Анна Овчаренко, «Точка сходу»: «Ми хочемо стати точкою, яка об’єднує людей із Луганщини та Донеччини, де б вони не перебували»

У січні 2024 року запрацювало медіа «Точка сходу», яке розповідає про Надазов’я та Донбас. Тоді його команда створила його як видання для тих, хто «цікавиться долею регіону, захищає рідну землю, волонтерить, відновлює та робить усе можливе не тільки для звільнення всіх територій, а й для пришвидшення перемоги в усіх її можливих аспектах». З того часу минув рік і ми зустрілися з його засновницею Анною Овчаренко аби поговорити про роботу редакції, розбудову нового медіа в умовах дуже обмеженого фінансування та про плани на майбутнє. 

 Анна Овчаренко — про те, як обирали назву для видання

— Сама назва «Точка сходу» підказує, що це за медіа і про що воно. Але розкажіть, як виникла ідея його створення.

— Насправді ми з командою довго придумували назву. Мені хотілось, щоб це було щось тепле і щоб воно асоціювалось з нашою місією. А наша місія — об'єднувати людей, які хочуть повернутися на звільнені території і відбудовувати свої регіони. Це був би ідеальний варіант і ми в це віримо. Я не знаю, наскільки це вдасться, але принаймні такий сенс ми в це закладали. Ну і ще «Точка сходу», тому що сонце. Де сонце встає? На сході. Хотілося передати ось цю легкість, тепло, спогади про дім і відобразити це в назві.

— Чим ви займались до війни й до створення свого медіа?

— Я сама з Луганщини, але свого часу виїхала в Харків. Виїжджала за декілька місяців до того, як все почалось у 2014 році. В Харкові я прожила приблизно п’ять років і впродовж цих років взагалі ніяк не була пов'язана з медіа, моя освіта й робота були пов'язані з фінансами. Тобто на той час медіа — це взагалі не моя історія. Потім я переїхала в Маріуполь через особисті обставини і почала шукати себе там. Спочатку я працювала на заводі залізобетонних виробів — це була моя перша робота в Маріуполі. Потім у мене був вибір — або йти на телеканал TV7, або в «Метінвест» менеджеркою із закупівель. В «Метінвест» мене не взяли лише через те, що в мене була прописка в Луганській області, тобто з окупованої території. Їхня служба безпеки не пропустила мене, наче я шпигувати за кимось буду. В мене залишився лише варіант TV7. До речі, мене довго туди дуже не брали — я пройшла співбесіду, а потім разів двадцять, напевно, їм дзвонила. Словом, взяла наполегливістю.

 Анна Овчаренко — про те, як потрапила в сферу медіа

— Так ви потрапили в медіа? 

— Так, але я не була журналісткою, я була, скажімо так, лише опосередковано дотичною до журналістики.

— Чи думали ви, що колись — навіть не колись, а в доволі близькому майбутньому — ви заснуєте своє медіа?

— Ні, взагалі про це не думала. Мені завжди хотілось мати свій бізнес і свою справу, але я завжди думала, що це буде якась комерційна діяльність. В принципі, все до того і йшло. Я залучила грантові кошти, коли ще працювала на TV7, і відкрила власну пекарню в Маріуполі. Так я частково закрила свою потребу самореалізації і, крім постійної роботи, яка мені подобалася, в мене був власний маленький бізнес. Але у 2022 році почалась повномасштабна війна. Пекарню зруйнували, а ми, колектив TV7, виїжджали хто як міг. Централізованої евакуації у нас не було. 

— А є з телеканалу ті, хто залишився?

— Так, є. Їх не дуже багато, але вони є. Найменше саме журналістів, які залишились, але вони є. Приховувати не буду — вони стали пропагандистами, тобто працюють там в медіа.

— Ви застали початок оточення Маріуполя?

— Я застала перші два тижні, 16 березня виїхала з Маріуполя.

— Як ви пережили це все і як виїхали?

— 26 лютого чоловік перевіз нас із його мамою і двома собаками у центральний район Маріуполя, бо ми жили на лівому березі і якраз звідти все починалося. Він привіз нас на підприємство, яке мало велике бомбосховище і фактично з 26 лютого до 16 березня ми там жили. Туди приходили ще люди, але багато з них не могли там бути через холод і йшли назад до квартир. Але це було дуже небезпечно — пам’ятаю ці скелети випалених будинків. Словом, я була готова терпіти холод, щоб не бути під обстрілами. 15-го до нас у бомбосховище зайшли російські солдати й сказали, що вони група зачистки. Вони всіх перевірили, особливо чоловіків, і зранку наступного дня поїхали. Як тільки вони поїхали, ми теж зібрали речі й рушили на виїзд з міста. Тоді фільтрації ще не було, але на кожному блок-пості нас хотіли висадити з машини. Річ у тім, що машина була зареєстрована на фірму, де працював чоловік, і тому росіяни стверджували, що ми не маємо права на ній виїжджати, бо це вже власність «ДНР» ми доїхали спочатку до селища Нікольського, потім — до Юр’ївки Запорізької області, де ми переночували, змогли помитись нарешті за весь цей час і приготувати собі нормальну їжу. В Юрівці машину нам довелося залишили, тому що ми розуміли, що рано чи пізно нас висадять. Знайшли в Бердянську чоловіка, який погодився машиною приїхати за нами до Юрівки —  за три тисячі гривень і каністру бензину. Там їхати зовсім мало, але мусили заплатити. Ще два тижні ми пробули в Бердянську, де знайомі допомогли з квартирою, і потім знайшли автобус, щоб виїхати з двома собаками через Запоріжжя на Дніпро.

— Чим ви займалися після евакуації? 

— Коли ми виїхали, ми ще не розуміли, що взагалі буде далі і з телеканалом, і в усіх з роботою. Всі були по різних містах. Тоді, станом на квітень 2022 року, наша директорка Людмила Шишханова ще не виїхала і мене призначили виконувачкою обов’язків генерального директора TV7.

Анна Овчаренко — про евакуацію з Маріуполя та відновлення роботи телеканалу

— Тобто канал відновив свою роботу після евакуації?

— Він досі працює уже в Києві. Більшість людей у Києві, решта кореспондентськими групами у Запоріжжя, Дніпрі та Львові. В лютому 2022 року все почалось, до березня-квітня всі виїжджали. У квітні вдалося зв'язатися із власниками. Оскільки на той момент не була виплачена заробітна плата за декілька місяців, мені сказали: «Якщо ти знаєш, що робити, ми зробимо тебе виконувачкою обов’язків директора, тобі треба зробити ключі, всі казначейські документи, печатки». Я ходила по всіх інстанціях, збирала і відновлювала документи, зробила ключі.

— Як сталося, що ви вирішили створити нове медіа?

— Десь у серпні-вересні 2023-го я відчувала, що емоційно не витримую все, що відбувається, й оцю всю операційну діяльність, яку мені доводиться виконувати як керівниці TV7. Було дуже важко, я почала думати про те, що мені робити, якщо я піду. В мене була ідея стати журналісткою, писати тексти — я мала досвід писати грантові заявки і тому в мене з текстами нормальні стосунки. А потім я побачила, що Media Development Foundation набирає людей, які хочуть перезапустити або запустити власне медіа. Я дуже довго думала про це, місяць чи два точно, а потім поїхала поговорити з ними, відправила їм заявку й отримала згоду. На той момент в мене був досвід з TV7 і я усвідомлювала, що це буде дуже важко. Перші пів року, напевно, були найважчими, тому що треба було зрозуміти, з ким працювати, де працювати, як працювати, що робити, який формат обрати, який регіон покриття...

— Яка у вас була команда на початку?

— Спочатку ми вп’ятьох створили громадську організацію, що мала на меті допомагати медійникам, які виїжджали з окупованих територій. Ми подавались на різні грантові програми, але через те, що це була нова організація, достатньо підтримки нам не вдавалося залучити. Але все ж вона по трохи працювала. Мені телефонували медійники і я консультувала, наприклад, телеканали з Донеччини щодо того, як ми організували роботу TV7 в евакуації.

Але згодом ми вирішили робити власне медіа. Засновників знову ж таки було п’ятеро і всі різні: хтось — журналіст, хтось — шеф-редактор. А я, як медіаменеджерка, відповідала за оперативну частину роботи — залучення коштів, звітність, вибудова організаційної структури, тобто вся та нетворча робота, яку не люблять робити журналісти. 

— А де вони всі осіли?

— По-різному, зараз не всі засновники беруть активну участь в операційної діяльності. Хтось відійшов від справ ще раніше.

— Розкажіть про сам процес створення «Точки сходу». Наприклад, скільки часу минуло від ідеї уже до власне до 22 січня 2023 року, коли ви почали працювати?

— Від ідеї до моменту створення минуло пів року. Я сама з Луганської області і мені дуже близька Донецька область, тож я не можу не говорити про той регіон. Більшість людей з команди теж із Маріуполя. Тож ми просто збирались, обговорювали ідеї, писали контентну стратегію, стратегію розвитку і політики, продумували дизайн.

 Анна Овчаренко — про заснування медіа «Точка сходу»

— Скільки грошей у вас було на момент відкриття? 

— Нам дали грантами гроші фактично тільки на заробітні плати і це було, здається, 120 з чимось тисяч гривень на місяць. А загалом на початку нас працювало вісім людей. А я, наприклад, досі не отримую зарплати на «Точці сходу» і фактично вже рік працюю просто на саму ідею. Я пішла на це свідомо, для того, щоб у нас було трошки більше людей, між якими ми могли б розподілити ці кошти, і щоб ми могли стати більш спроможними. На щастя, у мене є додатковий дохід, тому я можу собі дозволити працювати на «Точці сходу» без зарплати. Коли буде додаткова можливість залучення грантів і в нас буде складатися така більш-менш зрозуміла сума, то я просто зможу робити їм доплати. Всі члени команди професійні медійники з великим  досвідом — їм не заплатиш 10 тисяч гривень. Вірніше, заплатиш, але їх не надовго вистачить із такою зарплатнею. Скільки місяців вони витримають працювати за такий мізер? Станом на зараз ми дійшли до більш-менш оптимальної формули заробітних плат, обов'язків і функціоналу. Минув уже рік і за цей час від нас не пішов ніхто і навіть додалась одна людина на сайт. Тобто зараз у нас 10 людей в команді зі мною разом, і бухгалтерка на аутсорсі. І працю однієї людини ми вже покриваємо власними коштами, заробленими завдяки нашому продакшну.

— Тобто ви намагаєтеся якось монетизувати свою діяльність, щоб не залежати від донорів на 100%?

— Так, вони нам допомагають, дають фінансові ресурси і в нас є можливість подаватися на проєктні невеликі гранти. Варіант з монетизацією відразу відпав, тому що аудиторія маленька, адже всі профілі у соцмережах ми створили з нуля. На сьогодні у нас вже понад три тисячі підписників у фейсбуці, в інстаграмі 2,5 тисячі, в ютубі теж дві тисячі, в тіктоці майже п'ять тисяч. На ютубі ми зовсім недавно підключили монетизацію і вона наразі мізерна. Але ми відкрили продакшн, тобто виготовляємо ролики. Ми не продаємо розміщення десь у себе на платформах. У нас є партнерські домовленості зі студією, яку ми розвиваємо і в рамках якої працює продакшн.

— А як у вас з’явилась студія?

— Через домовленості. Мені по життю щастить і я зустрічаю добрих людей. Я подалась  на одну із грантових програм для того, щоб зрозуміти, як створити продакшн і як розробити бізнес-план. Це була програма «Дія.Бізнес» і там я познайомилась із експертом, який розповідав про всі ці речі. Він керував нашою групою і ми почали з ним спілкуватись. Якось він каже мені: «Слухай, а мене є класний друг, і в нього є приміщення на кіностудії Довженка. Хочеш познайомлю?». Звісно, я підтримала цю ідею і ми познайомились. Я запропонувала йому співпрацю. Почалось з того, що ми самі почали там знімати свої матеріали, а далі перейшли до партнерських стосунків і спільного розвитку студії.

Юлія Лавришин та Анна Овчаренко

— Ви його орендуєте і на ньому заробляєте?

— Орендує приміщення мій партнер Дмитро, з яким мене познайомив його друг та експерт з «Дія.Бізнесу». У нас із ним така собі мінісуборенда, тобто ми працюємо з ним на партнерських умовах. Ми облаштували студію, а прибуток, який ми плануємо отримувати  від продажу оренди, а також від зйомок та монтажу будемо перерозподіляти. Свою частину я скеровуватиму на «Точку сходу». На початку 2024 року ми залучили 2 гранти на придбання матеріально-технічної бази для медіа, це камери, мікрофони, світлове обладнання тощо і зараз можемо ним оперувати для розвитку продакшну. 

— Повернімось до «Точки сходу». На сайті ви перелічуєте теми, про які пишете: ситуація на тимчасово окупованих територіях і на лінії фронту, проблеми людей в окупації, російська пропаганда і протидія їй, контроль роботи влади. Тобто такі серйозні теми. Але заходиш на сайт — і з'являється відчуття надії та позитиву. Як це у вас виходить?

— Це дуже приємно чути насправді. Я думаю, що якщо мова про візуальне враження, то це все ж таки така початкова картинка, те, що бачимо загалом. Сама, чесно кажучи, не очікувала, що наш сайт справлятиме таке враження. Думаю, що це йде зсередини — ми віримо у все це. Я не буду обманювати, що ця віра прям дуже сильна. Це надія, напевно, більше, ніж віра. Ми дуже хочемо, щоб окуповані території Україна змогла повернути. Мені здається, що навіть якщо війна закінчиться найкращим чином для нас і ми повернемо всі захоплені території, все одно це буде пустка. Тут ще питання в тому, хто захоче повернутись туди. Бо люди, які звідти виїхали, завжди будуть відчувати загрозу. Так, не всі знають історію і вивчали детально наші національно-визвольні війни, але люди все розуміють і відчувають небезпеку. Тому я думаю, що багато людей тільки через це відчуття не захочуть повертатися, принаймні люди з Маріуполя, які мають такий травматичний досвід. І попри все особисто я готова туди повернутися для того, щоб розбудовувати та повертати до життя цей регіон. 

Я передам колективу, що наш сайт справляє таке враження. Мабуть, це тому, що ми самі в це віримо і ми підходимо до нашого видання з душею. Навіть ті ж історії про полонених, які ми пишемо, вони дозволяють відчути різні емоції — і біль, і сльози, і радість, і десь сміх, тому що вони такі життєві і дуже болючі.

— У розділі «Редакція» у вас деталізовано розписані принципи та стандарти. Наскільки вам вдається їх дотримуватися?

— Насправді в нас постійно виникають спірні питання. До прикладу, я готую словник слів, які варто використовувати при написанні новин про російсько-українську війну, і ми дискутуємо щодо цього. Або ми пишемо якусь інформацію, яку отримали з окупованих територій, ми робимо так, як у нас там прописано, — якщо ми публікуємо таку інформацію, то повинні знайти щось, що підтверджує або спростовує це, або ж шукати людей, які перебувають там і можуть якимось чином це перевірити. Кілька місяців тому ми запустили проєкт «СаРай», де ми в іронічній формі розповідаємо про події на окупованих територіях. І ми заздалегідь розуміли, що неможливо толерантно говорити про те, що відбувається там і їхню оцю «відбудову» і «руській мір». Тому в цьому випадку дозволяємо собі висловлювання власної думки, бо це передбачено концепцією цього проєкту.

— Наскільки я розумію, ваша аудиторія — це здебільшого або люди, які живуть у цьому регіоні, або ж люди, які виїхали, бо українці з інших регіонів зазвичай дізнаються про Донбас із загальнонаціональних медіа. Тому ви є для своїх читачів таким свого роду клубом за інтересами, який об’єднує їх навколо малої батьківщини. 

 — Так, наші читачі — це люди, які сумують за рідними містами, з яких їм довелося виїхати. І ми прагнемо до створення цієї спільноти навколо нашого медіа. Ми хочемо стати точкою, яка об’єднує людей із Луганщини та Донеччини, де б вони не перебували. Я хочу, щоб людина з Донбасу, незалежно від того, чи продовжує вона там жити, чи виїхала до Києва або за кордон, заходила на наш сайт чи в наші соцмережі, коли їх хочеться дізнатися про свій рідний регіон. Звісно не все одразу і це не так просто, але ми точно до цього прагнемо, тобто це — наша місія. Ми хочемо стати точкою, яка об'єднує людей за походженням, не дає забути свій дім і яка тримає їх всіх разом в інформаційному цьому полі.

— А ви збираєтеся створити спільноту для фінансової підтримки вашого медіа?

— Скоро ми створимо форму підтримки на сайті. А ще я хочу пройти навчання зі створення спільнот. У мене мозок працює таким чином, що я все перекладаю в цифри і в організацію структури. Якщо я побачу, що — це історія, яка може спрацювати, навіть попри те, що ми перебуваємо далеко від нашого регіону, то ми її будемо робити.

— Зараз багато розмов про скорочення грантової підтримки медіа. Ви думали про те, що буде, якщо раптом гранти припиняться?

— Я нещодавно рахувала просто щоб зрозуміти, що і скільки коштує, і зрозуміла, що тексти коштують дешевше, ніж виготовлення відеоматеріалів. І в нас на сьогодні відео більше, ніж текстових матеріалів. Тому я розумію, що якщо буде якась кризова ситуація, то скоріш за все ми не будемо припиняти свою роботу повністю, але скоротимо свої витрати. Наприклад, це будуть лише тексти і новини без відео, а відео лише робитимемо у форматі продакшну. 

 Анна Овчаренко — про пошук джерел фінансування для медіа

— Чи думали ви шукати якихось спонсорів з бізнесу?

— Я не хочу залежності. Дуже не люблю бути підзвітною людям, які можуть потім влізти в редакційну політику. Навіть якщо говорити про якісь доволі невеликі, але вже спроможні бізнеси із соціальним ухилом — по-перше, таких не так багато, по-друге, ще треба знайти, хто справді хотів би просто підтримати незалежне медіа. Колись я подумаю про це, напевно, але точно не зараз. Я все ж таки хочу спробувати зараз розвивати наше видання своїми силами. Я хочу, щоб ми трошки інституційно виросли і стали спроможнішими. Також я хочу, щоб було не просто медіа, а щоб воно мало власну інфраструктуру і, в принципі, це реально.

— Що саме ви маєте на увазі?

Це, наприклад, продакшн, який раз — і перекрив якісь витрати. Хочу його більше розвинути. Або це, наприклад, поліграфія чи ще щось. Тут копієчка, там копієчка, а потім і монетизація з’явиться. Тобто я хочу, щоб ми потроху самі продукували ресурси, які дозволять нам себе утримувати. 

— Одним із ваших напрямків, вказаних на сайті, є протидія російській пропаганді та медіаграмотність. Розкажіть про ваш досвід на цій ниві і як, на вашу думку, робити це ще ефективніше?

— Треба більше залучати людей з окупованих територій. Я дуже не люблю, коли новини притягуються за вуха, коли пишуть про те, що там десь на окупованих територіях прорвало каналізацію і це така жахлива проблема. А ти згадуєш, що в мирні часи теж таке бувало. Насправді там дійсно багато проблем — воєнні злочини, загальна злочинність, порушення прав людини... Але не треба висмоктувати з пальця новини, щоб показати, як там погано. Якщо ми засуджуємо окупаційну владу за прорвану каналізацію і якісь такі буденні проблеми, то ми ніби знецінюємо справжні страшні проблеми, які там є. 

— Які проблеми в нашому інформаційному просторі ви б відзначили? Я запитую і про Україну загалом, і про той регіон, про який ви пишете.

—  Мені здається, що найбільша проблема, яка і серед багатьох українців, це коли у людини немає позиції. Є люди, які досі не розуміють до кінця, що відбувається в країні, ведуться на казки про якісь «братні народи», або вірять, що це війна політиків. Як на мене, це найбільша проблема і з цим точно треба боротись. І хоч загалом медіа мають бути неупередженими, але є принципові питання, які ми маємо чітко проговорювати і які постійно мають бути на слуху в суспільстві. Це те, чого бракує в нашому інформпросторі, на мою думку. 

Також я читала статтю «Детектора медіа» про те, що досі в нашому законодавстві недостатньо врегульоване поняття онлайн-медіа. Мені здається, що це питання треба врешті-решт врегулювати, тому що справді ми маємо дуже незрозумілу історію з телеграм-каналами, з блогерами, наприклад, з національними каналами і з регіональними. І виходить, що регіональні медіа дотримуються стандартів, а потім я заходжу, наприклад на “Ми — Україна” чи на NV і бачу клікбейтні заголовки. Мені здається, що це теж потребує врегулювання. Хтось на якійсь конференції, я забула, нещодавно озвучив ідею, що нам потрібен медійний омбудсмен, до якого можна буде звертатися і який буде засуджувати власне клікбейт. Бо так виходить, що я своїх журналістів за це сварю, а вони мені у відповідь показують скріни з великих медіа і там все оце на кожному кроці. Я просто не хочу бачити в наших медіа оцього «ШОК! СЕНСАЦІЯ! Ми всі помремо». І загалом, я думаю, журналістські стандарти треба переглянути з урахуванням нинішніх реалій. 

  Анна Овчаренко

Усі фото Ігоря Васильєва / «Детектор медіа»