"Хотів, щоб мама не хвилювалася": щемливі історії тих, хто вижив після удару по Запоріжжю

Страшні, але щемливі розповіді постраждалих

Історії порятунку людей в Запоріжжі, які дістали важкі поранення. Кореспондентка ТСН Наталя Нагорна пішла по лікарнях, аби потерпілі могли вже зараз, проходячи лікування, подякувати своїм рятувальникам, яких не завжди знають на ім’я, вибачитися перед рідними, які були вимушені хвилюватися, і щоб кожен з нас згадав, що війна — це привід гуртуватися, а не сваритися.

Страшні, але щемливі розповіді постраждалих — у сюжеті. 

Це був час, коли люди поспішали з роботи додому. Чекали на маршрутки, думали про домашню вечерю. Два потужні прильоти змінили все. 

За лічені хвилини на місце трагедії злітаються рятувальники, поліція, добровольці “Червоного хреста”. Але поранених значно більше, аніж тих, хто може їм допомогти

Російський теракт у Запоріжжі — це не лише черговий акт агресії Росії, це ще й історія про те, як у складних ситуаціях люди гуртуються і рятують один одного.

Юлія Баришева була на місці трагедії майже відразу. Вона рятувальниця і відповідає за зв'язки з пресою.

“Було страшне жахіття. Коли ми приїхали майже у перші хвилини тут скрізь були поранені”, — каже жінка.

На місці прильоту Юля разом з колегами забирає важкопоранену жінку і чимшвидше везе до лікарні

“У неї дуже травмована нога, відкритий перелом був, нам прийшлося везти до пішохідного переходу, бо під’їхати ближче було неможливо і ми зрозуміли, що недостатньо долікарської допомоги, наша психология зняла з себе турнікет. Я пообіцяла, що я вас знайду, сфотографувала посвідчення і телефони”, — каже начальниця відділу зв'язків з громадськістю ГУ ДСНС у Запорізькій області Юлія Баришева.

Вони знаходяться вже наступного дня — Юля йде до палати з торбою фруктів. 

Постраждала, ми вже знаємо, що її звати Зуля, щойно після операції.

“Я питаю, як вас звати — вона каже Зуля, а все гримить і я чую “Юля”, психолог Юля, я Юля, і потім кажу — Зуля вам повезло, дві Юлі вас рятують, загадуйте бажання — я зразу загадала”, — каже жінка.

Юля обіцяє Зулі — тільки-но одужує, покатають її на пожежній машині.

На сусідньому із Зулею ліжку — Ніна Миколаївна. Після вибуху вона добігла додому, навіть не усвідомивши, що сталося. І тільки там вже зрозуміла, що в неї пошкоджено стегно.

“Мене син привіз. Я забіглати додому ще встигла. У лихоманці. А потім як побачила, що там робиться, дзвоню йому, точніше він мені дзвонить, а я кажу вези мене в лікарню. Швидко прийняли, швидко обробили. Дякую лікарям, дякую медперсоналу”, — розповідає Ніна Миколаївна.

Лікарі розповідають: пацієнтів везли, хто тільки міг, аби вони встигали приймати.

“Це наймасовіше надходження пацієнтів за війну в нашу лікарню, я так вам скажу, це був дійсно виклик для наших лікарів, але вони гідно з ним справились. До лікарні надійшло 66 поранених”, — розповідає заступниця медичного директора Таміла Ісмаілова.

“Нам привозили пацієнтів і цивільні люди і поліцейські, і “Червоний хрест” і швидка. Сказати, що це був складний — це нічого не сказати, надскладний день, велика кількість постраждалих. Дуже різноманітні травми”, —- каже завідувач опікового відділення Андрій Сех.

Валентин, аби дістатися до лікарні, попутку ловив з турнікетом на нозі.

“В лікарню віз мене з роботи чоловік, Андрій Бринь, молодець, не відмовив, привіз мене сюди. Правда, не доїхав, в нього зламалася машина і мене далі довіз лікар цієї лікарні. Я машини зупиняв, ніхто не зупиняється, а зупинився лікар і мене сюди привіз. Велика подяка йому. А як лікаря звати, знаєте, я навіть не спитав”, — розповідає чоловік.

Його сусід Борис знайшов себе фото у соцмережах. Його у лікарню везли поліцейські. Борис добре памʼятає обличчя своїх патрульних, тільки от імен не знає.

“Я запомнив хлопця, віз він нас дуже швидко і що найголовніше — обережно. У нього, дається, 12 позивний був. Молодець хлопець, якби не він, я б вижив, а другий хлопець — його б не врятували”, — каже чоловік.

Поранених людей везли і в цю лікарню — занадто багато постраждалих для одного медзакладу.

“Час потрапляння постраждалого в лікарню має дуже велике значення для прогнозу постраждалого та його життя”, — каже заступник медичного директора Олексій Рясний.

“Один пацієнт поступив до нас з пораненням ділянки лопатки та плечового суглобу, інший з пораненням ноги та руки”, — каже завідувач травматології та ортопедії Євген Бойко.

В Олександра уламок потрапив у плече. Але лікарів на допомогу покликав не одразу.

“Коли це сталося, одразу пішов з зони ураження і відійшов одну зупинку, викликав швидку, поки тривога була, швидкі не їхали в наш район”, — розповідає чоловік.

Навіть поранений, він думав не про себе — хотів, аби мама не переживала.

“Я поговорив з матір'ю, вона мене шукала на сусідній зупинці. Я пішов до неї, щоб заспокоїти її”, — каже Олександр.

Роман поправляє ведмедика, якого йому для найскорішого одужання принесла донька, — родині довелося похвилюватися.

“У мене випав телефон, і я біг, і вони дзвонять, а я не беру. І дуже перенервували. Знайомі пішли подзвонили, він їм так і лежав, зізвонились з родичами, заспокоїли. Я потрапив в епіцентр першого вибуху, прям на сходинках біля банкомату, почув свист, зачепило уламком ногу, руку”, — каже чоловік.

Він дуже розчулюється, коли говорить про людей, які йому допомогли

“Другий удар мене туди заштовхнув, люди мене затягли,  накрили, перебинтували руку, ногу, під голову положили, накрили. Це все люди з моєї роботи”, — каже чоловік і витирає сльози.

Звісно, поранених занадто багато, аби ми могли  розповісти усі історії їхнього порятунку. Але цей сюжет — подяка усім тим, хто у важкі часи не залишається байдужим.