Даша Трегубова про домагання в кіно, екстримальні хобі та бойфренда: ексклюзивно Фокусу

Даша Трегубова, відома акторка та режисерка, відкрито поділилася своїми поглядами на публічне життя, критику та взаємодію з аудиторією. В інтерв'ю спеціально для Фокусу вона розповіла про важливість самоповаги, уникання конфліктів та прагнення створювати комфортну атмосферу у творчому середовищі.

Інтерв'ю з Дашею Трегубовою — про проєкт "Даша Читає", екстримальні хобі та з ким мріє попрацювати

Даша Трегубова — акторка, телеведуча, режисерка. Ким ви сьогодні себе позиціонуєте та відчуваєте?

Справа в тому, що я від початку своєї кар'єри працювала одразу на багатьох роботах і займалася багатьма справами. Вчилася я на режисурі, але одразу ж пішла з першого курсу працювати телеведучою. І дуже довго моя робота була пов'язана із телебаченням. Але я завжди дуже хотіла в кіно потрапити, завжди дуже хотіла займатися кіно, бо це моя улюблена справа і улюблена сфера. І після того, як я вже побула і редакторкою головною редакторкою каналу, і попрацювала в рекламі, в мережевих рекламних агенціях, я нарешті потрапила до кіно в якості акторки. Спочатку — маленькі ролі, потім — більші. Але я завжди робила дуже багато речей паралельно, тому важко ідентифікувати. Скажімо так, я — людина кіно. Я — людина кіно і телебачення. Я дуже люблю обидві ці сфери, дуже сильно. І рекламу люблю. І для комп'ютерних ігор сценарії писати люблю.

У 2024 році я зняла свій перший режисерський проєкт, який вийде навесні 2025 року. Це чотирисерійна драма, реально драма, не мелодрама, про роботу лікарів-трансплантологів під час війни. І я доволі довго йшла до того, щоб зробити свій перший проєкт режисерський. Правда, це мав бути інший проєкт, який я зніматиму наступного року. Повний метр, трилер, але ми його якраз готуємо до зйомок. Тобто в 2024 році я вже склалася і відбулася як режисерка. І, наскільки я розумію, всі проєктом задоволені. Я спробувала з того боку попрацювати, ще більше для себе зрозуміла.

Все, що ми робимо нове, воно стає великим кроком вперед для нас, як для особистості. Не просто для мене, як для акторки або для режисерки. Я просто стала себе почувати цікавіше як особистість. І тепер на майданчику як акторка я вже теж дивлюсь ще глибше. Вже трошечки з режисерським цим поглядом можу щось запропонувати режисеру з режисерської точки зору. І це виходить дуже прикольно. Тому у 2024 році до всіх регалій акторка, сценаристка, продюсерка. Як продюсерка я зробила 6 або 7 проєктів. І тепер вже перший був режисерський. І насправді це дуже круто. Але скажу, що це було настільки виснажливо для мене, що це той випадок, коли я, людина з купою енергії, відновлювалася.

Розкажіть про проєкт "Даша Читає". За яким принципом обираєте вірші? Чи можуть їх пропонувати ваші читачі?

"Даша читає" я придумала насправді дуже-дуже давно цей проєкт. Я дуже люблю поезію з дитинства. От чітко пам'ятаю, що років вже з 11-12 я її читала. А до цього навіть писала сама вірші, дуже маленького дівчинку. Коротше, поезія мені завжди дуже подобалась. І багато років вже у дорослому віці я собі планувала, що я зроблю такий проєкт, всіх покличу читати. А потім прийшов, мабуть, час, і в мене трапилася прекрасна команда, з якою ми записали перший сет віршів. Їх було, здається, чотири або п'ять. І це було настільки феєрично. Це був, якщо не помиляюся, або 2016, або 2017 рік.

Я одразу обрала для себе сучасну поезію. Я думаю, що це така візитівка "Даша читає", що це сучасна українська поезія, українських поетів. Там було пару віршів неукраїнських поетів, просто хороших. Але якщо до цього я читала поезію українських поетів, які пишуть і російською, і українською, то після 2022 року я читаю виключно українських поетів, які пишуть українською. Дуже сподіваюся, що наші класні українські поети, які все життя писали російською, теж зможуть переформатуватися.

Я вам скажу, що за останні два роки вийшла така плеяда нових поетів, і така кількість неймовірних віршів. І мене дуже тішить, що зараз голос сучасних поетів став більш помітним. Можливо, в якійсь мірі і завдяки мені, і мене це гріє. І зараз вони вже самі збирають великі зали, велику кількість прихильників. А про багатьох з них, про багатьох взагалі з українських поетів, судячи з коментарів на Ютюб, якщо їх почитати, у мене там вже десь 140 віршів за цей час, навіть про дуже відомих поетів люди дізнаються. Навіть про дуже відомих, про яких ми вже впевнені, що там Бабкіну вже ну точно всі знають. Але не всі знають їхню поезію. Хтось раніше там в коментарях вважав, що Жадан — це співак. А про Бабкіну теж перше чули, що для мене дивовижно. І багато нових імен. І вони з'являються.

Щодо того, чи пропонують мені читачі, ну мені самі поети дуже багато висилають. Читачі інколи пропонують, часто пропонують свої. Інколи пропонують якісь нові імена, які я не чула до цього. І я дуже практикувала читати таку поезію. Там поезію більш, скажімо, аматорську, любительську. Або поезію, яку мені пропонували і про яку я раніше не чула в проєкті "Даша читає карантин", коли у нас був карантин, я проводила прямі ефіри, на які збиралися люди. До цього вони мені висилали, які вірші вони хочуть, щоб я почитала. Я читала не тільки те, що підготувала сама, а й те, що мені висилали глядачі, слухачі. Інколи там були перлини, прям справжні перлини. Але зазвичай це відбувається так, що я бачу цей вірш десь у соцмережах, або в якійсь групі, або в якомусь онлайн-виданні, або десь він мені, цей вірш, трапляється випадково. І я розумію, що… Ну, або навіть у тих же, до речі, поетів вже, оскільки ми всі дружимо, в соцмережах, в їхніх пабліках. І якщо я розумію, що мене дуже сильно торкнув цей вірш, це означає, що я його збираю у свою таку теж онлайн-папочку віршів, де їх теж мільйон там вже, мабуть. І в якийсь з днів я його читаю. Інколи вірш лежить в мене кілька років, перш ніж зазвучить. Інколи, от одразу, я настільки закохалася, що я його вже читаю в наступну зйомку. Все абсолютно непередбачувано. Це все йде від емоцій, бо для того, щоб вірш прозвучав емоційно і викликав купу емоцій у глядача, він має в цей момент часу торкати мене саму.

Чи був у вашій кар'єрі момент, коли ви сумнівалися у виборі професії? Розкажіть, як ви обираєте ролі, які хочете зіграти? Що для вас важливіше: цікавий сюжет чи персонаж, з яким ви можете себе асоціювати?

У моїй кар'єрі ніколи не було моменту сумнівів, саме тому, що я для себе обрала дуже широке поле діяльності. Коли у мене було якесь затище, можливо, в акторській роботі, я займалася сценарною, продюсерською, телевізійною. В мене завжди є, що робити, і інколи це мене навіть накриває, бо відмовитись від чогось дуже важко, якщо все це дуже цікаво. І саме ось у такій круговерті мені дуже подобається знаходитись. Я відчуваю повноту життя.

Ролі не я обираю, вони самі мене обирають. У мене дуже рідко було таке, що я відмовлялася від проб, бо навіть якщо мені на перший погляд не дуже, здається, я не знаю, що це за персонаж, як я його гратиму, то все одно я спробую, я все одно вийшлю і, можливо, це буде дуже цікаво. І мені, звісно, кожен актор мріє побачити і хоче побачити хороші сценарії. Всі ми мріємо про хороші сценарії. І хороші сценарії видно фактично одразу. Інколи буває так, що сценарій, який здавався таким, непоганим, нормальний сценарій, раптом вистрілює неймовірно. І це вже магія кіно, коли над ним працює класний режисер, класна команда, класні актори, і раптом те, що здавалося не таким вже і яскравим, перетворюється на перлину.

У вас за спиною вже великий багаж досвіду. Що було найважливішим у кар'єрі?

Отут дуже прикольно, що, мабуть, найважливішим було не здатися, ну, власне, в акторській кар'єрі було не здатися, бо у мене був дуже довгий період, коли мене або не затверджували, або давали тільки якісь крихітні ролі. І я фігурально сиділа там в машині, билася об руль, казала "Боже, яке позорище, як я жахливо все це зробила". Зараз я розумію, чому це було. У мене дійсно не було на той момент впевненості у собі. У мене був синдром самозванця. Я думала, що ну так, я вже там ведуча, яка склалася, я вже давно працюю на телебаченні, але от у кіно, як акторка, я себе ще не відчуваю акторкою. Зараз таких проблем немає.

Як тільки я стала трошечки менше хотіти. Я думаю, що це досвід плюс впевненість у собі прийшла якась із часом, плюс дійсно я трошки змінила парадигму своїх очікувань. Я перестала так сильно хотіти чогось отримати, тому що розуміла в той момент, що у мене ще дуже багато є різної роботи, якою я в той момент можу займатися. Реально можу і сценарії писати, що я і робила, і продюсувати. Зараз вже режисувати. Тому, коли немає ось цієї… Мені здається, що ти не передавлюєш всесвіт, що ти його не перетискаєш своїм таким… Бо в мене сильна енергія, я колись чогось хочу, мені здається, що тут навіть аварія якась може статися. Тому трошечки спокійніше до всього стала відноситись і тоді все пішло як мало йти.

Чи є режисери, з якими ви мрієте попрацювати? Чому саме вони?

У мене дуже класний, реально послужний список. Я думаю, що у мене вже десь під 100 проєктів, в яких я знімалася. Звісно, серед них є і маленькі ролі, і, звісно, великі. І я, мабуть, попрацювала з більшістю режисерів нашої країни. Забавно те, що поки що, мені не вдалося попрацювати тільки з тими режисерами, з якими я дійсно в дуже хороших стосунках фактично нас можна назвати або друзями, або приятелями. Я б дуже хотіла попрацювати з Денисом Тарасовим. Це мій дуже давній приятель. Але жодного разу я в нього не знімалася. Хоча цього року він кликав, але у мене вже був проєкт. Я не змогла навіть спробувати. І, звісно, з Антоніом Лукічем, якого ми дуже давно знайомі, ще з моменту, коли Антоніо тільки навчався в режисурі, і я вважаю його непресічним творцем, дуже класним режисером, ну, як, власне, і велика кількість наших українських глядачів. Тому з Антоніо я попрацювала залюбки. А насправді зараз така, мені здається, йде хвиля нових режисерів в кіно. Така хвиля, така кількість людей, що тут, безумовно, встигнути попрацювати з класними.

Ну, і я дуже задоволена, що цього року у мене були два великі проєкти з режисерами, один з режисерів, з яким я люблю працювати, це Олег Туранський. Ми вже колись працювали, я була в маленькій ролі, а цього року працювала з ним у проєкті "Реванш" в одній з головних. І це був неймовірний досвід, і нам дуже круто працювалося, і проєкт вийшов дуже крутим. А зараз працюю з Володимиром Янущуком у довгому проєкті під назвою "Скарби". І з Володимиром я дуже давно хотіла попрацювати. І, мабуть, коли я це стала казати і Всесвіту, і всім навколо, кажу "Боже, як я хочу попрацювати з Янущуком!". Так вийшло, що я зараз у нього в проєкті, і щаслива цьому факту, бо це дійсно дуже-дуже-дуже хороший режисер. А кожен актор завжди відчуває хорошого режисера поруч, який може і направити, і створити дійсно класне кіно. Тому прямо щаслива. Ну, і взагалі, чесно скажу, що наші українські режисери дуже достойні. У всіх свої фішки. Режисер — це як письменник, або як начальник. Вони всі різні. Але коли вони працюють, у кожного є свій метод, у кожного є свій досвід, у кожного є своя манера. І з ними з усіма класно. У мене немає жодного режисера, про якого я хочу сказати "ой, ні". Ось з цим я більше працювати не буду. Серед українських режисерів, мені здається, таких фактично немає.

Як ваша сім’я ставиться до вашої професії та графіків? Чи важко поєднувати акторську діяльність з особистим життям?

Чесно кажучи, так, це дуже важко. Графіки карколомні. Найголовніша проблема в житті — це те, що зйомки не вирішують у тебе вихідні чи не вихідні. У нас такого немає. Вихідні — це субота і неділя. Коли мені кажуть вихідні, у мене в голові абсолютно інша картинка. Вихідні — це коли у мене немає зйомок. Ось це мої вихідні. Це може бути вівторок, може бути середа, може бути будь-який інший день. І тому у мене такого класичного уявлення про тиждень, як робочі дні і вихідні, ніколи, ніколи за все моє життя не було.

Моя родина дуже давно до цього звикла. Моя донька теж акторка. Вона зі мною взагалі не майданчику з малечку. Ще коли я працювала на каналі СТБ і Поля зі мною з'являлася зі своїх перших тижнів у проєкті "Все буде добре". Ні, ну не перші тижні, перші місяці, давайте так. І вона там пішла в студії вперше, про що пам'ятають дуже багато глядачів.

Зараз вона сама акторка і прекрасно все розуміє, що таке графіки, що таке зйомки до ночі або нічні зміни. Я щаслива, що вся моя родина завжди мене підтримувала. Я абсолютно змогла за ці роки організувати свій життєвий графік так, щоб мати змогу робити ще більше. У мене є помічниця, у мене є всі люди довкола, які це розуміють. І всі прекрасно розуміють, що, наприклад, коли треба погодувати тварин або забрати їх до себе, або щось зробити, чимось допомогти, всі залюбки йдуть на контакт. Тому, ну ні, зараз таких питань у мене не виникає. І я рада, що вони всі довкола розуміють, бо це дуже крута робота. І дуже хочеться, щоб поруч із тобою були люди, які тебе підтримують. У мене всі поруч. Саме такі.

Чи є у вас хобі або заняття, про які мало хто знає?

Не знаю, мало хто знає або багато хто знає. У мене довгий час були захоплення пов'язані з досить екстремальними видами спорту. Я їздила на байку. Їздила на байку 5 років. Ще в той час, коли дівчат на байках в Києві майже не було. Але потім народилася Поліна. І я якось трошечки перестала їздити за кермом сама. Або просто, я, чесно кажучи, накаталася. Я багато подорожувала Україною на байку. Навіть трошки поїздила на байку по Америці. Там на Харлеї, тут на своєї Хонді Шеду. І підкорила Кіліманджаро. До речі, будучи вагітною, як пізніше з'ясувалося. Стрибала з парашутом. Любила дуже дайвінг. Дайвінг прямо, мені здається, дуже красиві місця світу. Я обниряла всі. Мальдіви, Сейшели, в Індії, в Єгипті. Але там більше на півночі, де дуже гарно. У мене всі захоплення пов'язані з перевіркою себе на міцність. Такі захоплення екстремальні. Мені завжди подобається відкривати для себе щось нове, пов'язане зі своїм тілом. Я б ніколи не могла подумати, що я людина лінива до просто капець, яка в Києві кілометр пройти, для мене це вже була велика справа. Я раптом підкорю Кіліманджаро. Перше в житті. Реально, перша гора моя — Кіліманджаро. І я все зробила.

Так само, як з байками. Байк — це таке дуже цікаве відчуття свободи. Це щось неймовірне. Коли ти на ньому їдеш, у мене реально були моменти. Тоді я їздила ще до того, як Росія на нас напала. І моя найдовша поїздка була в Крим, в наш український Крим, в Ялту. І я пам'ятаю цю дорогу. Я їду за кермом і співаю голосно. Тому що мене просто переповнюють відчуття. Від цієї дороги, від цього вітру, від цих запахів, від цієї траси, від цих фур довкола. Від краси. Це дуже дорого вартує. Стрибок з парашутом — це було цікаво. Мені взагалі здається, що я там і на конях, і на якихось віслюках їздила. Я завжди за будь-який кіпіш в цьому плані.

Мені завжди дуже цікаво пробувати нове. З таких більш, можливо менш очевидних речей. Я колись дуже непогано грала у Counter-Strike. І якась частина Києва знає мене саме по цьому. Це дуже смішно, коли десь мені в коментарях приходить "Привіт з минулого", хтось пише "Привіт, добра". А я була "Добра", у мене був такий нік. Але при цьому валила всіх як зла. І це був дуже хороший момент.

Зараз я б сказала, що хобі стали більш спокійними. І найкласніше, що я люблю робити, це дивитися кіно з близькою людиною. Це може бути або Поля, або мій хлопець. Ми дивимося кіно. І це для мене, як кажуть поляки, ревеляція. Тобто це такий кайф. Я дуже люблю подорожувати, але це не особлива історія. І зараз у мене з'явилося нове хобі, можливо, пов'язане з роботою. Я вже згадала його у першій відповіді цього року я вперше написала сценарій демки комп'ютерної гри і це для мене був і виклик, і нова цікава штука. І, Боже, мені так сподобалось. Я дуже хочу займатися комп'ютерними іграми.

Чи є у вас домашні улюбленці?

З новинок про 2024 рік. У мене була кішка, після того я почалася повномасштабною, ми поїхали в Польщу, у нас з'явився песик. А тепер моя донька, це пов'язано зі зйомками. Вона знімалася в проєкті "Ключі від щастя". До речі, у того ж Дениса Тарасова, у якого не знялася я, у свого друга, знімалася моя донька. І вона мені принесла зі зйомки, попередньо запитавши, маленького облізлого кошеня. І тепер в мене є вдома кінокот. Пес міг би теж бути кінопсом, але він посольський пес. Бо Полінію його подарував посол України в Польщі за Полінині виступи, за роботу з нашим посольством України.

Чи траплялися на зйомках курйозні або незабутні моменти, можливо, є такі моменти, про які соромно згадувати?

На зйомках всі цікаві моменти у мене пов'язані з якимось, знову ж таки, екстремальним моментом. По-перше, я та сама людина, яку на зйомках закопували під землю і я сама мала звідти викопуватись. Тобто, мою героїню нібито хоронили, ховали, але вона там приходила до тями і викопувалася з могили. І це було цікаво, це цікавий досвід. Друге, це я тонула, причому тонула двічі в двох різних фільмах. Один раз це був дуже глибокий басейн, кількометровий, і моє завдання було, це була підводна зйомка, я мала опуститися на дно, а потім так само повільно піднятися. І це вправно мені вдалося зробити. А ще був проєкт, в якому я тонула, але вже в Дніпрі, причому в місті Дніпро. Ми в Дніпрі мали тонути і з моїми партнерами ми це теж це робили. Взагалі, я скажу, що на зйомках дуже важливо, щоб у вас склалася така гармонійна історія з командою, щоб ти приходив на зйомки як на свято. І у мене це зараз фактично завжди відбувається. Тобто так, наша робота дуже класна, вона дуже енергозатратна, тому що наш робочий день триває від 12 до 14 годин. Але зрозуміло, що нам є з чим порівнювати зараз нашу енергозатратність, енергозатратність людей, наприклад, які воюють. І це теж багато наших друзів і колег пішли воювати. Тобто ми точно не жаліємося. Ми просто робимо те, що можемо в найкращому виді для того, щоб українське кіно жило попри все, що відбувається. І я дуже цим пишаюся і тішуся. Взагалі радію дивитися на те, як живе, а не виживає, наприклад, той же український бізнес. Так само відбувається з кіно, бо кіно — це дуже важливий стовп для країни. І я вірю, що незважаючи ні на що, воно буде просто летіти вперед.

На вашу думку, які перспективи розвитку має українське кіно? Чого йому не вистачає зараз?

Я думаю, що перспективи прекрасні, тому що про Україну зараз більше, набагато більше говорять у світі. І українські глядачі зараз набагато більш повернені саме до українського. Тому всі чекають на класні українські проекти і для підлітків, і в різних жанрах, і хорорах, і детективах, і політичних, можливо, трилерах. У нас поки що кіно не дуже багате на жанри, і не дуже багате на хороші історії, але вони є. Вони є в наших українських книгах. Вони є серед наших митців. Тобто залишилося тільки все це зібрати докупи і почати працювати як індустрія. І я дуже часто про це кажу.

Українська кіноіндустрія стане такою з різноманіттям і з розмаїттям жанрів, з зірковими обличчями усюди. Тоді, коли українські глядачі навчаться за кіно платити. Тобто не дивитися його на піратських сайтах, а ходити в кіно і платити за це грошима.

Індустрія починається там, де з'являється глядач, який готовий за неї заплатити. Якщо в інтернеті, то на тих платформах, які потім платять виробникам цього продукту. Кіно — це дуже дорогий бізнес. І він має окупатися, як кожен інший бізнес. Якщо вам подобається бренд, який відшиває нижню білизну, і ви будете брати цю нижню білизну безкоштовно, то згодом цей бренд закриється, і не буде ні нижньої білизни, ні цього бренду. Так само з українським кіно.

Тому я думаю, що найперше — це вибудовувати якусь систему. По-перше, систему виховання наших дітей і підлітків, і взагалі нас усіх і дорослих теж, не дивитися піратський контент. А по-друге — ходити в кіно. По-третє — зараз, поки йде війна, максимально вкладатися, ті люди, які не воюють, максимально вкладатися в саморозвиток, читати, дивитися, читати американські сценарії, які отримували Оскар. Я читала "The Good Will Hunting". Це геніально, це дуже крутий сценарій.

Одразу зрозуміло, чому два пацана ще тоді написали цей сценарій. Ясно, що він пройшов якийсь коло, але він отримав Оскар за найкращий оригінальний сценарій. Тому що це дуже талановите. І у нас таких талановитих людей багато. Просто індустрія загнеться без тих людей, які готові їх підтримувати.

Чого вистачає українському кіну? Я зараз дуже багато бачу за останні роки реально класних акторів. Молодих акторів, талановитих. Це реально вже, ну, прям, вони дуже високого рівня. І вони дуже класно грають, дуже класно працюють. Я бачу дуже багато класних режисерів, операторів. І нових, і вже не дуже нових. Тут у нас з цим досить сильно завжди було. Грошей стало менше, небагато. Тобто, після того, як вже в остаточному 2022-му почалася повномасштабна, дуже знизилися і гонорари, і дуже знизилися взагалі бюджети на кіновиробництво. І тому зараз це робиться в більшому темпі і за менші гроші. І це теж треба розуміти.

Треба трошки може додати більш професійну мову. Перспективи — це co-production. Це коли українські продюсери, українські кінематографісти шукають ще частину бюджету в інших країнах і роблять спільне кіно. Це дуже хороша перспектива. І до цього зараз дуже багато українських кінематографістів прийшли. Перспектива — це, як і було, державне фінансування. Перспектива — це той проєкт повернення. Перспектива — це, якщо західні кінематографісти по закінченню війни почнуть знімати в Україні, тому що в нас дуже багато класних локацій. Ми у 2021 році їздили в кількох напрямках. Власне, я дуже добре пам'ятаю Хмельниччину і Тернопільщину. Там дуже багато локацій, де можна знімати. І, в принципі, ми можемо стати абсолютно великою світовою кіноіндустрією, тому що українці люблять кіно, українці вміють його розуміти, знімати і дивитись. Звісно, зараз хвиля документального кіна, і вона буде довгою, тому що нам є про що розповідати світу. Але в той же час завжди є потреба у художньому, і ця потреба має задовольнятися. Якщо не буде задовольнятися українське кіно, то українці будуть звертатися до кінематографів інших країн. І дай Боже, щоб не до ворожого кінематографу, як це було і з усім відомим особовісним серіалом.

Чи є в українському кінематографі актори або акторки, яких ви вважаєте своїми конкурентами? Можете назвати ваш особистий рейтинг українських акторів і акторок сьогодення?

Я не думаю, що в моєму випадку є конкуренція. Хоча, звісно, кожен продакшн, коли кличе на роль, на проби, або кожен режисер, у нього в голові є своя картинка. Інколи це акторки, які дуже не схожі зовні, але їх часто ставлять разом на якісь проби. Але, на щастя, ми вже всі дійшли до рівня і статусу, і рівня професіоналізму, коли ми не вважаємо одне одного конкурентами. Просто хтось отримує цю роль, а хтось отримує наступну. І це дуже прикольно.

Назвати ваш особистий рейтинг? Ой-ой-ой, ну не знаю, я не буду, мабуть, обговорювати своїх колег, тому що я реально в дуже дружніх стосунках з абсолютною більшістю нашої кіноіндустрії. Якщо я зараз когось забуду, він на мене образиться. Але є дуже класні актори. Давайте я вам скажу просто, чоловіків-партнерів, з якими мені дуже добре працюється вже не перший раз і не в першому проєкті, або просто з якими мені було б цікаво. Я дуже вдячна Дімі Суржикову за роботу в "Копі", "Коп" з минулого. Це проєкт, який вже четвертий сезон, здається, вийшов чи виходить. І Діма — неймовірний партнер. І це той випадок, коли я, я така вся, думаю, що я вже все вмію, все це, я реально у нього повчилася. З ним круто працювати. Взагалі круто працювати з партнером, у якого ти можеш ще чогось повчитися, якось стати глибше, крутіше, правильніше, точніше. З Дімою це сталося.

Мені дуже подобається Віталік Салій. Він реально величина. І я сподіваюся, що він знайде свої неймовірні ролі. У проєкті "Перші ластівки", у дуже крутому проєкті, від дуже-дуже крутого шоураннера Туніка Жені. Він просто, він потім зробив "Перевізницю", і взагалі все, що робить Женя — це високий клас. Так от там я грала з нашим актором Сашою Рудинським. І він теж величина, він теж мощ. І це одразу видно. Ти коли потрапляєш на майданчик, ти одразу бачиш людину, яка крута. І це визначається не стільки тим, наскільки він сам крутий, скільки тим, наскільки він крутий партнер. Наприклад, так зі Славою Довженко було. Ми колись познайомилися на якихось парних пробах. І з перших вже секунд ти починаєш з людиною працювати, і ти одразу відчуваєш це партнерство, і що так, він дійсно дуже сильний, сильний актор. І знаєте, коли я, наприклад, дуже поважаю, люблю Стаса Боклена, ми з ним ще пізніше, на початку нульових, ми разом вели "Погоду", яку я тоді і писала. Ми знайомі дуже давно. Так от зі Стасом, перше, дуже круто працювати, дуже цікаво, і тільки колись, коли я на нього дивилася, я зрозуміла, в чому фішка бути хорошим актором. Це бути впевненим у собі. У тебе можуть бути будь-які рефлексії, пов'язані з персонажем, з роллю, але ти маєш все одно бути впевнений. Не любити себе. Це не про те, щоб обожнювати себе. Хоча, звісно, вони всі трошечки себе обожнюють. А це в першу чергу про те, щоб бути впевненим у тому, що ти робиш. Не боятися пропонувати і пробувати нове. Я була коли початківицею, я боялася щось запропонувати, мені здавалося, що я буду виглядати дурепою. А зараз не боюся. І буває таке, що я щось запропонувала, зробила, воно не пішло, я таке кажу — сорі, не пішло, ні, це була погана ідея. І це дуже круто, коли ти таке починаєш робити, це дійсно покращує потім фінальний результат. Просто не боятися експериментувати.

Як ви ставитесь до публічного обговорення вашого особистого життя? Чи є те, що ви навмисно приховуєте від глядачів?

Я ставлюся, як це не дивно, абсолютно нормально. Я взагалі екстраверт за натурою. І мені важко щось приховувати. Я дуже відверта з усіма і навіть з новими людьми в компаніях. Можливо, це такий трошечки маніфестуючий персонаж в мені є, який прямо любить про себе розповідати. Мені нормально.

У мене в житті немає нічого супер глобального, що я б хотіла приховати. Але, з іншого боку, я і не блогер, який готовий просто покроково все своє життя розповідати аудиторії. Якщо хтось про щось дізнається і питає, мені немає, що приховувати. Ані про стосунки, ані про будь-який аспект свого життя я можу розповісти. Мені так здається. Але і робити з цього інфопривід мені якось на думку не спадає, якщо чесно.

Але тут важливо додати, що я люблю і поважаю глядачів. І моя аудиторія, та, яка в мене в соцмережах, я вже апріорі розумію, що це аудиторія інтелектуальна, бо більшість прийшла на вірші. Або я викладаю інколи огляди книжок нових, або, звісно, фоточки. Окей, на фоточки різна аудиторія могла прийти, але я свою аудиторію поважаю. Це видно по її поведінці, по коментарях. У мене немає фактично людей, які б викликали у мене іспанський сором своїми коментарями. Такого майже не трапляється. І якщо таке трапляється, я дивлюся, вони на мене не підписані, це якісь зальотні. Тому мені дуже комфортно у цій бульбашці, яка у мене створилася. Можливо, досить великій бульбашці.

Що вас найбільше дратує в сучасній публічності?

Мене дратує, що люди, які ніколи тебе не знали, не цікавилися твоїм життям, можливо, бачать тебе вперше, можуть зайти в соцмережі і написати якусь дивовижну ф*гню. Це в мене трапляється вкрай рідко. Інколи буває таке, що я думаю, що кожен, хто веде соцмережі, знає, що пост якийсь залетів, у нього вже купа лайків, переглядів і всього іншого. І раптом починають з'являтися люди з іншого світу, які ніколи з тобою не стикалися. Я, в принципі, дуже не люблю засудження як такого. Я в своєму житті сама намагаюся нікого не засуджувати, бо прекрасно пам'ятаю про поняття психології, яке називається фундаментальна помилка атрибуції. Це дуже важлива річ. Коли ти її розумієш, ти перестаєш засуджувати інших вже на 99%.

Фундаментальна помилка атрибуції — це доведений вже факт, що всі люди вважають, що їхні дії спричинені обставинами. Тобто, якщо я запізнився, то бляха, там таксі не їхало, там трамвай зламався, а там взагалі двері закрилися. А всіх інших людей, вони оцінюють з точки зору того, що це їхня риса характеру. Тобто, якщо я запізнився, то це обставини, а якщо ти запізнився, то ти просто непунктуальна людина. І так відбувається в кожній сфері і завжди. І тому кожного разу, коли в мене виникає бажання про когось подумати щось погане, я спочатку думаю, а чи не обставини це зробили з цієї конкретної людини. Особливо, якщо нічого жахливого він не зробив. Плюс я привчилася не судити тих людей, яких я не знаю. Взагалі, не думати і не обговорювати тих людей. Та й, в принципі, я за все своє життя, мабуть, в соцмережах не написала жодного гімн*ного коментаря нікому, тому що я вважаю, що у світі така кількість всього нижче пояса, що просто чи є сенс збільшувати цю ентропію у всесвіті? Чи є сенс робити всесвіт гіршим, якщо я можу зробити його кращим. Чесно, я так із своєю Полею про це говорю. Просто не бачу сенсу. Якщо у тебе є вибір бути хорошою людиною, бути поганою людиною, то ти при своєму розумі не побіжиш бути поганою людиною, яка робить комусь боляче. Ну, і плюс тут ще важливий момент. Я за все своє життя майже, ну, можливо, десь там в дитинстві стверджувалась, за рахунок, може, інших, або за рахунок того, що я в школі була співачкою і ведучою, і я самостверджувалася. Але моє самоствердження так і закінчилося там десь, у 15 років, у підлітковому віці. Після того я не стверджуюсь об інших людей.

Я не самостверджуюсь об інших людей. Так, як робить дуже багато людей, які нас оточують. Я думаю, що їх треба зупиняти на цьому етапі. Тому моя історія така, я коли бачу якісь, ну, прям "гівняні" коментарі, я їх або видаляю, або відповідаю. Але якщо я вже відповідаю, то людина сидить як… Я не знаю, як це сказати інтелігентно. Людина сидить дуже-дуже засмучена після моїх коментарів, тому що, ну, в мене є і почуття гумору, і достатньо таких різких слівець я можу підібрати, так, щоб людину дуже сильно ввести в стан смутку.

Дуже частий момент, коли після того люди самі видаляють свої коментарі. Тому що просто треба думати перш ніж щось робити. І це ще одна наука для наших дітей. Повага до інших, не самостверджуватися об інших людей. І мати якийсь розум, щоб хоча б трошечки подумати перш ніж зробити щось. Одне питання.

Чи траплялося вам відмовлятися від ролей через конфлікти із режисерами або продюсерами?

Ні, у мене такого нещастя не було. Я тільки пам'ятаю, що був один дуже-дуже складний проєкт, з якого прям хотілося бігти, тому що він був набагато складнішим, аніж мав би бути через організаційні моменти. Але там я просто з продюсерами розмовляла. Тобто я просто дзвонила, я дуже рідко це роблю, а там я дзвонила і казала, що це неможливо, і ці умови треба змінювати, бо ми всі просто вмремо.

Я взагалі вважаю, що про все можна домовлятися, якщо люди адекватні і всі хочуть отримати на виході нормальний продукт, то домовитися можна і треба. Але насправді кіноринок у нас не капець який великий, ми всі один одного знаємо, і тому ми якось… Ну, я дуже в дружніх стосунках з більшістю колег, дуже дружніх. Від продюсерів і режисерів до акторів, і звукорежисерів, і гримерів. Ну, коротше, мені просто дуже подобається моя сфера, і мені дуже хочеться, щоб там максимально панувала якась правильна атмосфера.

Буває, що тебе не беруть на роль через щось, бо хтось щось там про тебе думає. Колись давно так було, коли мене не брали на якусь роль, і продюсери не взяли на роль, і сказали, ну, ні, ні. У неї, у неї, як це кажуть, негативна чарівність. Але знаєте, ну, коли ти спокійно це переживаєш, не входиш у конфлікти, займаєшся далі своєю справою, то згодом всі дивляться і думають, ой, ні, не таке вже воно і негативне. І ти вже починаєш зніматися у цих продюсерів. Так теж було.

Як ви реагуєте на критичні відгуки про свою гру? Чи були відгуки, які вас зачепили особисто?

В принципі, я людина, яка дослухається інколи до конструктивної критики. Я можу там щось почути. Хоча, звісно, мені критика неприємна, як і всім нормальним людям. Але я реально можу прочитати щось, що заставить мене замислитись. Але я абсолютно не сприймаю будь-які просто намагання самоствердитися за мій рахунок. Зі мною це не спрацьовує, тому що я достатньо себе поважаю.

У мене у цьому першому режисерському моєму проєкті знімалися прекрасні актори. І серед них був Олексій Горбунов. Наш дуже-дуже крутий актор український. Дуже відомий, з великою аудиторією. Дуже з характером, відомим характером, про який всі знають. Так от мені, мене він хвалив. До мене ставився, дякую йому з повагою. Дуже хвалив каст, дуже хвалив акторів, яких ми вибрали. Він до мене підходить і каже, Даша, як ти зібрала такий каст? Я кажу, ну тут спільна робота. Це я до чого, що я завжди концентруюся на хорошому. Я буду згадувати те, що мені сказав Горбунов, а не те, що мені написала якась жінка в соцмережі.

Ви колись стикалися з пропозиціями, які можна назвати "неетичними" у вашій професії?

Ні, ніхто такого пропонувати в наглу не буде, бо це буде великий скандал. Коли я була ведучою-початківицею, мені було 17 років, мені щось непристойне запропонував режисер монтажу, ну не пам'ятаю, на тому каналі, на малесенькому каналі, на якому я тоді починала вести свою першу в житті програму.

Я дуже сильно розгубилася, але і мені було дуже неприємно. І бачите, я навіть це пам'ятаю. Але я ні цього чувака не пам'ятаю, ні того, як він виглядав. Тобто тепер ну як би в двіж ми потрапити з ним не зможемо, бо я навіть його не згадаю. Я була така притрушена, я просто нічого не відповіла, я на нього в шоці подивилася і вийшла. З того часу ніхто собі такого не дозволяв. І взагалі я хочу розвіяти цю історію про те, що в кіно тільки через постіль.

Я такого не бачила. Звісно, є романи там, у акторів, режисерів, інших, ну я… По-перше, ми пашемо зараз… Реально пашемо на майданчику так, що я коли ввечері бачу своїх колег вже напівмертвих (сміється)… Я на них подивлюсь і подумаю, от хто зараз взагалі готовий заводити якісь стосунки? Ну, звісно, без жартів. Я б дуже не хотіла, щоб таке відбувалося у нас. Щоб таких самих, як я колись молодих акторок або ведучих хтось ставив у таке незручне положення. Але мені здається, що ця схема в Україні ніколи, особливо в українському кіні, так і не працювала. Не знаю як в театрах, я не буду казати, не знаю як в інших сферах. В кіні просто, ну, там, в кіно сучасному, в нас дуже багато сильних жінок і я собі можу уявити, як вона повелася, якби хтось із чоловіків спробував би якось її захарасити, от чесно. Я сподіваюся, що таких ситуацій не було, або якщо були, то їх присікли і закінчили. В моєму житті — ні, такого не траплялося.

Нагадаємо, раніше ми писали, що актор Євген Олійник ексклюзивно Фокусу розповів про участь у "Холостяку" та театральну діяльність під час війни.