть військовополонених – за три роки і на батальйон не назбирали. Однак залишати ці дії без уваги не варто, адже маємо справу з воєнним злочином РФ – порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

Автори: Валентина Самар, Владислав Марченко

Джерело: Центр журналістських розслідувань