"Робінзон на хуторі": як живе українка, за життям якої стежать мільйони американців

35-річна Анжеліка Кравець живе на хуторі Лисички на Тернопільщині, який заснував ще її прадід, вже 4 роки. Тут немає аптек, магазинів, лікарень – лише природа та дуже мало людей. І не війна стала причиною її переїзду, а бажання усамітнитися та жити одною.

Дівчина сама доглядає будинок, город, кіз, їй не важко забити цвях. У перервах між роботою вона влаштовує фотосесії, знімає відео та набирає підписників, які стежать за життям нового “Робінзону”.

Про причини відмови від столичного життя, про те, що тримає екскиянку на хуторі, про лікувальну самоту Анжеліка розповіла Коротко про.

"Сподівалася, що хутір мене полікує"

У Анжеліки – понад 67 000 підписників у YouTube з англійськими субтитрами, а переглядів, каже блогер, мільйони. Основна аудиторія YouTube – США, Канада, Європа та Латинська Америка. У TikTok та Instagram Анжеліку дивляться тисячі українців. Незалежно від місця розташування підписників, найчастіше їй пишуть захоплені коментарі про те, як здорово жити у селі разом із тваринами. Справді, важко не завмерти біля екрану, розглядаючи неспішні моменти сільського життя – сонячні світанки, вишиті подушки, на яких так солодко спиться, медитативна робота по саду та городу, щасливі тварини, коли ти нікуди не поспішаєш, не губишся у божевільному ритмі міста.

Однак за картинкою гламурної діви на пасторальному фоні не одразу розглянеш дівчину, яка перебралася зі столиці до села не лише за покликом душі чи заради гарних фото-відео, а й щоб ефективніше боротися з депресією. І допомагає їй у цьому природа.

- Тема психічного здоров'я досі залишається табуйованою, а я хотіла б відзначити, як важливо звертати на це увагу. Коли ти довго живеш прагненнями інших людей, тим, що тобі диктує суспільство, друзі, батьки, не зважаючи на те, що відчуваєш, настає вигоряння. Так було в мене, коли я жила в Києві, - відверто розповідає  Анжеліка. - Психіатр прописував мені антидепресанти, а всі навколо ставилися до цього так, ніби ти ненормальний – і я їх не пила. Фраза "ти що, психічно хворий?" сприймається так, ніби це найжахливіше, що може з тобою статися.

Блогер згадує, що в якийсь момент стало настільки складно з психічним здоров'ям, що єдиний вихід вона побачила в тому, щоб вести спокійне життя з низьким емоційним навантаженням.

- Та я завжди хотіла жити на природі, подалі від людей. Мені подобалося працювати із землею, і я сподівалася, що хутір мене полікує. Так я й переїхала. Теоретично могла б далі жити у Києві: я заробляю на це, але вже не бачу себе у столиці.

У Києві в Анжеліки Кравець був свій бренд одягу, відеоблог про фітнес, зйомки та чоловік, здавалося, про що можна ще мріяти? Але вона віддала перевагу життю на хуторі. Про своє рішення, ухвалене 4 роки тому, Анжеліка анітрохи не шкодує, хоча зазначає, що скрізь є свої плюси та мінуси.

- Оскільки я живу одна, немає нікого, хто б робив замість мене "брудну" роботу - чистити хлів маю я, прибивати дошки повинна я, носити важкі пакети повинна теж я, ніхто за мене це не зробить. У Києві із цим простіше. Тобі щось треба - спустився вниз із собачкою, пішов у магазин, прогулявся, докупив недостатнє. Але в Києві не хотілося виходити з дому – все давило на голову та люди навколо…

«Хочу показати людям, що село може бути сучасним»

На хуторі, де мешкає Анжеліка, немає школи, лікарні, аптеки, магазину. Однак поблизу є село Вишнівець, там із цивілізацією простіше.

– Там є замок, палац князів Вишневецьких, лікарня, супермаркет, аптеки – все, що хочеш. У Вишнівці є продукти, яких немає навіть у Києві, село знаходиться неподалік кордону – туди завозять незвичайні продукти. Наприклад, варіації сиру «Філадельфія», їх я надсилаю подрузі у Вінницю.

Ще один мінус життя на хуторі – немає асфальтованої дороги, доводиться ходити пішки болотом. Анжеліка каже, що викликає таксі. Але є нюанс – дорога є лише за сухої погоди. Якщо йде дощ, до асфальту і від нього до дому треба якось діставатися пішки два кілометри.

- Ідеш болотом у холод, весь брудний, вітер - 30 метрів за секунду б'є в обличчя, а тобі треба донести до будинку 10 кг собачого корму і ще щось собі - це важко. Іноді на пів дорозі доводиться повертатися додому, щоб переодягнутися. Незважаючи на ці складності, на хуторі все сприймається по-іншому, і це мені подобається.

У теплу пору року Анжеліка доглядає город, коли холодно - плете макраме і цілий рік - піклується про своє господарство - дві курочки, дві кози, коти і собаки.

- Оскільки я живу сама, я маю дуже багато часу на все, і я виконую багато функцій. Доглядаю за городом – він невеликий, мені достатньо. Там росте все, що я їм, і те, що хочу спробувати.

Щоправда, овочі не завжди ростуть так, як хочеться.

– Три роки я намагалася виростити помідори, така в мене була мета. Було прикро, що у тітки ростуть гарні помідори, а у мене ні. Мабуть, справа у ґрунті. Торік купила теплицю, вклала стільки грошей у помідори, а за підсумком виростила один ящик. Крім помідорів у мене ростуть баклажани, кольрабі, капусти різні, фенхель - все це овочи, нетипові для сільської грядки.

Я хочу показати людям інше село, що воно може бути сучасним. Навколо мене поля, аграрні компанії. Один комбайн чи трактор стоїть як “Мазераті”, вони тільки-но приїхали з конвеєра.

Люди чомусь думають, що село – це місце, де всі забуті. Тож усі із села намагаються виїхати. А я хочу звернути увагу на інший бік медалі. Хочу показати, що це нормально: людина може обрати жити у селі, самостійно, так, як вона хоче. Вирощувати продукти, якщо хоче вирощувати. Купувати те, що хоче купувати. Немає нічого дивного.

"П'ятницю" поки не знайшла та й не прагне

Незважаючи на те що хутір знаходиться і так далеко від села та цивілізації, Анжеліці хотілося б жити ще далі від людей.

- З сусідами я знайома давно, я тут виросла. З одного боку, це класно, з іншого - я хотіла б бути ще далі. В ідеалі, коли ти живеш зовсім один і весь хутір – твій. Родичі та друзі вже не кличуть у місто: я тут давно, усі звикли. До війни ще звали, казали: давай, перебирайся, чого ти там сидиш. А після початку повномасштабного вторгнення вже не звуть.

За 4 роки самотнього життя у селі “Робінзон на хуторі” не встигла скучити за іншими людьми та зустріти свого П'ятницю не бажає.

- Я ніколи не затримувалася у стосунках надовго, хоча була одружена. Потрібно було закрити цю потребу, поставити галочку. Всі довкола кажуть: треба вийти заміж, вийти заміж. А навіщо, за кого? Мені нормально однією. Немає потреби бути з кимось. Я вже не звертаю увагу на слова: з тобою щось не так чи кому ти потрібна у свої 35. Так, іноді мені потрібна чоловіча робота, але заради того, щоб забити цвях, терпіти якусь людину поряд із собою наступні 50 років я не готова.

Заробляє Анжеліка сама, за будинком теж сама доглядає.

- Немає в мене такої мотивації бути з кимось. Просто мені добре одною. Чи буде так все життя – не можу сказати. Але зараз це так.

Живучи на хуторі, Анжеліка робить фотосесії, гідні обкладинок модних журналів. Про те, як їй вдається зберігати гламурний вайб у спартанських умовах, залишається лише гадати.

- Зазвичай або я фотографую себе сама, або мене знімає подруга, коли буває в гостях. І навіть якщо не роблю фото, все одно вбираюся. Якщо у мене є гарний одяг, я його носитиму. Можу нафарбувати губи, накрутити волосся, сидячи увечері перед сервантом. Можу навіть фото не зробити, подивлюся на себе - і вирушаю гарна спати, - відверто розповідає блогер.

За її словами, такий спосіб життя складно зрозуміти людині, яка не спроможна жити сама, далеко від усіх.

- Люди не розуміють, як це, а я не можу зрозуміти, як жити з кимось, як можна звикнути до іншої людини поряд із собою. У Києві я також жила одна. Сама із собою. Людям це видається складним. Для мене те, що я роблю, – це звичайно. Для більшої кількості людей це не так. Мені здається: люди дивні, а для них дивна я (сміється).

На своє життя Анжеліка заробляє сама завдяки блогам.

- У мене є OnlyFans. Просто через те, що він є, у мене автоматично звідти йдуть гроші. Він все ще приносить мені прибуток, і я потихеньку його веду. Соцмережі теж приносять трохи прибутку.

Життя у селі вчить прислухатися до себе

Звичайно, у багатьох глядачів постає питання: як за життя та роботи в селі Анжеліці вдається мати такий чудовий вигляд, та ще й, здається, не докладаючи до цього особливих зусиль. У всякому разі, так каже сама дівчина.

- Домашнього догляду я не маю. Я лише торік почала ходити до косметолога, і то рідко, рік тому робила ботокс – і все. Напевно, головне - це генетика. Виглядаю я добре, не докладаючи до цього жодних зусиль. Я б сказала: роблю все, щоб виглядати якнайгірше. Бо коли накриває депресія, не роблю нічого – не чищу зуби, можу тиждень не ходити в душ… Розумію, що мої зуби тримаються лише завдяки генетиці та гарному мікробіому. Або взяти мою шкіру. Вона вмивається раз на три дні водою та шампунем, який стікає з голови. Хоча, може, тому вона так добре виглядає? Останніми роками маю тільки такий догляд. Людині без депресії цього не зрозуміти.

Але, каже Анжеліка, не поспішайте заздрити генетиці та зовнішності.

– Це індивідуальні особливості. Завжди є перекоси. Якщо в одному щось дано, в іншому забереться. Генетика так розпорядилася, що я не маю проблем із зовнішністю, але є проблема з депресією. У мене є і психіатр, і психоаналітик, але я надто пізно розпочала лікування. З 2011 року у мене розпочалися сильні панічні атаки. Тоді я дуже боялася приймати антидепресанти. Мені був 21 рік. А сьогодні жоден антидепресант мені не допомагає.

Міняти у своєму житті Анжеліка нічого не планує. Лише мріє бачити свій хутір сучасним. На думку Анжеліки, чим більше людина буде взаємодіяти із землею та природою, тим краще буде її взаємодія з людьми.

– Хочу, щоб це було модернове село, де все – для людини. Усі звикли, що у селах люди багато і тяжко трудяться, закривають потреби людей, які мешкають у місті. А в моїй уяві це має бути таке котеджне містечко. Це затишні будинки на природі, де можна тримати курей, кіз – господарство, яке ти можеш зробити один. По собі я знаю: догляд за рослинами та тваринами точно врівноважує психіку. Перевірила на собі “до” та “після”.

Було б ідеально, щоб туди могли приїжджати люди. Можливо, на тиждень відпочити, повзаємодіяти з природою. Наприклад, садити город, якщо це весна. Якщо літо - полоти і пробувати все, що вродило. Якщо це зима – плести макраме, колоти горіхи – робити все те, що люди роблять у селі взимку.

За словами Анжеліки, у селі її найбільше надихає природа та її невелике господарство: це те, що допомагає підтримувати менталку.

- Природа – єдине, що може виводити мене з тяжкого психічного стану. Я бачу захід сонця - і ним захоплююся. І коли ловлю себе на цьому замилуванні, розумію, що так, напевно, ще один день ми проживемо.

Є тут щось таке, заради чого хочеться жити. У моєму випадку це не мрії, не цілі, не інші люди, а та краса, яка оточує мене. Тільки це штовхає мене рухатися далі. Життя у селі вчить прислухатися до себе. Ці процеси йдуть повільно. Ти не можеш прискорити їх. Це як природа – якщо посуха, то посуха, якщо дощі, то дощі. Усі процеси йдуть поступово. Як із рослинами. Чим більше ти за чимось доглядаєш, тим краще воно росте.