Рецензія на фільм «Носферату» / Nosferatu

З 2 січня в українському прокаті стартував готичний фільм жахів «Носферату». Це рімейк легендарної класики горора загалом і німецького експресіонізму зокрема — стрічки далекого 1922 року «Носферату. Симфонія жаху» Фрідріха Вільгельма Мурнау. Переосмислювати її наважився знаний горормейкер Роберт Еґґерс («Відьма», «Маяк»), а втілювати на екрані давнє зло довірили Біллу Скашгорду, котрому після Пеннівайза та Ворона вже не вперше приміряти образ таємничої інфернальної істоти. У рецензії нижче розповідаємо, як виглядає новітня версія старої як світ історії.

«Носферату» / Nosferatu 

Жанр готичний фільм жахів
Режисер Роберт Еґґерс
У ролях Білл Скаршгорд, Лілі-Роуз Депп, Ніколас Голт, Аарон Тейлор-Джонсон, Емма Коррін, Віллем Дефо, Ральф Айнесон, Саймон Макберні, Стейсі Тьюнс
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

1838 рік. В невеличкому німецькому містечку Візборзі живе молоде подружжя Томас та Елен Гаттери. Намагаючись виправдати довіру свого начальника Нока, чоловік приймає пропозицію укласти угоду на продаж закинутого маєтку з якимось поважним графом Орлоком, що живе серед величних Карпатських гір в Трансильванії. Втім, щоб договір між сторонами дійсно відбувся, Томасу доведеться особисто вирушити у гості до графа та безпосередньо там владнати усі справи з паперами.

Тим часом після відбуття чоловіка з Елен, котра залишилася перечекати від’їзд коханого у друзів, починають відбуватися дивні речі — її стан здоров’я стрімко погіршується, однак звичайна медицина виявляється безсилою. Поки лікар намагається дати раду нещасній жінці, Нок, котрий, здається, геть збожеволів, сповіщає, що на місто насувається зловісна темрява, і врятуватися від неї не вдасться нікому.

Про те, що Роберт Еґґерс, безперечно видатний горормейкер сучасності, візьметься за рімейк «Носферату. Симфонії жаху» Фрідріха Вільгельа Мурнау стало відомо у 2015 році. Але тоді, ще навіть перед виходом його дебютної «Відьми», про постановника мало хто знав. Та й сам він зізнавався, що не хоче братися за таку відповідальну місію на ранньому етапі кар’єри. Тож у своєму готовому вигляді картина добирається до українського глядача майже через 10 років після анонсу, коли в Еґґерса вже є необхідний досвід і гарна репутація. Після перегляду можна сміливо сказати, що очікування явно були того варті.

Тепер уже важко повірити, що німа нетлінка 1922 року могла не зберегтися до наших часів. Фрідріх Вільгельм Мурнау страх як хотів екранізувати роман Брема Стокера «Дракула» (1897), однак вдова письменника не дала згоду на реалізацію цього задуму. Тоді режисер, який не бажав відмовлятися від ідеї кіноадаптації, вдався до правок у сценарії, змінивши імена героїв, певні події та перенісши дію з Англії 1890-х у Німеччину 1930-х. Та і це не врятувало творців від судового позову, що у підсумку призвів до постанови суду знищити усі копії фільму.

Хвала Богу, здійснити цей злочин проти кінематографа все ж не вдалося і декілька копій збереглися. Бо в іншому випадку світ не дорахувався б одного кіношедевру, не отримав би культовий вампірський образ Макса Шрека, та, як наслідок, тоді б не з’явився рімейк Вернера Герцоґа «Носферату — привид ночі» (1979) та, власне, не сталася б і еґґерівська версія.

Еґґерс та його команда виконали воістину видатну роботу. Це кіно, у якому чудово працюють з антуражем, з атмосферою, зі світлом-тінню, з колірним наповненням кадру, з мізансценами, зі звуком тощо. Не перебільшенням буде сказати, що за своєю формою, зокрема, візуально (що для такого мистецтва як кінематограф надважливо), «Носферату» — ідеальний фільм, коли усе працює на історію і на те, щоб вона максимально якісно реалізувалася у заявленому жанрі. Навіть такий замшілий прийом як скример тут подається сильно дозовано і у потрібних місцях, не здаючись кричущим моветоном. Тому і спрацьовує.

Камера Джаріна Брашке, незмінного оператора в усіх повнометражках Еґґерса, то грамотно ловить надкрупні плани персонажів, то захопливо фільмує похмурі пейзажі, то плавним рухом веде у потрібному напрямку (чого вартує сцена з тінню руки карпатського кровопивці, що ніби полонить усе місто). В якийсь момент в кадрі з’являться дві маленькі близнючки, ніби списані з культових дитячих образів у «Сяйві» Стенлі Кубрика.

Тут героїня Лілі-Роуз Депп бореться не тільки з тогочасними забобонами та упередженнями, але й з власною одержимістю таємничою сутністю. Та наче викликає у дівчини ворожість, проте водночас і гіпнотизує, притягує до себе, викликає незбагненний потяг. Недарма пиття крові вампіром недвозначно виглядає як статевий акт, щоправда, воно передбачає, що для однієї зі сторін, які зіллються у смертоносному екстазі, цей абсолютно інтимний ритуал ризикує стати останнім.

Носферату ж у цій історії символізує саму смерть, і його прибуття у сонне німецьке містечко знаменує прихід чуми, яка розповсюджується з неймовірною швидкістю. Парадоксальним чином протидіяти цій напасті у прогнилій плоті можна лише в тому випадку, якщо визнати смерть, покірно прийняти її холодні обійми.

Білл Скаршгорд в образі носферату суттєво відрізняється від вампіра Макса Шрека і більше нагадує мертвяцьку версію іншого образу, котрий не в останню чергу асоціюється з Україною. Втім, навіть у невпізнаваному гримі відчувається потужна акторська харизма, а також окремо відзначимо, що Скаршгорд провів серйозну роботу з голосом. Лілі Роуз-Депп видає, мабуть, найкращий перфоманс у кар’єрі, майстерно виконуючи будь-які дикі забаганки режисера.

Ніколас Голт також здається доречним у ролі Томаса Гаттера. Зображений актором невимовний страх, коли його герой опиняється у замку графа і знайомиться з ним, передається і глядачу; тут головне не згадувати, що Голт позаторік грав слугу Дракули у легковажному «Ренфілді». Ще більш доречним виглядає трохи навіжений професор Альбін Еберхард фон Франц у виконанні неперевершеного Віллема Дефо — такий собі аналог Ван Хельсінга з роману Брема Стокера. І як тут не згадати про перевтілення самого Дефо у графа Орлока в «Тіні вампіра» (2000) — картині, присвяченій історії фільмування безсмертної класики Мурнау.